Зруйновані зорі

— Батько лише недавно став коммодором, — заперечила я. — Раніше він був капітаном.

Валько посміхнувся.

— Яка різниця, капітан чи коммодор, орли чи зірки. Я про інше. Тільки не вдавай, що не розумієш.

— Ні, я зрозуміла твою думку. — Я трохи помовчала в задумі. — Мабуть, ти маєш рацію. І навіть не мабуть, а точно. Я справді шукаю в усіх хлопцях батькові риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото… але неодмінно в білому парадному мундирі з капітанськими погонами.

Кілька секунд Валько героїчно стримував сміх, та, зрештою, не витримав і голосно розреготався.

— Ой, не можу!.. Білий мундир… з погонами… капітанськими… — Він витер з обличчя сльози й уже спокійніше, але все ще посміюючись, заявив: — Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматійний приклад таткової донечки. У чистому вигляді. Не думав, що такі ідеальні зразки зустрічаються в реальному житті.

Я хотіла відповісти щось уїдливе, але мені завадила мелодійна трель виклику. Я дістала із задньої кишені телефон і глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента ні про що мені не говорив.

— Напевно, це він, — сказала я з досадою. — Більше нікому. Дзвонить з якогось таксокому.

— Олег? — про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши сміх.

— Він.

— Відповідай негайно.

— Ти думаєш, що…

— Я кажу: відповідай!

— Ну, гаразд. — Я натисла кнопку й мовила: — Так, слухаю.

— Будь ласка, Рейчел, не відключайся, — відповів телефон Олеговим голосом. — Це я.

Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зі мною.

— Так, я впізнала тебе, — вдавано сухо відповіла я. — Чого тобі?

— Маю одну пропозицію… Тільки не відмовляйся відразу, спершу вислухай.

— Гаразд, вислухаю, — великодушно погодилася я. — Отже?

— Що ти робиш сьогодні в другій половині дня?

— Ще не вирішила, але точно можу сказати, що зустріч з тобою не входить до моїх планів.

— Ой, які ми катеґоричні! — здогадавшись за моїм тоном, що я більше не злюся на нього, Олег знову став самим собою — іронічним, самовпевненим і трохи зухвалим. — Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намічається невеликий пікнік за містом. Кілька хлопців і дівчат, прогулянка в лісі, купання в озері, гарячі шашлики — це щось на зразок вашого барбекю, тільки смачніше, а ще соки, пиво, навіть вино, якщо схочеш… Ну і так далі.

Мені перехопило подих. Ще вчора ввечері Валько повідомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пікнік. Також у лісі біля озера і з шашликами. Невже…

Валько трохи відсторонився від мене й енерґійно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тільки не відразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собі ціну.

— Гм, цікава пропозиція, — сказала я. — Особливо багатообіцяюче звучить „і так далі“.

— Запевняю, нічого такого, про що ти подумала.

— А звідки ти знаєш, про що я подумала?

— Не знаю, але здогадуюся. Ні наркоти, ні ґруповухи, ні інших екстримів проґрамою не передбачено. Буде просто зустріч друзів. Моїх добрих друзів, з якими я хочу тебе познайомити.

— Вони з нашої школи?

— Ні, це… особливі друзі. Не шкільні приятелі, а саме друзі — найкращі, найнадійніші.

— О-о! — протягла я, ніби до мене лише зараз дійшло. — Здається, розумію.

— То ти згодна?

— Олеже, я… чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.

— Боїшся?

— Ну, швидше остерігаюсь. Ми ще недостатньо знайомі, і взагалі… — Я помовчала.

— І взагалі, ти не повністю довіряєш мені, — закінчив він мою думку. — Тоді не варто було заводити зі мною вчорашню розмову.

— Так, не варто. Я шкодую про це.

— Уже пізно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрітися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пів на першу.

Я помовчала, вдаючи, що роздумую.

— Гаразд, заїжджай. Але не о пів на першу, а о першій. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою містом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою і не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з… гм… як висловлюється мій тато, з не гідним мене юнаком.

Я мало не фізично відчула, як Олег осміхнувся.

— Не турбуйся, люба. Я справлю на твоїх батьків враження дуже гідного юнака.

Коли я закінчила розмову, Валько задоволено ляснув себе по коліну.

— Є! Друге попадання!

Я уважно подивилася на нього.

— А тобі не здається, що зі мною й Естер все пройшло аж надто гладко?

— Ні, не здається. Якраз у вашому випадку це нормально. Ви з інших планет, тож вас безглуздо підозрювати у співпраці з царською охранкою. Ви з демократичних планет, тому можна не побоюватися, що ви симпатизуєте тутешньому політичному устрою. А от тим із нас, що вдають із себе тубільців, доведеться терпляче чекати, поки нас ґрунтовно „промацають“ і переконаються в нашій надійності. — Валько подивився на годинника. — Уже одинадцята двадцять, тобі час повертатися додому, щоб устигнути поговорити з батьком і підготуватися до пікніка. А ще, — тут він, хитро примружившись, глянув на мене, — я б порадив тобі взяти протизаплідні таблетки. Так, про всяк випадок, якщо раптом втратиш над собою контроль.

— Та ну тебе!.. — образилася я.

— І все ж візьми, — наполягав Валько. — Усяке може трапитись.

18

Олег посадовив флаєр на краю широкої галявини біля озера, де вже стояло п’ять інших машин. Оддалік, біля димлячої жаровні клопотало троє хлопців, які нанизували на довгі шампури шматки м’яса. Поруч у шезлонгах напівлежали двоє дівчат у купальниках. На протилежному боці галявини прогулювалася під руку одна парочка. Ще кілька хлопців і дівчат купалися в озері, весело перегукуючись і бризкаючи один на одного водою. Словом, усе було схоже на звичайний пікнік найзвичайнісіньких підлітків.

— Тут ми просто зібралися відпочити й поспілкуватися, — вже вкотре попередив мене Рахманов. — Це не конспіративне зібрання, май на увазі.

— Маю, маю, — відповіла я. — Скільки можна повторювати! Якщо ти вважаєш мене такою тупою, то нічого було взагалі сюди запрошувати.

— Гаразд, вибач.

Ми вибралися з флаєра і підійшли до хлопців, зайнятих приготуванням шашликів. Олег познайомив мене з ними, а заразом і з дівчатами в шезлонгах. Тим часом до нас приєдналася решта компанії, серед них була й Естер Леві. Між іншим зазначу, що без одягу (цебто в одних лише трусиках і ліфчику) вона справляла просто запаморочливе враження, і всі присутні хлопці, включно з Олегом, знай позирали на неї з ледь прихованим захопленням. А я, зненацька закомплексувавши, вирішила сьогодні не купатися, щоб не давати приводу новим знайомим порівнювати мою фіґуру (загалом теж непогану) з ідеальними формами цієї рудоволосої богині.

На Новоросії Естер, як і я, була леґалізована під своїм справжнім ім’ям, а її прізвище лише трохи було переінакшене на відповідніший для уродженців Землі Вершиніна штиб — Левінсон. За леґендою у себе на батьківщині вона була сиротою і виховувалася громадою у високогірному кібуці, всі мешканці якого встигли поховатися від альвійської облави в лісі, і лише Естер не пощастило — вона якраз вирушила до найближчого міста за покупками й потрапила до лап альвів. Тут її влаштували в школу-інтернат, де у випускному класі навчалася Аня Корейко — один із учасників місцевого молодіжного підпілля. Слід зазначити, вкрай загадкового підпілля. Нас, власне, і відправили сюди, щоб ми з цим розібралися.