Зуби дракона

Важко дихаючи, він припав вухом до щілини. Хінчінбрук гупав щосили, — може, в нестямі колошматив гадюку, — а потім простогнав:

— Прокляття!

І в тому вигукові було стільки ненависті й болю, така невгамовна жадоба жити, що Чарлі не втримався і навмисне голосно зареготав.

Він тепер уже не боявся нічого й нікого.

Помститися Майї?.. Лаптєву?.. Знищити увесь маєток?

Він упивався своєю всемогутністю, можливістю безкарно заподіяти шкоду кому завгодно.

Ні, вбивати не треба. Слід поглумитися, і насамперед з Майї. Треба побачити, яке в неї стане обличчя, коли виявиться, що сейф — пустий.

Бертон подався на розшуки Майї. Вона сиділа поруч батька на лаві в кінці однієї з алей і щось говорила.

— А чому ж, — добродушно відповів Сатіапал. — Не тільки можна, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сюди. Знаю: ви образились на мене за те, що я не повідомив вас про широкий експеримент з “зубами дракона”. Так ось, знайте: я передаю для опублікування частину своїх матеріалів у радянській пресі. Не заперечуєте?

— Аж ніяк! — відповів Бертон з веселою безтурботністю.

Майя подивилась на нього з зневажливим подивом, але він витримав її погляд, та ще й моргнув зухвало.

— Шкода тільки, — вів далі Сатіапал, — що я не встиг впорядкувати свої записи. Та нічого: за два-три дні я дещо зроблю.

— Я поїду завтра, тату! — тихо нагадала Майя. — На світанку.

— Ну, що ж — тоді доведеться тобі кінчати самій. Ходімте.

Ішли мовчки, і кожен думав про своє. Сатіапалові чомусь було страшенно сумно, ніби він назавжди прощався з своїми мріями й надіями. Майя, палаючи з сорому, докоряла сама собі і кидала нищівні погляди на Бертона. А той ішов собі, стиха насвистуючи фокстрот, і ледве стримував сміх: х-ха! урочиста процесія! знаменна передача рукопису майбутній представниці Радянського Союзу.

Біля дверей свого кабінету Сатіапал зупинився і витяг з кишені ключ. Але тут його погляд упав на щілину замка. З неї стирчало залізне кілечко.

— Дивно! Я, здається, не користувався з запасного ключа.

Сатіапал легенько штовхнув двері, і вони легко відчинилися. Чарлі інстинктивно намацав пістолет у кишені: хто знає, чи не кинеться назустріч Хінчінбрук?

Минуло кілька довгих секунд, доки Сатіапал намацав вимикач. А коли спалахнуло світло, воєдино злилося три здивованих вигуки.

Кімната була порожня. Біля столу валялась розчавлена гадюка. З-під скатертини виднілися товстелезні дверцята відкритого сейфа.

Сатіапал пополотнів, кинувся до сховища і одразу ж випростався.

— Хто?.. — він запитував самого себе, без гніву, а з подивом. — І навіщо тут оця гадюка?

— Це зробив Чарлз Бертон, тату! — вигукнула Майя. — Ти обіцяв йому віддати свої секрети — ось він і схопив їх завчасно!

Чарлі презирливо знизав плечима, не бажаючи навіть відповідати. Хай лютує, хай скаженіє на саму думку про те, що ніколи в радянській пресі не буде опублікована праця професора Сатіапала, — мовчазна зверхність Чарлі тільки роз’ятрюватиме Майїну душу. Ось тобі за всі образи, за всі знущання! Час розплати настав!

— Чарлз Бертон?.. — задумливо перепитав Сатіапал. — Ні, він цього не зробить. Це йому ні до чого, бо він і зараз уже знає чимало, а незабаром знатиме все… То хто ж?.. Може, знову отой рудий, смердючий тхір?

Професор раптом засміявся І поклав руки на плечі Бертона й Майї.

