Звіробій

Присутність жінок робила необхідною цю воєнну хитрість; слабосиліші члени племені не спромоглися б, звичайно, втекти від переслідування ворога. Коли читач пригадає, як широко простягалися в ті давні часи американські нетрі, він зрозуміє, що навіть ціле плем'я могло місяцями ховатися в цій частині країни. Небезпека наразитися на ворога в лісі була не більша, ніж у відкритому морі під час активних воєнних дій.

Табір був тимчасовий і, по суті, являв собою примітивний бівак, просто, але винахідливо пристосований для людей, що звикли жити в подібних умовах. Єдине багаття, розкладене поміж корінням зеленого дуба, обслуговувало весь загал. Погода була така тепла, що вогнем користувалися тільки для куховарства. Довкола вогнища було розкидано десятка півтора-два низеньких хатинок — очевидно, краще їх назвати куренями, — куди господарі залазили на ніч і де вони могли переждати негоду. Ці невеличкі курені були майстерно сплетені з гілок і зверху покриті корою, знятою з повалених Дерев, ЯКИХ вистачає в кожному незайманому лісі. Про меблі в них, звісно, не варт і говорити. Убоге кухонне начиння стояло біля багаття. Подекуди в курені або коло нього можна було побачити якусь невибагливу одежину. На гілках висіли рушниці, порохівниці та підсумки. З таких же природою дарованих гаків звисало кілька оленячих туш.

Табір розкинувся посеред густого лісу, і поглядом його неможливо було зараз охопити: курені один по одному зненацька виринали перед очима на тлі похмурої картини. Коли не брати до уваги багаття, тут не було ніякого іншого осередку чи відкритого майданчика, де могли б збиратися мешканці цього примітивного поселення: все виглядало темно, скритно й підступно, як самі ірокези. Лише подеколи дітлахи перебігали з одного куреня в інший, створюючи примарну видимість домашнього затишку. Стриманий сміх та притишені жіночі голоси лиш час од часу порушували дрімоту понурого лісу. Чоловіки їли, спали або ладнали зброю. Розмовляли вони мало, та й то завжди осібно або зійшовшись у невеличкі купки подалі від жінок. Природжена пильність та відчуття небезпеки, здавалось, не покидали їх навіть вві сні.

Коли дівчата вступили в табір, Гетті тихенько скрикнула, побачивши батька. Він сидів на землі, спершись спиною об дерево, а Непосида стояв перед ним, ліниво стругаючи прутика. Очевидно, вони користувалися такою ж свободою, як і всі інші мешканці табору, і людині, необізнаній з індіянськими звичаями, могло б здатися, що це гості, а не полонені.

Уа-та-Уа підвела подругу ближче до обох блідолицих, а сама скромно відійшла геть, щоб не гнітити її своєю присутністю. Але Гетті не звикла лащитися чи, взагалі, бурхливо виявляти свої почуття. Вона просто підійшла до батька і стояла мовчки, як німа статуя, що втілює дочірню відданість. Старого, здавалось, анітрохи не здивувала і не стривожила її поява. Він давно вже навчився удавати незворушність, якою так пишаються індіяни, чудово знаючи, що тільки самовладанням можна заслужити їхню повагу. Самі дикуни, несподівано побачивши чужинку в своєму середовищі, також не виявили жодних ознак занепокоєння. Одне слово, прибуття Гетті за таких надзвичайних обставин справило тут не більший ефект, ніж наближення звичайного подорожнього до порога сільської корчми в цивілізованій країні. Але все-таки декілька воїнів зійшлися докупи, і з того, як вони, розмовляючи, позирали на Гетті, було видно, що говорили саме про неї. Ця показна байдужість взагалі характерна для північноамериканських індіянів (до речі, і для їхніх білих наступників також), хоча в даному разі багато що слід приписати тому особливому становищу, в якому опинився загін. Ірокези добре знали всі наявні сили «ковчега», не знали тільки про Чингачгука. До того ж вони були певні, що поблизу нема ніякого іншого племені чи загону військ, а пильні очі їхніх розвідників день і ніч стежили за найменшим пересуванням тих, кого тепер без перебільшення можна було назвати обложеними.

