Зруйновані зорі

— Як же так? — здивувалася Рашель. — У школі ж нам казали, що кварки не можуть стабільно існувати у вільному, незв’язаному вигляді.

— Та мало про що вам казали в школі, — знизав плечима Брісо. Попри сильне сп’яніння, говорив він виразно, не плутав слова і язик його не заплітався. — А втім, так воно і є. У странґлеті кварки теж зв’язані, але якимось особливим, дивним чином. Саме дивним, бо провідну роль в утворенні й існуванні цієї форми матерії відіграють так звані дивні кварки. Хоча вони майже відсутні в звичайній матерії, фізикам відомі дуже давно, їх відкрили, здається, ще в двадцятому сторіччі…

— Ага, знаю, — вставила слівце Рашель. — Існують кварки дивні, зачаровані, істинні, красиві…

— От-от, правильно. Схоже, тоді була мода на романтичну термінолоґію. Саме через ці дивні кварки, анґлійською strange, і виникла назва „странґлет“. Найголовнішою й найнебезпечнішою його властивістю є те, що він здатний рости за рахунок поглинання протонів, нейтронів та інших… е-е, як їх там… адронів. Странґлет ніби розщеплює їх і перетворює на ту саму кваркову матерію. У фізичних тонкощах цього процесу я, звісно, не розуміюся. Я військовий, а не вчений.

— Ого! — промовила Рашель, дивлячись на дядька широко розплющеними очима. — Зрозуміло…

— Що зрозуміло? — запитав я.

Адмірал посміхнувся і поплескав племінницю по плечу.

— Розумна дівчинка! Відразу здогадалася. — Потім серйозно поглянув на нас. — От уявіть собі ракету. Зовні звичайнісіньку ракету, тільки в її боєголовці знаходиться не термоядерний чи позитронний заряд, а невеликий прискорювач, від роботи якого утворюється странґлет. Крихітний такий странґлетик, масою в мільярдні частки ґрама. Ракета потрапляє в зорю. Ще у фотосфері вона згоряє, а странґлет продовжує летіти, захоплює дорогою зустрічні ядра й стрімко збільшуються. До центру зорі долітає величезний такий странґлетище, що там і залишається, не в змозі подолати ґравітацію. Він швидко росте… дуже швидко… неймовірно швидко. За кілька годин усе ядро зорі перетворюється на странґлет, відбувається колапс, вибух і скидання зовнішньої оболонки.

— Наднова!.. — збагнув я.

— Атож, капітане. Саме це й сталося з сонцем Джейхани. Воно перетворилося на Наднову.

— Жахлива зброя, — приголомшено мовила Анн-Марі.

— Ще жахливіша, ніж ви собі уявляєте. Така, що ми — точніше, наші предки — не наважилися застосувати її навіть для того, щоб уникнути поразки у війні з чужинцями.

— Що? — здивувався я. — Вона існувала вже тоді?

Клод Брісо ствердно кивнув.

— Странґлетний запал був розроблений ще до появи технолоґії керування каналами, ґлюонної бомби… і багато іншого. Тоді ще чимало людських планет боролися з Чужими, щойно було захоплено Землю, і для припинення війни досить було застосувати цю зброю один-єдиний раз… або двічі, не більше. Знищити на острах чужинців одну-дві їхні системи — і вони, цілковито деморалізовані, негайно б капітулювали.

Адмірал устав з-за столу, підійшов до вмонтованого в стіну автоматичного бару й замовив пляшку коньяку. Повернувшись на своє місце, налив собі чарку й випив її залпом, геть-чисто проіґнорувавши обурені протести Рашелі.

— Але тут виявилася одна неприємна обставина, — вів він далі. — Під час вибуху така Наднова разом із сонячною речовиною викидає в довколишній простір мікроскопічні частки странґлету. Вони летять зі швидкістю кілька тисяч кілометрів на секунду, тому до найближчих зірок можуть дістатися лише через десятки років. Кваркова матерія не є абсолютно стабільною, вона поступово розпадається, і за час такого тривалого польоту всі странґлетні скалки випарувалися б у міжзоряному просторі. Здавалося б, треба лише вибрати ціль для удару в розрідженій місцині Ґалактики, щоб напевно уникнути вибухів сусідніх зірок, але… — Брісо похитав головою. — Наші науковці вчасно встановили, що странґлети мають ще одну паскудну властивість: вони спроможні відкривати канали першого роду й здійснювати гіперпросторові переходи. При цьому вони функціонують як малопотужні резонансні ґенератори. Чому — я так і не второпав. Це якось пов’язано зі слабкою взаємодією. А густина странґлетних часток після вибуху досить велика, щоб через кожен із каналів пройшло їх щонайменше кілька сотень мільйонів. І вже через десяток годин ця зараза потрапить в усі сусідні системи.

