Звіробій

Навіть жінки і ті схвально загомоніли, й на хвилину майже весь гурт обняло завзяте бажання прийняти до свого племені людину, що виказала таку силу духу. Та дехто цьому противився, особливо Пантера і його сестра Сумаха — так прозвали її за те, що вона наплодила силу дітей, — вдова Рисі, котрий, як то стало відомо, загинув од руки полоненого. Перший був раб своєї лютої вдачі, а ненаситлива мстивість заглушила у другої лагідніші почуття. Розчахнутий Дуб — той був інакший. Цей вождь підвівся, простягнув руку і привітав полоненого з такою невимушеністю й гідністю, що йому позаздрив би навіть принц. І мудрістю, й красномовністю він не знав собі рівних у тім гурті, тож йому випав обов'язок відповісти блідолицьому.

— Блідолиций, ти людина чесна, — сказав гуронський промовець. — Мій народ радіє з того, що він полонив мужчину, а не злодійкувату лисицю. Тепер ми тебе знаємо й трактуватимемо як сміливця. Ти вбив одного нашого воїна і допоміг убити інших, але ж натомість ти готовий віддати своє власне життя. Дехто з моїх молодих воїнів вважає, ніби кров блідолицього занадто рідка і не схоче точитися під гуронським ножем. Ти покажеш їм, що це не так: серце твоє таке ж витривале, як і тіло. Приємно полонити такого бранця; коли мої воїни скажуть, що смерть Рисі не слід забувати, бо він не може мандрувати до країни духів сам і треба послати навздогін його ворога, — вони пам'ятатимуть, що Рись загинув од руки сміливця, і пошлють тебе за ним з такими знаками нашої приязні, що він не посоромиться твого товариства. Своє слово я мовив. Ти зрозумів мене.

— То все правда, мінгу, все правда, як у святому письмі, — відмовив простодушний мисливець. — Ти сказав, і я зрозумів не тільки твоє слово, а й твою думку. Воїн ваш, Рись, був справжній сміливець, гідний вашої дружби й пошани, але я вважаю себе гідним його товариства і без посвідки з ваших рук. Проте я готовий зачекати ухвали вашої ради, якщо, звичайно, ви не дійшли рішення, поки мене тут не було.

— Мої старшини не почнуть радитися про те, що вчинити з блідолицим, аж доки побачать його серед нашого гурту, — відказав Розчахнутий Дуб, озираючись ледь насмішкувато. — Вони кажуть, це однаково, що говорити про вітер: він дме, куди йому заманеться, і вертається лише тоді, коли має те за потрібне. Тільки один голос озвався на твій захист, Звіробою, але він лишився самотній, як голос волового очка, чию пару забив сокіл.

— Дякую, мінгу, за голос, хай би він був чий завгодно, і скажу — голос той звучав настільки ж правдиво, як усі інші брехливо. Для блідолицього, коли він людина чесна, вернутися з відпустки так само обов'язково, як і для червоношкірого. А коли б навіть у блідолицих були інші погляди на цю справу, я все одно б не зганьбив делаварів, серед яких, можна сказати, дістав свою освіту. Але слова нічого не важать, од них тільки в голові паморочиться. Ось я, робіть зі мною, що воля ваша.

Розчахнутий Дуб схвально хитнув головою, і вожді зібралися на коротку нараду. Скоро вона скінчилася, троє чи четверо молодиків вийшли з гурту озброєних воїнів і кудись подалися. Полоненого ж оповістили, що йому вільно ходити мисом, аж поки рада вирішить його долю. Проте хоч який великодушний був той дозвіл, але насправді індіяни виявили бранцеві значно менше довіри, аніж здавалося: вище згадані молодики перегородили мис, а втекти, обминувши їх, було ніяк. Навіть човник поставили за шерегою вартових у такому місці, де Звіробій не міг зненацька в нього вскочити. Ці заходи перестороги були спричинені не стільки недовірою, як тією обставиною, що полонений дотримав свого слова й, аби він тепер утік од ворогів, це вважалося б достойним і почесним учинком. В питаннях цього кшталту дикуни розрізняють такі тонкощі, що часто надають своїм жертвам змогу уникнути тортур, покладаючи, що для варти так само почесно зловити чи перехитрувати втікача, котрий силкується врятуватись од смертельної небезпеки, як і для нього втекти з-під пильного нагляду.

