Зона покриття
Шрифт:
Але пан Рікарді тільки відвів погляд. І Клай не без здивування подумав: «Ось як дивиться людина, коли вирішує, що краще ризикувати життям, ніж щось у ньому змінити».
— Ходімо, — покликав Клай. — Зробимо кілька бутербродів, поки не вимкнулась електрика.
— Вода в пляшках теж не завадила б, — додав Том.
Електричний струм зник саме у той момент, коли в охайній маленькій кухні «Метрополітан-кафе», обкладеній білими кахлями, вони загортали останній бутерброд. На той час Клай вже тричі спробував додзвонитися до штату Мен: один раз до свого колишнього будинку, другий — до початкової
Коли в «Метрополітан-кафе» згасло світло, Аліса закричала, і Клаєві спочатку здалося, що цей крик звучить у повній темряві. Потім увімкнулося аварійне освітлення, але Алісу це не дуже заспокоїло. Однією рукою вона міцно трималася за Тома, а другою погрозливо розмахувала ножем для нарізання хліба, за допомогою якого перед тим робила бутерброди. Її широко розкриті очі були якісь неживі.
— Алісо, поклади ножа, — дещо різкіше, ніж йому б цього хотілося, сказав Клай. — А то поріжеш когось із нас.
— Або сама поріжешся, — як завжди м'яко і заспокійливо сказав Том. Скельця його окулярів тьмяно виблискували під світлом аварійних ламп.
Аліса послухалася, але одразу ж знову вхопила ножа.
— Він мені потрібний, — повідомила вона. — Я хочу взяти його з собою. У тебе є ніж, Клаю. І я теж хочу мати.
— Гаразд, — погодився він, — але у тебе немає паска. Ми зробимо тобі пасок із скатертини. Але поки що будь обережна.
Половина бутербродів була з ростбіфом і сиром, друга — з шинкою і сиром. Аліса позагортала їх у харчову плівку. Під касовим апаратом Клай знайшов гору пакетів із написами ДЛЯ СОБАК з одного боку і ДЛЯ ЛЮДЕЙ з іншого. У два пакети вони з Томом вкинули бутерброди, а в третій поклали три пляшки з водою.
Столи були накриті до обіду, який уже ніколи не відбудеться. Два чи три з них були перевернуті, але більшість стояли ідеально впорядковані, виблискуючи келихами та сріблом у скупому аварійному освітленні. У цій спокійній упорядкованості було щось таке, від чого Клаєві стало не по собі. Чистота складених серветок і маленькі лампи на кожному столі. Зараз вони не горіли, і Клай подумав, що мине багато часу, перш ніж лампочки всередині знову засяють.
Він побачив, що Аліса і Том роздивляються довкола з такими самими нещасними обличчями, яке (він відчував це) було і в нього, і його охопило непереборне, майже маніакальне за своєю невідкладністю, бажання розважити їх. Згадався фокус, який він показував своєму синові. Мобільний телефон Джонні знову сплив у пам'яті, випустивши щура-паніку, і той не забарився скористатися з нагоди вкусити. Клай усім серцем сподівався на те, що проклятущий телефон валяється зараз під ліжком Крихітки Джонні у клубках пилюки, з дохлою-дохлою-дохлою батарейкою.
— Уважно дивіться сюди, — промовив він, відкладаючи вбік свій пакет із бутербродами, — і зауважте, будь ласка, що мої руки весь час залишатимуться на видноті. — Він ухопив край скатертини, що звисав донизу.
— Зараз не час для салонних фокусів, — зауважив Том.
— Я хочу побачити, — сказала Аліса. На її обличчі вперше за весь час, відколи вони її зустріли, з'явилася посмішка. Слабенька, але все-таки посмішка.
— Ця скатертина нам потрібна, — пояснив Клай. — Багато часу це не забере, а крім того, дама хоче подивитися. — Він повернувся до Аліси. — Але ти мусиш сказати чарівне слово. Шазам підійде.
— Шазам! — промовила вона, і Клай обома руками спритно смикнув на себе скатертину.
