Зуби дракона

З величезною обережністю Бертон вставив ключ в сейф і, чуйно прислухаючись, повернув його. О, йому були добре відомі ті хитромудрі сигналізаційні пристрої, які занапастили не одного шпигуна! Не натиснеш якоїсь мікроскопічної кнопочки — і ось вже в кімнаті варти роздирається дзвінок, тебе фотографують апарати, а то, дивись, ще й в обличчя тобі плюне свинцем пістолет-автомат.

Якщо судити з зовнішніх, не цілком надійних ознак, цього разу небезпеки не було. Сатіапал, певне, погано знав технічну озброєність сучасних гангстерів і, як багатії минулого сторіччя, покладався лише на товщину стінок сейфа та на досконалість його замків. Однак про всяк випадок Чарлі одсунувся якнайдалі і одчинив дверцята якнайобережніше.

Як він і сподівався, в сейфі лежала одним-однісінька папка, — звичайна, непоказна папка, в якій личило б тримати хіба нікому не потрібні чернетки, — та ще кілька слоїків з кристалами.

Вже не стримуючи себе, Чарлі схопив папку і гарячково розв’язав стьожки.

Сумніву не було — рукопис професора Сатіапала знайдено! Це не якась монографія в розкішних палітурках, а всього лиш похапцем списані аркуші звичайного паперу. Однак вартість таких речей визначається зовсім не акуратністю та охайністю письма. Рукописові Сатіапала не скласти ціни.

Подумав про це Чарлі Бертон, і раптом защеміло у нього в грудях. Все закінчено, здобуто один з найвидатніших винаходів нашого часу, засіб досягти найвищого ступеня слави й достатку!.. То невже ж віддати все це Хінчінбрукові?!

“А стривай, стривай… — Бертон схопився. — А що, як…”

Чарлі ледве стримав переможний сміх. Тепер він знав, як помститись Хінчінбрукові. Недарма ж скніє в бамбуковій трубці смертоносна змія-ефа. Випустити її в сейф. Повітря їй вистачить, а без їжі вона житиме ще довго, тільки лютішатиме з кожним днем… Хай Хінчінбрук сам одкриває стальні дверцята. Хай радіє з удачі! Він одержить зовсім не те, на що сподівався!..

Вже розвиднялося. Ще кілька хвилин — і прокинеться челядь. Однак Бертон не зважав навіть на небезпеку зрадити себе, збігав до своєї кімнати, приніс і випестив з бамбукової трубки в сейф гадюку і аж тоді зітхнув з полегшенням. Тепер можна й спочити. Сьогодні ввечері відбудеться вирішальна зустріч з Хінчінбруком, треба набратися сили.

Бертона збудили постріли і лемент собак.

“Що?.. Що таке?..” Чарлі схопився і заметушився по кімнаті, ладний провалитися крізь землю.

— Стріляй!.. Всіх стріляй!.. — кричав хтось надворі, а Бертонові здавалось, що мова йде про нього і у двері ось-ось вдеруться озброєні люди.

Він кинувся до вікна, щоб вистрибнути в разі небезпеки… і побачив, що страшного нема нічого. Просто серед двору гризеться собачня, а управитель маєтку з двома індійцями забралися на дах невисокої повітки і стріляють.

— Що сталося? — запитав він, виходячи на ґанок.

— Тікайте, сагібе! — злякано зарепетував старий Джоші.

Він сидів на дереві, міцно обіймаючи руками стовбур.

Уже в наступну мить Чарлі зрозумів, що таки й слід тікати: просто на нього мчав величезний пес. І цей пес був скажений.

“Хінчінбрук! — блиснула думка в Бертона. — Це він влаштував! Тільки він!”

Чарлі не помилився. Сатіапалівські пси стали Хінчінбрукові кісткою поперек горла. Шпигун зумів поквитатися з ними по-своєму: кинув через мур напівзадушене жалюгідне кошеня, яке ще не виявляло ознак сказу, але вже носило в собі мільярди зародків страшної хвороби. Пси розтерзали жалюгідну зайду. А за місяць по тому почали терзати одне одного. їх довелося постріляти всіх. Не сказився тільки Самум, та й того взяли під найсуворіший нагляд. Відтепер маєток лишився майже без жодної охорони.

