Зустрічники

Артур Вікторович помовчав, подивився на обличчя тих, що стояли перед ним: не було на них належного відгомону його словам, належного довір’я.

— Наведу такий приклад, — продовжував він. — До останньої війни припинення дихання й зупинка серця в людини вважалися, як ви знаєте, безсумнівними ознаками його смерті — остаточної і необоротної. І ви так само добре знаєте, що тепер це розглядається як клінічна смерть, з якої тисячі людей повернулися в життя. Ми робимо наступний крок. Отже і катастрофу цю розглядайте поки що як «клінічну»… Ви — люди діяльні, з життєвим досвідом і самі знаєте про ситуації, коли здається, що все втрачено, плани завалились, мета недосягненна; але якщо напружити волю, зібратися розумом і духом, то вдасться її досягнути. Ось ми й працюємо на цьому «якщо».

— Але як? — вихопилось у когось. — Як ви це робите?

— Ми працюємо з категоріями, до яких питання «як?» уже, строго кажучи, незастосовне: реальність — можливість, причини — наслідки… Ось ви й знайдіть причину, а все інше ми беремо на себе.

— То, може, і той літак «складеться»… — Артур Вікторович посміхнувся йому сумно, одними очима. — Той факт закріпився в свідомості багатьох і грунтовно, над таким масивом психіки ми не владні. А тут усе по свіжому… Так, тепер щодо справи. У розслідуванні нічого зайвого: зйомок, записів, протоколів. Тільки шукати. І будуть лиш ті, хто там справді необхідний. Це вже командуйте ви, Іване Володимировичу.

Той кивнув, повернувся до чотирьох пошуковиків:

— Усі чули? До справи!

Я також беруся до справи: дістаю з вертольота портативний відеомаг і, підійшовши до кручі, знімаю тих чотирьох, що віддаляються по зеленому схилу до місця катастрофи. При зворотному прокручуванні вони дуже виразно задкуватимуть вгору. Мені треба познімати декілька таких моментів — для старту.

Потім, заклопотаний тим же, я підходжу до Багрія і кажу, що добре б запопасти з аеродрому запис переговорів із цим літаком до моменту падіння.

— Слушна думка! — хвалить він мене. — Але вже виконана й навіть понад те. Не метушись, не товчись тут — відсторонюйся. Зачіпку знайшов, продумав? Просвіт?.. Ну, то віддались он туди, — він показує на дальній край кручі, — спокійно подумай, потім доповіси. Дзус!

І сам біжить в інших справах. Він має рацію: це обстановка на мене діє, атмосфера нещастя, — бентежить, спонукає щось робити.

Я відходжу далеко від наметів і вертольотів, лягаю в траві на самому краю кручі, долоні під підборіддя, — дивлюсь униз і вдалину. Сонце піднялось, припікає спину. У дзеркальній воді Осколу відбиваються білі хмари. Легіт із запахами теплої трави, землі, квітів… А внизу — горіла пляма, спотворене тіло машини. Крила обламались, передня частина фюзеляжу від удару об землю зіжмакалась гармошкою.

Ті четверо вже трудяться: двоє віддалік і попереду літака кружляють по Архімедовій спіралі, зупиняються, піднімають щось, знову кружляють. Двоє інших підкопуються заступами під влиплу в грунт кабіну, працюють важелі — вирівнюють. У їхніх рухах відчувається знання справи й немалий досвід.

…Щороку гинуть на Землі кораблі й літаки. І деякі ось так, нагально: раз — і згинув незрозуміло чому. За великим рахунком — зрозуміло: людині не дано ні плавати далеко, ні літати, а їй хочеться. Витягується з жил, щоб швидше, вище, далі… і глибше, якщо під водою. І платить за це немалу ціну — працею, зусиллям думки; а коли й життям.

У польотах особливо помітно це витягування з жил, робота на межі можливого. Наприклад, у Армстронга й Олдріна для того, щоб злетіти з Місяця й зістикуватись з орбітальним блоком, лишалося пального на десять секунд роботи двигуна. Десять секунд!.. Я навіть стежу за секундною стрілкою на моєму годиннику, доки вона робить шосту частину оберту. Якби впродовж цього часу вони не набрали належної швидкості — гепнулися б назад на Місяць; перебрали б лишку — занесло б бозна-куди від відсіку. І так і сяк загибель.

