Зворотний бік світла

Він — не тільки покинутий, а й вишукано одурений тією, яку обожнював, заради кого був готовий геть на все — тільки б вона того захотіла. Свароже, як вона могла, як вона так могла! Батько його попереджав, жінка годиться тільки для ліжка, а коли їй дозволити керувати долями та світами, вона стає навіженою, зухвалою, впертою та свавільною. От і Птаха! Помстилася — вишукано та достоту досконало. І ті світлі ще щось темним закидають! Сімнадцять літ ховати від нього його доньку, знати сімнадцять літ, що у її коханого є дитина, яка росте без батька. Як не дивно, він добре пам’ятав матір Мальви — горду, вперту, вольову. Вона так йому нагадувала Птаху, але мала в серці забагато самопожертви, щоб надовго залишатися його, і до всього — була смертною. Дитина, його донька. От ім’ячко дібрали. Цікаво, чия ідея? Напевне, Птаха постаралася. Любила жінка мальви! І він також їх любив, вони від ніжного доторку його Птахи ставали особливими. Мальва — як квітка. Ну, що це за безсмертна з таким ім’ям? Цар-Мати точно так по-дурному власну онуку ніколи б не назвала. Та хай, бо це не найгірше. Донька його ненавиділа, читав то в її очах. Але він ніколи не посмів би проти власної дитини зробити щось підступне. Це все Птаха, Птаха. Нечувано — дитину безсмертного, онуку безсмертного, правнуку безсмертного виховували якісь прості смертні йолопи з отого дурнуватого міста, обтиканого кам’яними левами, у Світі Єдиного Бога.

Стрибог стояв на Високому замку і дивився на Львів. Він зневажав це місто, його мешканців, себе в ньому. Те місто посміло з майбутньої темної безсмертної почати ліпити світлу. Батько б його зрозумів і підтримав. Він поверне собі Мальву, щоб йому це не коштувало! Зараз її слідом йдуть найкращі батькові помічники, вони наздоженуть. Але на що заслуговує це місто? На смерть — болісну і повільну.

Підняв руку на рівні очей, розчепірив пальці. Говорив сам до себе, була п’ята година ранку, коли ще тільки-но сіріє, порожньо, смертні сплять:

— Що тобі подобається більше, Стрибоже, буревій, смерч чи вода, щедро приправлена тифом або холерою? А може, щось інше придумаєш, більш гуманне, але більш жахливе?

Він не жалів ані міста, ані тих, хто там унизу в ньому жив, бо зараз відчував себе богом, страшним темним богом, а ті, що там внизу, — мурахи, дрібнота, порошинки.

Думки перемкнулися на пошуки гідної помсти. Раптом чиясь легка і водночас рішуча рука лягла йому на плече:

— Тільки попробуй, любий! — голос звучав м’яко та стримано.

Озирнувся, поруч за спиною стояла сердита та грізна Мара. Велика володарка смерті. Вона ніколи близько не підходила до нього. Інколи поруч відчував її присутність, інколи відчував навіть її допомогу, чомусь і такі моменти траплялися, але ніколи вона з ним не розмовляла. Птаха з Марою були на ти, знав то добре. А тепер — ось Мара стояла поруч, невже прийшла помститися за Птаху? Очі володарки смерті горіли лихим вогнем. Учорашній Стриб, може, і злякався б того її вогню, але не теперішній Стрибог.

— О, маєш, і хто ж то такий гуманний тут з’явився? Невже та почвара, що сама життя забирає і сентиментами при цьому кидається? Попробуй, кажеш? — майже засичав. — Попробую! І що ти зробиш? Мені начхати на наслідки, йди краще покарай свою колежанку Птаху, то вона винна у тому, що відбувається. Відійди, Маро, вбік, ти — така ж сама безсмертна, як і я. Я влаштую тобі великий бал — море трупів та неоплаканих душ, бери — веселись. Ти ж любиш це! І не погрожуй мені. Віднині ніхто мені не указ, крім батька — він би мене зрозумів.

Мара пильно дивилася на Стриба. Була одного росту з ним — висока, ставна, вродлива. Він міг добре розгледіти чорні, як ніч, очі, довгі вії, брови-стріли, уста, зібрані в бутон. Мара сердилася, дуже. Несподівано вхопила Стрибога за руку, стиснула її:

— Батько, кажеш? О, так, Мор тільки те і робить все своє безглузде життя — зваблює, обдурює, вбиває, мстить. Тому я колись від нього й пішла, заплативши за волю, як бачу, надто велику ціну.

