Зоряний Корсар
Шрифт:
— Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!
— Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А міліція? Що це таке?
— Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.
— Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка.
Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.
— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?
— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.
— Монастир? У якому місті?
— В Києві.
— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?
— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.
— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!
— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?
— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.
— Яка машина? — не зрозуміла жінка.
— Легкова.
— Дивні слова. Не чула…
— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збентежилася Галя. — Тут народилися?
— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.
— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.
— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..
— Так.
— Він розповідав мені.
— Хто він?
— Ягу.
— Не розумію.
— Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?
— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…
— Вогняний вихор, — сказала черниця.
— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.
— А потім — тут…
— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.
— Що ви сказали?
— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?
— В Києві. Адже це Київ?
— Так то так. Але ж не той Київ.
— А який же? — насторожилася Галя.
— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?
— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…
— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що
ж він з тобою заподіяв?..— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?
— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.
— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?
— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?
— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.
— Це земне. Я питаю про інше.
— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?
— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…
— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?
— Григір? Хто він?
— Мій… ну, найближчий…
— І він розповідав тобі про інші світи?
— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.
— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?
— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…
— А він? Він як бачив себе?
— Меркурієм. Космослідчим.
— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!
— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.
— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…
— Ким?
— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.
— Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.
— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.
— Навіщо ми їм?
— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?
— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…