Звіробій

— Тут ідеться про молоду жінку, — квапливо перебила Джудіт і враз засміялася з своєї нестриманості, ба навіть трохи почервоніла від того, що їй передусім спала саме ця думка. — Якщо йдеться не про війну і не про полювання, тоді це має бути кохання.

— Той, хто молодий, вродливий і часто чує про кохання, завжди ладен гадати, ніби в основі всього лежать сердечні почуття, але я нічого не скажу з цього приводу. Чингачгук чекатиме на мене завтра увечері, за годину до заходу сонця, біля скелі, після чого ми підемо далі разом своєю дорогою, не чіпаючи нікого, окрім ворогів короля, яких ми, згідно закону, маємо й за наших власних ворогів. Знаючи віддавна Непосиду, який ставив пастки в наших мисливських угіддях, і здибавши його на Шогері, коли він збирався йти сюди на літнє полювання, я домовився подорожувати разом з ним. Не так через страх перед мінгами, як ради того, щоб мати доброго товариша і, за його висловом, скоротати у товаристві далеку дорогу.

—І ви гадаєте, що слід, який я бачив, міг залишити ваш друг, прийшовши сюди завчасно? — спитав Гаттер.

— Так мені здається… Можливо, я помиляюся, а можливо, й ні. Однак, поглянувши на мокасин, я б одразу сказав, чи зроблено його на делаварський манір.

— То нате його, — сказала метка Джудіт, що вже встигла побувати в батьковому човнику. — Скажіть, кого він обіцяє нам — друга чи ворога? Я маю вас за чесну людину і вірю вам, попри все, що собі думає тато.

— Ти завжди так, Джуді: знаходиш друзів там, де я підозрюю ворогів, — пробурчав Том. — Але ми чекаємо, юначе, скажіть, якої ви думки про цей мокасин.

— Це не делаварська робота, — відповів Звіробій, уважно роздивляючись стоптаного й ні на що не придатного постола. — Я ще дуже недосвідчений на стежці війни, щоб говорити з певністю, але мені здається, що цього мокасина сплетено на півночі й прибув він сюди з Країни Великих Озер. [30]

— В такому разі, хуг не можна залишатися більше ні миті,— сказав Гаттер, визираючи з своєї листяної схованки, ніби він уже не мав сумніву, що зустріне ворогів по той бік вузького й покрученого протоку.

30

Країна Великих Озер — узбережжя озер Онтаріо, Ері та Гурону, заселене гуронами або мінгами.

— За годину почне поночіти, а в темряві немислимо плисти, не роблячи шуму, який неодмінно викаже нас. Чули ви луну від пострілу в горах з півгодини тому?

— Чули, старий, і чули самий постріл, — відповів Непосида, лише тепер збагнувши, якої необачності він допустився, — бо ж то я сам натиснув на курок.

— А я злякався, гадав, стріляють французькі індіяни. Все одно це могло їх насторожити й навести на наш слід. Ти вчинив дуже погано, безглуздо гахкаючи в воєнний час.

— Я й сам починаю так думати, дядечку Томе. Та все-таки якщо людина навіть у такій глушині не може стрельнути, боячись, що її почує ворог, то на біса носити при собі карабін?

Гаттер ще довго радився з обома гістьми, аж поки всім стало ясне становище, в якому вони опинилися. Старий розтлумачив друзям, як важко буде вивести в темряві «ковчег» з цього вузького і швидкоплинного протоку, не наробивши шуму, що неминуче дійде до індіянських ушей. Хто б не були ті пришельці, котрі нишпорять у лісі, вони все одно триматимуться ближче до річки або до озера. Але береги річки в багатьох місцях заболочені; до того ж вона звивиста й поросла густими чагарями, отже нею можна плисти навіть удень, не боячись, що тебе побачать. Ось чому вушей треба остерігатися більше, ніж очей, надто поки судно вибереться з короткої, тісної й покритої листяним шатром ділянки протоку.