Або ж як у тій стиковці, на виправленні якої відзначився Славко: спробуй оптимально витратити тонну стисненого повітря, та ще при управлінні з Землі. А більше не можна. «Запас у дорозі не затягує». Чорта з два, ще й як затягує: запас — це вага.

Так і з літаками. Аксіома опору матеріалів, що виникла раніше самого опірмату: де тонко, там і рветься. А зробити товсто, з запасом міцності — літак не полетить. От і виходить, що для авіаційних конструкцій коефіцієнти запасу міцності («коефіцієнти незнання», як називав їх нам лектор в інституті) виявляються меншими, ніж для наземних машин. Намагаються, щоб менше було й незнання — добирають точними розрахунками, якістю матеріалів, вивіреністю технології… а все-таки ні-ні та й виявиться де-небудь надто тонко. І рветься. Тисячі деталей, десятки тисяч операцій, сотні матеріалів — спробуй доглянь.

І все ж таки доглянути треба, інакше від кожної похибки робота всіх просто втрачає сенс.

…Там, внизу, підважили кабіну — сплющену, скручену набік. Один пошуковик піднявся сюди за портативним газорізальним апаратом, тепер ріжуть. Ось відгинають рейки, пошуковик проникає всередину. Я уявив, що він там може побачити, — і мороз пішов поза шкірою. Е, ні, стоп, мені це не можна! Негайно відволіктись!

Піднімаюсь, іду до наметів. Добре було б ще щось спіймати на свій відеомаг. О, на стрільця і звір біжить… та який! Сам генеральний конструктор Бекасов, знемагаючи від нічогонероблення й чекання, шпацірує поміж молодими соняшниками й молодою кукурудзою, робить розминальні рухи: повороти корпуса вправо і вліво, долоні перед грудьми, лікті в боки. Ать-два вправо, ать-два вліво!.. Як не зняти? Націлююся об’єктивом, пускаю плівку. Віддаляється. Поворот назад. Зупиняється:

— Гей, послухайте! Хто вам дозволив?

Я знімаю і цю позу, приголомшене обличчя, опускаю відеомагнітофон:

— Перепрошую, але… мені треба.

— А дозволу питати — не треба?! Хто ви такий? Чи не кореспондент, бува, чого доброго?

— Ні… — Я в розгубленості; не знаю, в якій мірі можу пояснити Бекасову, хто я й навіщо це роблю.

— Тс-с, тихо! — Артур Вікторович, спасибі йому, завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. — Це, Іване Володимировичу, наш Сашко, Олександр Романович. Він відправиться в минуле, щоб виправити вчинене. Йому дозволено все, а підвищувати на нього голос не можна нікому.

— Он що!.. — тепер і Бекасов у розгубленості, він ніяковіє, що наскочив на мене таким когутом; дивиться з повагою. — Тисячу раз перепрошую, я ж бо не знав. Пройтися ще так? Можу виконати колесо, стійку на руках — хочете? Заради такої справи — прошу, знімайте.

— Ні, дякую, нічого більше не потрібно.

Звичайно, потішно б подивитись, як знаменитий авіаконструктор проходиться колесом і тримає стійку, та мені це ні до чого: ці рухи симетричні в часі; тільки й того, що в зворотному прокручуванні колесо буде не справа наліво, а зліва направо. А його ходьба з поворотами та приголомшене обличчя — це знадобиться.

— Сашко! — Багрій полководницьким жестом направляє мене назад на кручу.

Іду. Чому, власне, він націлює мене на річний закид? А ну, як зараз виясниться, що це диверсія, вибухівку хтось запхнув… хоча в нас такого ніби й не буває. Тоді все змінюється, закид на добу, навіть на години?.. Ні. Другий літак упав так, ось у чім заковика. Однієї конструкції і з одного заводу. Похибка закладена при виготовленні, а то і в проекті.

V. МЕТА ВИМАГАЄ ГНІВУ