Звичайно, Звіробій знав і пам'ятав про те, що має право втекти при першій зручній нагоді. Аби тільки була найменша змога, він би зразу нею скористався. Але становище здавалося безнадійним. Він спостеріг шерегу вартових і зметикував, що годі пробитися крізь неї неушкодженим. Перепливти озеро не вдалося б: маючи човен, вороги легко б його наздогнали; інакше він би доплив до «замку» за іграшки. Мисливець навіть роздивився, чи немає де якоїсь схованки; але мис був рівний, маленький, за юнаком пильно стежила сотня очей, котрі хоч і вдавали, буцімто не звертають на нього уваги, унеможливлювали таку спробу. Звіробій не боявся і не соромився невдачі, він мав за обов'язок міркувати й почувати, як належить білій людині, вирішивши врятуватися будь-якою ціною, — звичайно, не порушуючи правил честі. Проте він вагався, бо чувся зобов'язаним зважити перед вирішальним кроком, чи є в нього шанси на успіх.

Тим часом табір жив своїм звичайним життям. Вожді радились осторонь, не допускаючи до свого гурту нікого, крім Сумахи: як удова загиблого воїна, вона одна-єдина мала право мовити слово на тій нараді. Молодики походжали навколо, чекаючи ухвали старшин з властивим індіянам терпінням, а жінки тим часом готувалися до бенкету, аби відсвяткувати кінець тої справи — байдуже, чи буде він щасливий чи нещасливий для нашого героя. Всі поводилися стримано, і якби не надмірна пильність вартових, сторонній спостерігач не помітив би жодних ознак того, що в таборі відбувається щось незвичайне. Двоє-троє бабів тишкувалися між собою, і їхні похмурі погляди та сердиті жести свідчили — вони не виказують до Звіробоя ніякої приязні. Але гурт індіянських дівчат був, очевидячки, натхнений іншими почуттями, — дівчата крадькома позирали на нього з жалем і співчуттям. За таких обставин година минула, мов одна мить.

Найважче, мабуть, чекати, як вирішиться твоя доля. Виходячи на берег, Звіробій гадав, що за кілька хвилин мстиві індіяни візьмуть його на тортури, і приготувався мужньо зустріти свій кінець. Але чекання виявилося багато труднішим, аніж загроза близьких мук, тож майбутня жертва почала обмірковувати відчайдушну спробу втекти, аби покласти край душевній тривозі, коли це її запросили перед лице суддів, котрі вже знову посідали, як раніше, на неї чекаючи.

— Убивце Оленів, — почав Розчахнутий Дуб, тільки-но полонений став перед ним, — мої старшини вислухали мудрі слова; тепер вони готові говорити. Ти син батьків, що прибули зі сходу сонця; ми ж діти призахідного сонця; ми повертаємось обличчям до Великих Солодководих Озер, коли хочемо глянути в бік наших селищ. Може, вранішня країна мудра й багата, але вечірня країна мила нашому серцю. Ми більше любимо дивитися в той бік. Коли ж ми дивимося на схід, нам стає страшно: човен за човном привозить сюди більше й більше людей твого племені слідами сонця, наче їхня земля так переповнена, що вони ллються через вінця. Червоношкірих уже лишилося мало, їм потрібна допомога. Одна з наших найкращих осель щойно осиротіла: господар її загинув; багато часу мине, перш ніж син його змужніє і посяде батькове місце. Ось його вдова! Вона потребуватиме оленячого м'яса, щоб прогодувати себе і дітей своїх, бо сини її наче пташенята вільшанки, які ще него дні вилетіти з гнізда. Твоя рука заподіяла їй це страшенне лихо. Жінка ця має два обов'язки: один перед Риссю, а другий перед його дітьми. Скальп за скальп, життя за життя, кров за кров — такий один закон; але інший закон велить годувати дітей. Ми знаємо тебе, Вбивце Оленів. Ти чесний; коли ти даси слово, то його дотримаєш. У тебе тільки один язик, він не роздвоєний, мов зміїний. Ти ніколи не ховаєш голову в траві: всі можуть її бачити. Що ти скажеш, те й зробиш. Ти справедливий. Коли ти заподієш шкоду, то поспішаєш якомога швидше її виправити. Ось Сумаха; вона лишилася сама в своєму вігвамі, діти її плачуть з голоду; он рушниця, вона набита — бери й стріляй. Візьми рушницю, піди вполюй оленя; принеси м'ясо і поклади його перед удовою Рисі; нагодуй її дітей, назви себе її чоловіком. По тому серце твоє стане з делаварського гуронське; Сумашині вуха вже не почують плачу дітей; плем'я моє налічуватиме всіх воїнів.