— Це місце дуже зручне, щоб розставляти пастки, та й сховане воно від цікавих очей багато краще, ніж озеро. І все-таки я ніколи не забираюся сюди, не подбавши заздалегідь про те, як потім вибратися звідси, — казав далі старий дивак. — А робити це значно легше, коли підтягувати судно на линві, а не відштовхуватись веслами. Мій якір лежить зараз на дні у відкритому озері, де починається протік, а оце, бачте, линва, за яку слід тягти. Без вашої допомоги, з однією лише парою рук, звісно, дуже нелегко витягти таку баржу проти течії до озера. На щастя, Джуді орудує стерновим веслом не гірше за мене, і коли ми не боїмося ворогів, то без особливої мороки виборсуємося з річки.

— А що ми виграємо, майстре Гаттере, змінивши позицію? — спитав Звіробій дуже серйозно. — Тут надійна схованка й, засівши в каюті, можна завзято боронитися. Сам я ніколи не брав участі в боях і знаю про них лише з розповідей, але мені здається, що під таким захистом ми могли б подолати двадцять мінгів.

— Гай-гай, ніколи не брали участі в боях і знаєте про них лише з розповідей! Це одразу видно, юначе. Чи бачили ви будь-коли озеро ширше за оце, до того як прийшли сюди з Непосидою?

— Не можу сказати, що бачив, — відповів Звіробій. — В моєму віці треба вчитися, і я далекий від того, щоб підвищувати свій голос на раді, поки не набрався належного досвіду.

— Гаразд, тоді я розтлумачу вам усі невигоди бою на цій позиції й усі переваги відкритого озера. Тут, як ви бачите, дикуни посилатимуть кожен свій постріл у ціль, і треба гадати, що кілька куль все-таки влетять у шпари між колодами. З іншого боку, нам доведеться стріляти навмання в лісову гущину. Далі, нам загрожують постріли також згори, бо кора, що нею покрито дах, либонь не міцніша за звичайнісіньку дранку. Поза все це, в мою відсутність можуть захопити й пограбувати замок, і тоді пропаде все моє майно. На озері ж напад можна вчинити тільки з човнів або з плотів, а ми загородимо замок ковчегом. Чи все вам ясно, юначе?

— Так, це звучить розумно й переконливо, і я не буду вам перечити.

— Годі, старий Томе! — вигукнув Непосида. — Якщо вже треба забиратися звідси, то чим скоріше ми почнемо, тим швидше знатимемо, чи судилося нам сьогодні скористатися власними скальпами як нічними ковпаками.

Пропозиція була настільки слушна, що ніхто не став сперечатися. Після деяких попередніх пояснень троє чоловіків зосереджено взялися до роботи, щоб зрушити «ковчег» з місця. Легкі чали було миттю прибрано, і важка споруда, підтягувана за линву, повільно виповзла з-під укриття. Тільки-но вона подолала опір гілок, як бистрина підхопила ії і майже впритул підігнала до західного берега.

У всіх мимоволі похололо в грудях, коли «ковчег», чіпляючись каютою за гілля, почав продиратися під цим берегом крізь кущі та дерева: ніхто не знав, у яку мить та звідки може вискочити принишклий кровожерливий ворог. Похмуре світло, що сіялося крізь нависле листяне шатро або пробивалося у вузький, схожий на стрічку просвіт, ніби позначаючи ним шлях річки внизу, посилювало відчуття небезпеки, бо хоч предмети було й видно, але їхні обриси розпливалися. Сонце ще не зовсім сіло, однак пряме проміння уже не падало в долину, й вечірні тіні почали густіти й довшати, надаючи лісовим сутінкам ще більшої похмурості.

Та в міру того, як чоловіки витягали линву, «ковчег» рівномірно і безупинно просувався вперед. У баржі було дуже широке днище, завдяки чому вона неглибоко сиділа в воді й пливла порівняно легко.

Досвід підказав Гаттерові ще один запобіжний захід, який зробив би честь першому-ліпшому морякові і який геть усунув перепони, що інакше зустрічали б їх на кожному крутому повороті річки. Коли «ковчег» плив униз за течією, Гаттер поприв'язував до линви важкі каменюки і скинув їх у воду якраз на середині протоку. Таким чином утворився цілий ланцюг якорів, де кожен наступний якір утримувався на місці попереднім. Головний судовий якір лежав аж у відкритому озері, й до нього треба було добиратися задки, підіймаючи дорогою всі проміжні. Завдяки цьому хитромудрому пристосуванню «ковчег» легко оминав перешкоди й не застрявав на поворотах, чого інакше Гаттер не міг би уникнути з своєю єдиною парою рук.