Адмірал налив собі ще чарку коньяку. Цього разу Рашель, приголомшена почутим, навіть не намагалася його зупинити.

— Отже, — вражено промовив я, — невдовзі будуть нові вибухи?

— Саме так. Після виходу з каналу мікроскопічні странґлети починають падати на центральне світило. Залежно від місцевих умов на це знадобиться від кількох місяців до кількох років. — Клод Брісо перехилив чарку й прицмокнув. — А частина странґлетів одразу ж потрапить у сусідні канали, і таким чином радіус інфікованого району буде розширюватись і далі. Коли ж почнуть вибухати інші зорі, загальна густина странґлетних потоків різко збільшиться, і швидкість їх розповсюдження стане зростати в ґеометричній проґресії. Через кількасот років усю Велику Маґелланову Хмару охоплять вибухи Наднових.

— А що буде з нами? — запитала Анн-Марі, нервово розкурюючи сиґарету, голос її помітно тремтів. — До нас странґлети не доберуться?

— Щодо цього можете бути спокійні. Між Ґалактичною Спіраллю і Хмарою відсутні безперервні ланцюжки каналів першого роду, а канали другого роду для странґлетів недоступні. Теоретично це доведено лише років шістдесят тому. Раніше такої впевненості не було, тому на початку війни наш уряд не ризикнув застосувати странґлетний запал у Маґелланових Хмарах. До того ж не виключався ризик штучного занесення інфекції: прилипає, скажімо, крихітний странґлет до обшивки корабля, разом із ним потрапляє в основну частину Ґалактики й запускає тут ланцюгову реакцію.

— То це можливо?!

— На щастя, ні. Странґлет „з’їсть“ корабель максимум за годину-півтори. Відповідно, перестане працювати його ґенератор, а резонансне поле, яке випромінює сам странґлет, надто слабке для проходження каналу другого роду. Якщо альвам вистачило клепки не проводити випробування в межах Ґалактичної Спіралі, то нам поки нічого не загрожує.

— Судячи з того, що вони застосували странґлетний запал у Хмарі, — розсудливо сказала Рашель, — їм відомо про небезпеку.

— Так… мабуть. Маю надію, що альви не ідіоти. Були б вони цілковиті йолопи, то підірвали б сонце Ґаббаріса. Тож за Ґалактику поки можна не боятися. Поки що…

Адмірал знову потягся до пляшки. Він явно перетнув ту межу, після якої людина не може зупинитися й продовжує пити аж до нестями. Цілком можливо, що він уже був на „автопілоті“. Його тверезий голос і розсудливі міркування не вводили мене в оману. Я розумів, що таким парадоксальним чином у нього проявилися наслідки сильного стресу. Насправді ж він був п’яний як чіп.

— А от що мене зараз найбільше хвилює, — знову заговорив Клод Брісо, — так це те, звідки у волохатиків узявся странґлетний запал. Випадковий витік інформації? Зрада? Або ж…

— Або вони винайшли самі, — підказав я.

Адмірал кивнув.

— Якщо так, то незабаром альви навчаться закупорювати канали, створять ґлюонну бомбу, відкриють шлях до інших ґалактик, опанують принцип ортоґональних…

Більше нічого він сказати не встиг. Наступної миті Анн-Марі вихопила зі своєї кобури паралізатор і вистрілила. Клод Брісо поточився з наміром бухнутися обличчям у свою тарілку, але тут вчасно зреаґувала Рашель. Підхопилася зі стільця і притримала його за плече, а тоді отетеріло поглянула на Анн-Марі.

— У чім річ? Чому ви це зробили?

Та гірко всміхнулася.

— А ти ще не допетрала? Щойно твій дядько виказав нам найважливішу державну таємницю. Я мусила зупинити його, поки він не вибовкав щось іще.

Рашель тихо ахнула. До неї, нарешті, дійшло.

А я сидів заціпенівши, не в змозі навіть ворухнуся. У моїй голові відлунювали останні слова адмірала. Шлях до інших ґалактик… О чорт! Невже це можливо?…

— Як же так? — розгублено проказала Рашель. — У нього ж мав бути психоблок.