Він не виконував цей фокус років зо два, а може, навіть зо три, тому він майже не вдався. Але водночас його помилка (поза сумнівом, це був дещо невпевнений рух руками) додала всій витівці шарму. Предмети на столі мали лишитися на своїх місцях після того, як скатертина якимось дивом з-під них зникне, та вони
усі зсунулися приблизно на чотири дюйми праворуч. Найближчий до Клая келих перекрутився на круглій ніжці і тепер стояв на столі тільки наполовину, а наполовину виступав за край.Аліса розсміялася й заплескала у долоні. Виставивши руки вперед, Клай уклонився публіці.
— Чи ми можемо вже йти, о великий Вермішеллі? — запитав Том, але на його губах теж грала посмішка. У світлі аварійних ламп Клай бачив його дрібні зуби.
— Підемо, як споряджу вас усім необхідним, — відповів Клай. — Вона нестиме ніж з одного боку і пакет із бутербродами — з другого. Ти можеш нести воду. — Він склав скатертину трикутником і швидко згорнув, перетворивши на пасок. Тримаючи пакет з бутербродами за ручки, притулив його до паска, а тоді обкрутив його навколо тонкої талії дівчини. Щоб пасок тримався міцно, довелося обкрутити його півтора рази і зав'язати на вузол. Справу довершив ніж-пилка, вставлений з правого боку.
— Це ж треба, який ти вправний, — сказав Том.
— Вправний, та нестравний, — відповів Клай, і тут на вулиці прогримів ще один вибух, цього разу так близько, що кав'ярня здригнулася. Келих, що стояв на столі тільки наполовину, втратив рівновагу, впав на підлогу і розбився. Усі троє втупилися у нього поглядами. Клай хотів було сказати їм, що не вірить у погані прикмети, але це 6 тільки долило оливи у вогонь. До того ж він у них вірив.
Клай мав свої причини на те, щоб повернутися до мотелю «Атлантик-авеню», перш ніж вони остаточно вирушать у путь. По-перше, він хотів забрати свій портфель, який залишив у холі. По-друге, треба було пошукати, чи не знайдеться чогось на зразок імпровізованих піхов для Алісиного ножа — навіть футляр від набору для гоління, на його думку, згодився б, аби тільки він був Досить довгим. По-третє, він хотів дати панові Рікарді ще один шанс приєднатися до них. Він із подивом зрозумів, що хоче цього навіть більше, ніж забрати забутий портфель із малюнками. Дивно, але цей чоловік йому подобався, хоча Клай і не надто хотів це визнавати.
Зізнавшись у цьому Тому, він із подивом побачив, що той киває на знак згоди.
— Для мене це як піца з анчоусами, — сказав Том. — Переконую себе, що у поєднанні сиру, томатного соусу і мертвої риби є щось огидне... але іноді просто не можу опиратися цьому ганебному бажанню.
На вулиці й поміж будинками панував буревій із чорного попелу та сажі. Автомобільна сигналізація заливалася трелями, пронизливим плачем заходилася охоронна, дзеленчала пожежна. Спеки у повітрі не відчувалося, але Клай чув, як на півдні й заході потріскує пожежа. І чадний сморід посилився теж. До них долинали крики, та звучали вони десь позаду, біля Коммон, там, де Бойлстон-стрит розширювалась.
Коли вони вже були біля «Атлантик-авеню», Том допоміг Клаю відсунути один зі стільців стилю доби королеви Анни від розбитих скляних дверей. Хол за дверима потопав у темряві, тож стійка пана Рікарді та диван здавалися тільки темними силуетами, і якби Клай їх раніше не бачив, то зараз геть не розумів би, що це за тіні. Над ліфтами поволі згасала одинока аварійна лампочка, а під нею, як сліпень, дзижчав акумулятор у коробці.
— Пане Рікарді! — покликав Том. — Пане Рікарді, ми прийшли дізнатися, чи ви, бува, не передумали.
Відповіді не було. За мить Аліса почала обережно вибивати скляні зубці, що й досі стирчали з рами.
— Пане Рікарді! — знову крикнув Том, але відповіді, як і раніше, не було, тож він повернувся до Клая. — Ти хочеш зайти всередину, так?
— Так. Треба забрати портфель. У ньому мої малюнки.
— У тебе немає копій?
— Там оригінали, — відповів Клай, наче це все пояснювало. Принаймні для нього це було так. А крім того, там був пан Рікарді. Він же сказав: «Я вслухатимуся».