— Ну, любі мої, чому засмутились?.. Що сталося?.. Украли рукопис? Все пропало?.. Злодій глузує з нас?.. Ні, поглузуємо з нього ми!.. Те, що написано там, я зможу поновити протягом кількох днів і таки надрукую, чорти б його взяли! Оцей рукопис перестав бути секретним в ту мить, коли я виніс кристали за межі маєтку. Але в ньому нема й не може бути найголовнішого, найважливішого: рецептури виготовлення біокаталізаторів Сатіапала-Федоровського. Найвидатніші вчені цілого світу можуть битися в пошуках розгадки таємниці протягом довгих років, так само, як вони б’ються тепер над проблемою лікування рака, і тільки сліпий випадок або геніальне натхнення зможе підказати їм вірний шлях.

Сатіапал витяг з кишені звичайний потертий бумажник, розкрив його і витяг з потайного відділу чорний пакуночок. Потрусив за ріжок. На долоню вислизнуло кілька відтинків зафотографованої плівки.

— Ось тут — справді те, що варте уваги і шпигунів, і найвидатніших учених. Ще років зо два я не оголошуватиму основного секрету, — нам з вами, Чарлі, доведеться попрацювати чимало! Але ми й зараз не втрачатимемо часу марно: “силос” Сатіапала, “їжа богів”, уже пішла в широкий світ. Хай “зуби дракона” виготовляються на фабриках усіх країн: тільки один “компонент суміші, мікроскопічні кількості біокаталізаторів їм постачатиме Джаганнатх Сатіапал!

З мовчазною побожністю слухала батька Майя. Ледве не скрипів зубами од люті Чарлі Бертон: обдурений! Ще раз обдурений, обпльований, висміяний!

Та він стримав себе. Отже — гра не скінчена. Отже — слід жити й боротися. А там побачимо, хто сміятиметься останній!

Чарлі насилу дочекався кінця самозахопленого діалога Сатіапала і, використавши принагідний момент, вислизнув у парк. Треба негайно знищити вкрадений рукопис або хоч заховати його в надійніше місце!

Ось і знайомий кущ. Але де ж, де згорток?.. Він був ось тут, у ямці, старанно засипаний сухим листям. То хто ж його забрав? Невже Хінчінбрук?!

— Хінчінбрук!! — Чарлі втягнув голову в плечі, озираючись навколо себе в темряві. — Хінчінбрук!.. Він вижив, його не бере ні куля, ні отрута гадюки — ніщо!.. Ось може й зараз він підкрадається тихо-тихесенько… Все ближче… ближче…

Чарлі закляк у тоскному чеканні. Його очі вилазили з орбіт, намагаючись розглядіти те, чого б не побачила й кішка; його слух напружився до болю, до тоскного дзвону у вухах.

Тихо було навколо. Мертво.

Аж ось десь далеко почулися постріли, одчайдушний лемент. Зарожевіла заграва в небі.

— Хінчінбрук!!! — зойкнув Бертон і прожогом кинувся до палацу.

Розділ XXIV СИН ПРОТИ БАТЬКА

Ні, то вже був не Хінчінбрук! То починалася страшна пожежа, яка охопила Індію наприкінці 1946 року, — безумство, спровоковане колонізаторами; суцільна низка злочинів, вчинених людьми, доведеними загальним божевіллям до останньої межі людського.

Криваві події 16 серпня 1946 року в Калькутті пізніше поширилися на сільські округи Бенгалії і на провінцію Біхар. Індуси нищили мусульманів, мусульмани — індусів. Сусід поставав на сусіда, приятель на приятеля. В ім’я чого?.. Що не поділили бідаки, яким однаково не-вистачало їжі прогодуватись і яких однаково кривдили і власні поміщики-заміндари, і колонізатори-англійці?

У тому-то й річ, що саме злидні, голод, надлюдська втома й довели людей до одчаю, а не знайшлося потрібної кількості розумних та хоробрих, які могли б спрямувати народний гнів у потрібне русло. Гинули люди в сутичках, які починалися іноді з наймізернішого приводу, і ніколи не вдавалося знайти заводіяк, бо кожен винуватив іншого. Ні, то не Хінчінбрук викликав індусько-мусульманську різанину. Навіть його невичерпної здатності чинити лихе невистачило б на це. Таких, як він. у Індії було сотні й тисячі, і тільки в своєму загалі всі вони, слухняні гвинтики, складали ту машину пригноблення й нищення, якою керували випещені руки лордів за тисячі миль звідси.