В глибині душі Гаттер був зворушений вчинком Гетті, хоча й зустрів її з удаваною байдужістю. Старий пригадав смиренне благання, з яким дочка зверталася до нього, коли він залишав «ковчег», і ось тепер невдача надала тому благанню ваги та значення, про які він легко міг забути в разі успіху. Гаттер знав непохитну відданість йому цієї наївної дитини і розумів, чого вона прийшла, розумів, що її привело сюди безкорисливе самозречення.

— Недобре, Гетті,— сказав він докірливо, маючи на увазі ту небезпеку, на яку дівчина передусім наражала себе. — Ці ірокези дуже люті, вони ніколи не прощають образи і не пам'ятають добра.

— Скажи мені, тату, — перебила Гетті, нишком озираючись, наче боялася, що її підслухають, — чи дозволив вам бог здійснити той жорстокий задум, ради, якого ви сюди прийшли? Я повинна це знати, щоб вільно говорити з індіянами.

— Тобі не слід було приходити сюди, Гетті. Ці тварюки не зрозуміють твоїх намірів і твоєї душі.

— Але все-таки чим закінчився ваш похід? Схоже на те, що ні тобі, ні Непосиді не пощастило добути скальпи.

— Щодо цього ти можеш бути цілком спокійна, дитино. Я схопив оте дівчисько, яке прийшло з тобою, але на її верещання збіглася ціла зграя диких кішок, і змагання з ними виявилось не під силу християнинові.

Якщо це втішить тебе, то ми зовсім чисті: руки наші не дотяглися до скальпів, як, безумовно, не дотягнуться тепер і до премій.

— Дякую тобі за це, тату! Тепер я сміливо говоритиму з ірокезьким вождем—сумління моє буде спокійне. Сподіваюсь, що Непосида також не встиг заподіяти лиха індіянам.

— Цього разу, Гетті,— відгукнувся молодий велет, — ви наче у воду дивилися. Непосида піймав облизня, і цим сказано все. Багато шквалів бачив я на суші й на воді, але жоден з них не міг би зрівнятися з тим, що налетів на нас позаминулої ночі в подобі червонопиких горлодерів. Та що нам приховувати, Гетті! Розум ваш не здатен дивитися глибоко в корінь, але й він може дещо збагнути. Ну от, прошу вас, подумайте над нашим становищем. Ми з вашим батьком, старим Томом, причовгали сюди, щоб узяти законну здобич, про яку написано в губернаторській відозві. Отже, нічого поганого ми не замишляли. Але тут на нас налетіли тварюки, більше схожі на зграю голодних вовків, ніж на звичайних смертних, бодай навіть дикунів, і скрутили нас, мов баранів; і сталося все набагато швидше, ніж я можу розповісти цю історію.

— Але ж ви тепер вільні, Непосидо, — мовила у відповідь Гетті, позираючи на молодого велета. — Вам не позв'язувано ні руки, ні ноги.

— То правда, Гетті, руки й ноги в мене начебто вільні, але що з того, коли я не вільний двигати ними так, як би мені хотілось.

Оці дерева і ті мають уші, ба навіть язики. Якщо старий Том або я зачепимо бодай одну галузку за межами нашої в'язниці, нас злапають, не давши схаменутись. Не встигнемо ми чкурнути в кущі, як з півдесятка рушничних куль полетять наздогін з запрошенням не дуже поспішати. В усій Колонії нема такої надійної буцегарні. Я мав щастя познайомитися з парочкою-другою в'язниць і тому з досвіду знаю, з якого матеріалу їх зроблено та яка публіка їх стереже.

