Зруйновані зорі

Батько докірливо подивився на неї.

— От чорт! То все це було підлаштовано?

— Так, сер. Адмірал Дюбарі попросив мене розіграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевірити вашу доньку на кмітливість, а по-друге — дати їй можливість самій зробити вибір, без будь-якого зовнішнього тиску. Вона цілком могла погодитися з вашими арґументами й далі не наполягати.

Батько досадливо закусив губу.

— Я мав би здогадатися. Я ж знав, яка чудова ви актриса, фреґат-капітане. Вам би не в армії служити, а зніматись у фільмах.

Анн-Марі усміхнулася.

— Я про це подумаю… коли скінчиться війна.

11

Коли я ввійшла до ліфта і підняла була руку, щоб натиснути потрібну кнопку, мене зупинив вигук: „Стривайте!“ А за кілька секунд у кабіну забіг юнак у славонському військовому мундирі. Худорлявий, може, трохи нижчий за мене, він виглядав років на шістнадцять, максимум на сімнадцять. Словом, ще шмаркач.

Проте цей шмаркач був офіцером, лейтенантом, про що свідчили його погони й відповідний напис на іменній планці. Звали хлопця П. Валько. На якому складі робити наголос — незрозуміло. Для себе я вирішила, що на другому — так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, ніж годиться за статутом, обличчя — кругле, вилицювате, очі — карі, широко розставлені, а погляд — зухвалий і задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом він зміряв мене від ніг до голови й сказав:

— Привіт, прапоре! Мені на шостий ярус.

— Сам бовдур, — відповіла я, натискаючи відповідну кнопку. — Ніякий я не прапор, а земний мічман. Тобто лейтенант, рівня тобі за званням. Розбиратися треба.

Валько пирхнув.

— Дурне дівча! Жартів не розумієш, чи що?

При цьому він струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, і на скроні зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного імпланта. Тепер мені все стало зрозуміло — і його зухвала поведінка, і „нестатутне“ довге волосся, і те, чому він, такий молодий, уже офіцер. Валько був кібером, або, як офіційно називалася його спеціальність, системним оператором кібернетичних пристроїв. А простіше, він був висококласним інженером-математиком, який через свій імплант міг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рівні. Це не йшло ні в яке порівняння з ментошоломами; встановлене через імплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина ніби зливалися в одне ціле.

Кібери були дуже цінні фахівці, але їхня кар’єра не відзначалася довготривалістю. Років через десять активної діяльності, щонайбільше через п’ятнадцять, вони втрачали професійну придатність, видаляли імплант і йшли собі на відпочинок з багатомільйонним банківським рахунком, астрономічною пенсією й розкішним букетом нервово-психічних розладів. Ті ж, хто не в змозі був розлучитися з імплантом, незабаром божеволіли й решту днів своїх проводили в кататонічному ступорі, маючи нагоду спілкуватися із зовнішнім світом тільки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фільм про таких людей, там показували госпіталь, де вони перебували. Підключені до систем життєзабезпечення кібери-кататоніки нагадували хворих у комі з тією лише різницею, що їхній розум функціонував, вічно блукаючи в нетрях віртуальних реальностей — певна річ, автономних, без можливості доступу до глобальної мережі. Ці скажені ґенії з відімкненими етичними гальмами були здатні на що завгодно — від дрібного хуліганства до великомасштабних інформаційних диверсій. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевілля…

— Ну, чого вилупилася? — сердито мовив Валько, очевидно, мій погляд був досить красномовний. — Кібера ніколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бійся, я не кусаюся.

— Вибач, — пробурмотіла я зніяковіло. — Просто… так несподівано.

Я не стала уточнювати, що несподіванкою для мене була не сама зустріч з кібером (УСО теж потрібні фахівці такого профілю), а його юний вік. Утім, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офіцерському клубі лейтенант Ансельм припустив, що я „ще один комп’ютерний вундеркінд“. Звідси напрошувався лоґічний висновок, що такий вундеркінд у них уже був.

Ми вийшли з ліфта й разом попрямували по одному з коридорів.

— Нам просто по дорозі? — запитав Валько, підозріло зиркнувши на мене. — Чи ти супроводжуєш мене з цікавості?

— Дуже ти мені потрібен, — у тон йому відповіла я. — Просто йду в своїх справах.

— Ага. Ну, дивись мені.

Його нахабні манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дівчиськом, майже однолітком, а не колеґою по службі, й так само він поводився б зі мною, навіть коли б я була в капітанському мундирі. За великим рахунком він не був військовим, а форму на нього напнули тільки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кібери, що працювали на Збройні Сили, відразу отримували звання капітана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирішили, що для його віку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумніватися, на порядок вищий за адміральську зарплатню.

— Коли ти закінчив школу? — поцікавилася я.

— У дванадцять. А університет — у п’ятнадцять. А в шістнадцять став доктором математики. Тоді й скористався своїм законним правом на установку імпланта. А згодом мене загребли в армію. Ще питання є?

— Гм… А „загребли“ — це як?

— Та ні, жодного примусу. Це я так фіґурально висловився. Мені запропонували, я погодився. От і все.

— Давно на службі?

— Чотири місяці. А в УСО мене перевели два тижні тому.

Ми вже проминули кілька поворотів, але все одно продовжували йти разом.

— Мені дедалі більше здається, — зазначив Валько, — що ти йдеш туди ж, куди і я.

— У мене теж таке передчуття, — погодилась я. — До речі, мене звати Рашель. А тебе?

— Волію, щоб до мене зверталися на прізвище, — ухильно відповів він.

— Чому?

— Просто так звик. Моє ім’я… е-е, м’яко кажучи, воно мені не подобається.

— І що ж це за ім’я?

— Нізащо не вгадаєш. Персиваль.

— Господи! — сказала я. — Атож, нізащо б не вгадала. Ну хай там Прохір, Панкрат або, в найгіршому разі, Полікарп, та аж ніяк не Персиваль.

— Ото ж бо, — скрушно підтвердив хлопець. — Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло… Персивалько! Краще називай мене на прізвище.

— Гаразд, — погодилася я. — Валько, то й Валько.

Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увійшли до просторого конференц-залу Управління Спеціальних Операцій, де вже перебувало десятків зо два хлопців та дівчат років шістнадцяти-сімнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських уніформах з наспіх приметаними погонами ворент-офіцерів. І, на відміну від Валька, вони шанували військовий статут, тому миттю припинили розмови й привітали нас за всіма правилами — як старших за званням.

Чесно кажучи, я чекала від свого супутника чогось на кшталт „вільно, прбпори!“, але він у відповідь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цілком доброзичливо мовив:

— Привіт землякам. І решті теж.

І справді — більшість присутніх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кількох своїх співвітчизників — не ґаллійців, а землян, слов’янського походження. Між ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Ізраїлю. А ще були хлопець і дівчина, дуже схожі один на одного, безперечно, брат і сестра, із золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилії.

Валько відразу приєднався до своїх співвітчизників і завів з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозуміла, оскільки розмовляли вони незнайомою мені мовою. Швидше за все, російською, а може, й ні — Славонія була однією з небагатьох планет, де реально існувала багатомовність.

Я ж не була така розкута й безпосередня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товаристві незнайомців. Тому з хвилину простояла на самоті, з діловитим виглядом роззираючись довкола, а потім неквапом рушила до ґрупи землян. Ті від самого початку позирали на мене з відвертою цікавістю, проте першими підійти не наважувалися — і все через нашу різницю в чині. Звідки їм було знати, що своє мічманське звання я отримала лише завдяки непоінформованості мадам Петі.