— Цього я й боявся, Розчахнутий Дубе, — відповів Звіробій, коли той скінчив свою мову, — так, я боявся, що до цього дійдеться.

Проте правда швидко мовиться, і вона покладе край тим вашим сподіванням. Я біла людина, мінгу, і народився християнином. Негоже мені брати дружину з-поміж червоношкірих поганів. Цього я не зробив би за мирного часу, під ясним сонцем, тим більше не зроблю я цього під темними хмарами, щоб урятувати своє життя. Може, я взагалі не одружуся; очевидячки, доля, яка закинула мене в оці ліси, присудила, щоб я жив сам, не маючи власної хати. Та коли вже мені доведеться одружитись, тільки дружина мого кольору і вдачі запне двері мого вігвама. Ти пропонуєш мені годувати дітей загиблого воїна? Я залюбки б їх годував, аби це можна було робити, не втрачаючи гідності. Але ж я не можу жити в гуронському селищі. Ваші хлопці повинні настачити Сумаху оленячим м'ясом, і хай вона знайде собі чоловіка з коротшими ногами, щоб він не бігав по землі, яка йому не належить. Ми билися в чесному бою, і він загинув; кожен хоробрий воїн повинен цього чекати і мусить до цього приготуватись. Ти сподіваєшся — серце моє стане мінгське? З однаковим успіхом ти можеш чекати, що у хлопця посивіє волосся чи на сосні виростуть чорниці. Ні-ні, гуроне, що стосується одруження — я білий, а що стосується індіянів — я делавар.

Ледве Звіробій мовив ці слова, як усі несхвально загомоніли. Особливо голосно висловлювали своє обурення літні жінки, а любенька Сумаха, котра за віком годилася нашому героєві в матері, кляла його чи не найголосніше. Та всі ті прояви невдоволення були ніщо проти шаленої люті Пантери. Цей похмурий вождь вважав ганьбою, що його сестрі дозволили стати дружиною блідолицього інгіза, і дуже неохоче дав згоду на цей шлюб, — який, проте, анітрохи не порушував індіянських звичаїв, — та й то після ревних благань бідолашної вдови. Отож йому допекло до живого, що його милостиву згоду знехтували і зневажили честь поріднитися з ним. Очі його заяскріли лютіше, аніж очі того звіра, від якого він дістав своє прізвисько. І рука його не забарилася проявити ту лють, що пекла йому серце.

— Блідолиций пес! — вигукнув він по-ірокезькому. — Іди вити з шавками своєї породи на ваші нікчемні мисливські грунти!

Ці злостиві слова супроводжувалися дією. Він іще не скінчив їх, а рука його підвелася і шпурнула томагавк. На щастя, гучний голос індіянина привернув Звіробоєву увагу, інакше та мить була б остання в його житті. Пантера кинув цю страшну зброю так вправно і з такою злостивістю, що вона б розтрощила полоненому череп, аби він не простягнув руку і так само вправно не схопив її за держак. Сокира з розгону сіпнула Звіробоєву руку, занесла її назад, і він мимоволі замірився на підступного нападника. Хтозна, що спонукнуло молодого мисливця: може, опинившися в бойовій поставі й діставши зброю, він відчув жадобу помсти, а може, раптовий спалах гніву подолав його стриманість і обережність. У кожному разі очі його заяскріли, на щоках спалахнули червоні плями, і Звіробій щосили шпурнув томагавк на ворога. Удар той був такий несподіваний, що Пантера не встиг ані підвести руки, ані нахилити голови. Маленька гостра сокира вцілила його межи очі й розчерепила йому голову. Сіпнувшись уперед, наче смертельно поранена змія, що стрибає на ворога, здоровань заточився і впав у передсмертних корчах посеред моріжка. Всі кинулися до нього, забувши про полоненого, і той, зважившися на відчайдушну спробу, гайнув навтьоки прудкіше за оленя. За мить увесь гурт — старі й молоді, жінки й діти, — облишивши неживе тіло Пантери, загорлав і побіг навздогін.

Хоч яка раптова була та подія, котра призвела Звіробоя до відчайдушної спроби, але розум його був напоготові. Протягом останньої години він добре все обмізкував і зважив усі можливості успіху та невдачі. За першим же стрибком його тіло підкорилося наказам волі, яка зосередила всі його зусилля в потрібному напрямі й притамувала вагання та нерішучість у вирішальний мент. Лише завдяки цьому він здобув першу важливу перевагу: безпечно проскочив шерегу вартових. Йому пощастило те зробити дуже простим способом — він заслуговує на детальніший опис.