Щоб-з цих хвастовитих, нескромних заяв у читача не склалося перебільшеного уявлення про порочність Непосиди, мабуть, треба сказати, що злочини його обмежувалися бійками та скандалами, за які він кілька разів потрапляв до в'язниці, звідки майже завжди тікав, демонструючи неміцність в'язничних стін і роблячи собі двері в місцях, не передбачених архітектором. Але Гетті нічого не знала про в'язниці і погано розбиралася в злочинах, окрім того, що їй підказувало безхитре й майже інстинктивне відчуття різниці між добром та злом. Тому грубий Непосидин дотеп не дійшов до неї. Зрозумівши тільки загальний зміст його слів, вона відповіла:

— Так значно краще, Непосидо. Значно краще, коли тато й ви сидітимете тихо та смирно, поки я не поговорю з головним ірокезом. І тоді всі ми будемо раді й щасливі. Я не хочу, щоб ви йшли за мною. Ні, дозвольте мені діяти самій. А як тільки я все владнаю і вам дозволять повернутися в замок, я прийду і скажу вам про це.

Гетті говорила з такою простодушною серйозністю, так була впевнена в успіхові, а обличчя їй світилося такою чистотою та вірою, що в полонених мимоволі зажевріла надія на щасливе завершення її посередництва. Отож, коли вона сказала, що залишає їх, вони не стали перечити, хоч бачили, що дівчина пішла до групи вождів, які радилися осторонь, мабуть, обговорюючи причини її раптової появи.

Коли Уа-та-Уа залишила свою нову подругу, вона повагом, ніби ненавмисне наблизилась до кількох старших воїнів, серед яких був один, що виявляв найбільшу прихильність до полонянки і навіть пропонував прийняти її у свій вігвам як рідну дочку, якщо вона погодиться стати гуронкою. Попрямувавши в цей бік, хитра дівчина розраховувала, що її зупинять і почнуть розпитувати. Вона була надто добре вихована, згідно уявлень свого народу, щоб самовільно висловлювати свою думку перед чоловіками, та ще й воїнами, але природжений такт і кмітливість допомогли їй, не ображаючи чоловічої гордості, привернути увагу тих, кого жіночий обов'язок велів тільки слухатись та поважати. Її удавана байдужість збудила гостру цікавість; і тільки-но Гетті підійшла до батька, як делаварська дівчина вже опинилася в колі воїнів, куди її покликали майже невловимим, але виразистим жестом. Тут її почали розпитувати, де вона здибалася з блідолицьою та навіщо привела її в табір. Уа-та-Уа саме цього й бажала. Вона пояснила, як виявила хворість Гетті, навмисне перебільшуючи недоумкуватість білої дівчини, а далі коротко переказала, ради чого вона прийшла до табору своїх ворогів. Розповідь була сприйнята саме так, як і сподівалася делаварка. Тепер вона знала, що Гетті нічого не загрожує: душевний стан гості гарантує їй недоторканість і шану всіх індіянів. Домігшись свого, Уа-та-Уа одійшла вбік і з сестринською турботливістю заходилась готувати сніданок, щоб почастувати свою нову подругу, коли та звільниться. Але й пораючись, спритна дівчина ні на мить не переставала стежити, підмічаючи кожну зміну на обличчях вождів, кожен жест Гетті і до найменших дрібниць усе те, що могло б зачіпати її власні інтереси чи інтереси блідолицьої приятельки.

Коли Гетті наблизилась до вождів, вони розступилися перед нею з невимушеною ввічливістю, яка зробила б честь навіть добре вихованим білим чоловікам. Поруч лежало сухе дерево, і старший серед воїнів спокійним жестом запросив дівчину сісти на нього, а сам по-батьківськи лагідно примостився біля неї. Решта воїнів у величавих позах поставали довкола, і дівчина, досить спостережлива, щоб помітити, чого від неї чекають, почала було викладати мету свого приходу.