Золота медаль

Мечик дивиться в той бік, звідки повинна прийти Ліда. Чому її так довго немає?

Горобець, обскубаний, забрьоханий, боком вискочив із калюжі, щось переможно крикнув і пурхнув через голову Мечика.

Дивно. Може, Ліда забула? Може, зайнята?

А сам боїться, боїться признатись, що можлива й інша причина. Що коли їй хтось із десятикласників сказав про... про те нахваляння? Ах, як це гидко вийшло!

Спочатку й справді думав «продемонструвати» класові закохану «воблу». Запрошував у кіно. Призначав побачення. А коли одного разу Ліда не прийшла, відчув, що вечір порожній.

Сьогодні після уроків сунув Ліді записку. Останні дні дівчина стала якась неуважна до нього, немов і справді щось знала.

Прийде чи не прийде?

Сонце у вікні погасло, шибки стали схожі на більма. Пахли бруньки тополь. Тріщали іскри на трамвайних дугах. Два букети пролісків усе ще дихали свіжістю. Мечик притулив квіти до обличчя й здригнувся — вони були холодні.

І вечір надходив теж холодний. У голому сквері було непривітно. Весна стояла на порозі, але не розчинила ще навстіж дверей, тільки бруньки набухали й лускались на тополях.

Ліда не прийшла.

* * *

У Миколи Марковича урвався терпець, і він вирішив піти до класного керівника. Мечика всю ніч не було вдома, він повернувся тільки на світанку, п’яний, у забрудненій одежі.

— І делегація приходила,— скаржився машиніст Юрієві Юрійовичу,— і хоч би що! Нічого на нього не впливає!

— Ну, а ви? Як ви впливаєте на нього?

— Що ж я? — розвів руками Микола Маркович.— Педагогічного підходу у мене, правду скажу, немає. Я, звичайно, по паровозній лінії...

— А батьківський підхід у вас є? — допитувався Юрій Юрійович.— По батьківській лінії ви вживали якісь заходи?

— Та що ж, ременем, чи як? Та я вже й не подужаю, і соромно — він же таки великий уже.

— З сином треба розмовляти батьківською мовою, а не ременем. Тварина, й та слухає слова.

— Я вмовляв, товаришу вчитель. А тепер щиро вас прошу, щоб і ви ще раз поговорили з ним. Хотів до директора звернутись, та просто не насмілився.

Юрій Юрійович викликав Гайдая до себе того ж дня після уроків. Він замкнувся з ним у вчительській кімнаті.

— Ви знаєте, про що я хочу з вами говорити?

Мечик потупився:

— Догадуюсь. Батько приходив. Скаржився, мабуть.

— Де ви були, Гайдай, позаминулої ночі? Ви знаєте, чим це може закінчитись?

— Цікаво.

— Що?

— Цікаво, кажу, чим це може закінчитись?

— Ви станьте, будь ласка, прямо, не вихиляйтесь. З вами розмовляє класний керівник!

— Ну, стою. Я ж не солдат.

— Ви — учень. Це може закінчитись тим, що ми не допустимо вас до державних екзаменів. За вашу поведінку. Ваш батько Берлін брав, а ви плямуєте його добре ім’я. Хоч би про це подумали! А мати ваша... Хіба думала вона, страждаючи у фашистській неволі, що син отак її «втішатиме»?

Мечик швидко глянув на Юрія Юрійовича, незрозумілий вираз майнув в очах. Що це було? Каяття, жаль?..

— Що ви мені про батька, про матір...— буркнув він.— Я поважаю їх.

— Неправда! — вигукнув учитель.

Мечик мовчав.

— Неправда! Ви дійшли до того, що почали пиячити. Мені відомо, що ви і в карти граєте на гроші.

— Хто ж це вам наябедничав? Не інакше як Жукова!

— Ви ж п’яним повернулися додому? Батько розповідав, що від вас так і тхнуло горілкою.

Мечик ураз зухвало посміхнувся.

— Ну, був напідпитку. Правда. А ви хіба у вісімнадцять років не того?..— Він виразно ляснув собі пальцем по шиї.— Не заливали за комірець?

Цей зухвалий, розв’язний рух, слова, тон були такі нестерпні, що кров ударила Юрієві Юрійовичу в голову, зашумувала в скронях, він рвучко підвівся і щосили вдарив кулаком по столу.

— Мовчати!

Пенсне злетіло, жалібно дзенькнуло скло...

В ту ж мить учитель зрозумів, що він не витримав, тріснула якась дуже натягнута пружина, але вже не було сили стримати себе, і він ще раз страшним голосом закричав:

— Мовчати, негіднику!

Потім схопився руками за голову й почав ходити по кімнаті. Трохи заспокоївшись, сів.

— Ви можете дати мені востаннє слово? — спитав у Мечика.— Слово честі, що рішуче зміните свою поведінку?

Гайдай мовчав.

— Подумайте. Я хочу, щоб це слово честі було справжнє, з глибини серця. Я думаю, що ви ще не все втратили.

Мечик продовжував мовчати. Настала довга пауза.

— Ви будете відповідати? — спитав Юрій Юрійович.

Мечик стояв мовчки, розглядаючи щось за вікном.

Учитель зрозумів, що учень більше не промовить жодного слова, що це — відповідь на його вигук «мовчати!».

Юрій Юрійович встав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився й пошепки наказав:

— Ідіть!

37

Роман Герасимович, крім газет, передплачував з десяток різних журналів, з них половину літературно-художніх. Ніна відразу забирала до себе в кімнату кожний новий номер журналу і, озброївшись олівцем, читала оповідання й повісті. Читала уважно, робила помітки на полях, іноді записувала зміст, цікавий образ чи епітет.

Якщо якийсь художній твір зворушував її, дівчина з досадою думала, чому не вона його написала. Адже, напевне, й вона, Ніна Коробейник, могла б узяти таку думку, сюжет і так написати. Її дивувало, що невеликі оповідання, без складної фабули, часто викликали в неї глибокі емоції, хвилювали, будили хороші думки.

Щоразу вона порівнювала своє оповідання з творами, вміщеними в журналах. Їй здавалося, що воно не гірше, може, навіть і краще. Чому ж твір повинен лежати в шухляді? Його теж могли б прочитати десятки тисяч людей. 

У Ніни з’явилось непереможне бажання побачити своє оповідання надрукованим. Усі її попередні вагання зникли. Одного чудового дня вона віднесла рукопис у редакцію літературного журналу.

Секретар редакції перегорнув сторінки її твору, записав адресу Ніни й звелів прийти через тиждень.

Іти за відповіддю було важче. Дівчина хвилювалась. Вона все думала, чи не краще просто подзвонити в редакцію?

От і знайомий будинок. Справді, подзвонити б!

А втім, чому вона така нерішуча? Треба думати тільки про гарне. «Вітаю! Вітаю! Ваш рукопис уже надісланий в друкарню!» Незабаром усі побачать, що з нею не можна жартувати! Всі? Авжеж, усі, весь десятий клас, увесь комсомольський комітет школи. Переконаються, що з нею не можна поводитися так, як з іншими. У неї складна і тонка психологія майбутньої письменниці, особлива духовна організація. Треба розуміти це. І зрозуміють! Оповідання безумовно схвалене. Оце — щастя! Оце — перемога! А як буде неприємно і Жуковій, і Марійці, і взагалі всім, що вони так помилялись у ній, не врахували її творчої натури. Такий талант трапляється нечасто!