Коли б це трапилось ще вчора, Бертона охопив би панічний страх: можна було сподіватися від Хінчінбрука всього, але не такої сатанинської вигадливості. А зараз Чарлі лише зловтішно посміхався: нехай, нехай! Руда бестія сама собі копає яму, торує шлях до власної домовини. Ну, то приходь же швидше!

Та Хінчінбрук не прийшов ні в призначену годину, ні другого дня, ні третього…

Ніколи й нікого досі не чекав Чарлі з такою нетерплячкою. Вона була палкіша за чекання любовного побачення, нестримніша за бажання вгамувати спрагу. Бер-тон знав, що коли не поквитається з Хінчінбруком, не знищить його, то буде мучитися ціле життя.

Та що ж сталося з Хінчінбруком?.. Невже під час блукань у джунглях потрапив ненароком до пащеки тигра?.. Тільки б не це, тільки б не це! Він не заслужив такої легкої смерті!..

…Але ні, такі, як Хінчінбрук, не гинуть від дурного випадку!

В ті хвилини, коли Чарлі Бертон, стискаючи кулаки в безсилій люті, бігав по своїй кімнаті, Майкл Хінчінбрук, підібгавши ноги по-східному, неквапно сьорбав чорну каву і поважно хитав головою у відповідь на слова хазяї-на-мулли.

Гість для мусульманина — особа священна. А тим паче, такий гість, — вчений моулеві, який побував у Меккі, вклонявся труні Аллаха!.. Такому гостеві можна пробачити невміння тримати піалу, незнання цілого ряду звичаїв, аж надто велике небажання говорити. Славетний гість — це запашна квітка в кришталевому келесі, на яку можна дивитись, а мацати пальцями — зась!.. Досить того, що моулеві вже розповів муллі Ібрагіму все, що слід, а тепер стверджує його слова мовчазним рухом голови.

А втім, чимало з присутніх на цій своєрідній нараді добре знають, що рудий миршавий чолов’яга в чалмі має до корана приблизно таке відношення, як погонич до віслюка. Англійцям заманулося допомагати індійським мусульманам; вони обіцяють навіть створити окрему мусульманську державу на території Індії. Що ж — перспектива приваблива! Можна позбутися неприємної конкуренції жерців-брахманів, захопити тепленькі місця в майбутній державі. До того ж, англійці не скупі і тим, хто визнає їхню політику, непогано платять… То чи не все одно, як воліє зватися оцей, що нап’яв чалму?.. Моулеві?.. То хай буде моулеві, даруй аллах йому тисячу років життя!

— …Так зрозуміло? — який раз перепитує мулла Ібрагім, і шановні гості хитають поважними бородами. — В Калькутті індуси вирізали половину всіх мусульманів і обіцяють знищити всіх. То хай же згинуть вони самі!

І бородані гудуть одностайно:

— Хай згинуть самі!

Гості розходяться. Лишається тільки Хінчінбрук, хазяїн хати — мулла Ібрагім, та мулла Навабганджа, товстий чолов’яга з обличчям скопця.

— Приніс? — запитує Хінчінбрук, відкинувши геть усяку дипломатію.

— Приніс, вельмишановний моулєві! — улесливо відповідає мулла Навабганджа, простягаючи щось загорнуте в брудну ганчірочку.

— Гаразд! — Хінчінбрук неквапливо розгортає пакуночок і, не торкаючись пальцями, вказує на червоний кристал. — Дивись, мулла! Ти бачиш — червоне!.. Що має червоний колір?

— Кров! — підказує Ібрагім нездогадливому товстунові.

— Так, кров! — урочисто стверджує Хінчінбрук. — Кров священної корови!.. І плювати б тобі на це, мулла: хай собі індуси втрачають можливість переселятися в іншу подобу після смерті. Але ти поглянь, що ото ще блищить усередині?.. Що отак блищить?

— Сало! — впевнено підказує Ібрагім.