— Що ти таке верзеш, жінко! Хто ти така, щоб розпікати мого батька, наймогутнішого серед темних?! Мій батько — моя гордість, не смій паплюжити своїм поганим ротом його славне ім’я. Він зради вміє прощати, він не Птаха, він — це моє все сьогодні.

— Та ну, якщо посмію назвати твого батька бараном чи віслюком? Що ти мені зробиш? Навернеш ще одним з отих дурнуватих заклять, яких тебе Мор навчив? А чи навчив він тебе відбивати їх? Я також декілька знаю новеньких-свіженьких, може, позмагаємося. Тільки май на увазі, любчику, це такі, яких тебе не навчено. І знаєш чому?

Стрибог здивовано закліпав очима. Він чув від батька, що Мара колись була на боці темних, але одного разу чомусь пішла від них. Ні, вона не перейшла на бік світлих і не стала сірою. Просто зробилася нічиєю. Є в їхньому світі пара таких недотеп, у Яровороті їх називають спостерігачами. Але слова Мари, що вона знає їхні сімейні прокляття і вміє їх відбивати, трохи його спантеличили. Бачив — вона не обдурює.

— Не буду я тебе чіпати. Йди геть. Чого напосілася? Зачепили твою Пташку? Прийшла, командує, наказує. Яке ти маєш право наказувати мені? Таке право має хіба що батько і все.

— Та ну? — Мара якось трохи сумно посміхалася. — Отой небезпечний маніяк-різник, якого давно вже слід позбавити безсмертя і який зараз просто змушений стримуватися?

— Не смій ображати батька! Чого припхалася? Я тебе кликав? Ще помирати не збираюся.

— Ти не збираєшся, і вони також, — Мара тицьнула пальцем у бік міста. — Гарний син свого батька.

Останні слова говорилися зі зневагою, трохи зі зверхністю. Стрибог стиснув кулаки, лють заполонила його зсередини, ще мить — і він вибухне:

— Мій батько зробив мене таким, яким я є, а ти, а ти…

Мара опустила очі додолу:

— А я? Зробила велику помилку. Не слід було залишати тебе з Мором. Та коли з’явилася у твоєму житті Птаха, зраділа дуже й подумала, що вона зуміє підправити те, що не вдалося мені.

Мара журно посміхалася.

— Чекай, що значить: залишати з Мором? Агов, Маронько, в тебе з головкою все гаразд?

— Я — твоя мати, Стрибоже, та, що народила тебе.

Навіть вчинок Птахи не видавався таким страшним у порівнянні з щойно почутим.

— Ні-ні-ні, не може такого бути, тому що не… — Стрибог почав задкувати, викинувши перед собою руку, мов щит, перечепився ногою за суху гілку і гепнувся. Сидів, розгублено дивлячись знизу вгору на величну постать Мари — володарки смерті.

Вона — його Мати? Обхопив голову руками, в голові панував хаос. Ще трохи, і він здуріє від того всього. Птаха, Мальва, а тепер ще й це… Мара присіла поруч. Він дозволив їй сидіти поруч. Вона поклала йому руку на голову, і він раптом кудись провалився, спочатку то була суцільна темрява, потім розвиднілося і…

Він — маленький семирічний хлопчик. Батьки сваряться в спальні, і вже не вперше. Він не звертає на це уваги. У вітальні заліз під стіл, уявляючи його печерою, в якій мешкає страшний Дванадцятиголовий Змій, а він мусить його побороти. В кімнату вбігає розлючений Мор, слідком — не менш сердита Мара. Хлопця вони, звісно, не бачать. Бо вони зайняті сваркою, власними переживаннями, мареннями.

— Цьому ніколи не бути! Чуєш, жінко? Придумала ж таке: піти і забрати з собою сина? Нізащо, дорогенька, тільки наважся, ти мене знаєш. Що це за вигадана історія про твоє так зване спостерігання? Брехня! Я за вітром пущу всі твої пречудові світики, якими ти опікуєшся. Що, цікаво, тобі наобіцяли, що ти зважилася покинути нас? Це робота світлих, точно!