Зозулята зими

Відзначив це як першу удачу в новому році. Давно пора! А то рік починався з суцільних халеп.

Удачі вистачило до першого погляду на спохмурнілого Василя.

– Як там твоя Мала? – не в тему цікавиться він. Не витрачаючи часу на заперечення щодо «моєї», запевняю, що усе гаразд.

– Слухай, вона ж тримала на руках того хлопчика, ну, через якого аварія… Не помітила чогось такого, не казала?

Невпевнено смикаю плечем: мале як мале, перелякане, худеньке, у благенькій курточці. Дитина з небагатої родини. От що тільки воно, нещасне, робило у пристойному районі на світанку?

– Знаєш, оті ідіоти з ментовки загубили його.

– Як це?! – питання дурнувате. У міліцейських відділках може загубитися багато чого, хоч би якийсь папірець чи й невеликий речовий доказ. Але «посіяти» у будівлі трирічного хлопця!

– Чорт його знає, – Василь безнадійно махає рукою. – Насвяткувалися як слід, чи що. І на загал вся ця справа гнила. Батечко активно відмазує свого Ілька, бо хоча той таки справжній ідіот, та все ж син… Добре, хоч не у середньовіччі живемо, бо точно на нас би повісили, типу ми того йолопа зурочили…

– То що, це ми йому під колеса пацана сунули?! Чи дівчина винна, що порадила не сідати за кермо, коли на ногах не тримається?! Кажеш, той Богдан сам загубився чи?

– Звідки ти взяв, що хлопець – Богдан? – робить стійку Василь, а я клену свій язик.

– Почув, та й усе. Руслана ж сиділа тоді поруч із пацаном, говорила з ним, сунула йому в руки фантик із машиною від жуйки…

– Звідки він у дівчини? – уточнює співрозмовник. Лише зараз збагнув, що зазвичай дівчата не носяться з таким мотлохом. Хоч від Руслани ще й не такого чекати можна.

– Не все одно? Головне, що хлоп’я заговорило врешті. Сказало, що його звати Богданком і що рука болить. Ну, подряпав десь. Руслану хотіли взяти у відділок, аби допомогла розпитати малого докладніше, але лікар не дозволив.

– Ага! Після того, як ти пояснив, що це – друга ваша аварія за ніч плюс пожежа, свідками якої ви стали? Тож дівчина – точно у шоковому стані, зі нею треба обережнішим бути. Як тільки лікар не прихопив обох із собою, для експертизи у дурці?

– Купюра в руку і все гаразд, – а я ж навіть не перебільшував тоді! – Що далі із пацаном було?

– Та що, притягли до ментовки. Перевірили по базі – ніхто трирічного шкета не шукає. Сам він не міг втекти із дому, вік ще не той. У лікарню вирішили завезти пізніше: там увесь час ремонт, місця не вистачає, а тут травм, ніби, нема… Тицьнули цукерок, включили телик. Черговий вийшов на хвилинку, повернувся – малий зник.

– А цукерки є? – запитую втомлено.

Василь якусь мить збараніло дивиться на мене, потім тягнеться за слухавкою.

Повідомляє, що зниклого звали Богданом, стишено до мене: «Руслана у нього прізвище не питала?», – хоч і сам розуміє: на біса їй це?

Диви-но, цукерки зникли разом із хлопцем. Чомусь це трохи заспокоює нас обох.

– Ну, що за чорт? Зурочив хтось місто! У міліції вже закладаються, що діє якась таємна організація, котра виводить з ладу місцевих бізнесменів!

Мені зараз не до таких «сенсацій». Без теорії змови голова пухне. Хоча щось в його словах таки є… ухопити б, що…

– Слухай, я позичу на пару днів ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…

– Тільки в детектива гратися не думай, – похмуро радить Василь. Раптом питає майже співчутливо: – У тебе зараз хоч гроші є?

От не вистачало мені тільки в охоронця позичати!

Притримую амбіції. Мені потрібен союзник, чи не вперше у житті потрібен так, що аж…

– Є, спасибі. Хочу пробити по нету один… розплідник.

– Розплідник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову шукаєш?

Чорт, він зараз щирий. Мо’ то я собі понавигадував зайвого?

– Умгу, схоже, саме час. Хоч шеф у тій лікарні – не найгірший пацієнт, хрест на ньому ще не ставили. Це так, тобі для роздумів.

Вибираю ноутбук, пишу розписку, вкладаю його у пакет. Перехоплюю прискіпливий погляд Василя. Просто підозрює чи таки що знає?

Та тут лунає репліка про вчасну годівлю домашніх улюблениць.

– Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…

Детективний настрій доводиться відкласти.

* * *

От цікаво, а Руслана хоч трохи вміє поратися на кухні? А може, за нею вже й слід захолов? Зірвалася з місця – шукай її потім… добре, коли оті документи в пакеті із Сантою не прихопить як сувенір.

Зупиняюся у дворі, вдивляюся у вікна будинку. Подекуди вже світяться прямокутники. Взимку день куций, як заячий хвіст. То колись таке мені Євка казала… Євка… Тьху ти. Знову спогади!

Зосереджуюся на вікнах. Потрібне мені вікно також світиться. Схоже, дівчина на місці, чекає.

Дивно, але відчуваю полегкість. Та це, очевидно, – не надовго. Щось підказує: неприємності поруч. Серед них – і пов’язані з нею.

Руслана

Як відчувала: не варто було виходити на вулицю!

Хоч відсиджуватися перше січня в чотирьох стінах – то не для мене! Інші, правда, ледь не добу відсипаються після святкувань… І мені не завадило б.

От тільки мій організм своєрідно реагує на каву. Усіх навколо той напій начебто бадьорить, а мене просто вимикає.

При цьому він (організм тобто) виявив неабияку принциповість і в протилежному випадку. Хоча й лікар «швидкої» запевняв, що «заспокійливий укольчик», вколений після аварії заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з ніг ледь не до наступного ранку. Натомість кілька годин сну – і я майже бадьора.

Хе, прокидатися у чужій порожній квартирі – те ще задоволення.

І звідки це дурне відчуття, що із цим помешканням щось не так?

Як слід вивчивши стелю, якій би не завадила принаймні косметична побілка, я не витримую боротьби з цікавістю. І привід знайшовся цілком пристойний: мені вкрай потрібна ванна кімната. Тож слід її розшукати.

Звісно, то так лишень говориться. У двокімнатній квартирі типового планування не втрапити до ванни – це треба дуже постаратися.

Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очікую, що він житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кінцях міста. Це стовідсотково помешкання сторонніх людей. Або квартиронаймачів, можливо, якихось його родичів. Але ж ніби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую?