Зворотний бік темряви

Чиїсь міцні руки несли її. Вона стала підніматися вище та вище, сили говорити не мала, тільки прошепотіла ледь чутне: «Дякую!» Знайомий запах неба перед грозою ніжно огортав її. Як гарно, як гарно хоч інколи відчувати себе слабкою жінкою. Через напівзакриті повіки бачила безхмарне небо, блакитне-блакитне, як очі Остапа. І таке умиротворення напувало її, наче знову повернулася в Біловоддя. Бо вона Птаха, сильна та могутня, слабка та кохана, ДОСІ КОХАНА. Хоч і не знає того, хто так сильно любить її.

І раптом усе закінчилося. Світ вибухнув брудом та жорстокістю. Ненависть висіла в повітрі невидимою хмарою. Хотіла закричати, заволати: поверни вбік, не лети туди. Та не встигла. Сотні батогів вдарили враз по серцю та по тілу, розриваючи, шматуючи плоть, обпікаючи різким пекучим болем. І перед тим, як сутінки накрили свідомість і Птаха зрозуміла, що вони каменем падають вниз, а це з такої висоти – стовідсоткова загибель, почула в своїй голові голос Стрибога:

«Клітка для зрадників готова. Ласкаво просимо до мого раю, Птахо!»

Але вона не померла. Хтось дуже добре опікувався нею. Розплющила очі – довкола глупа ніч. Прискіпливо вдивлялася в темряву, слухала свої інстинкти. Зовсім чуже, незнайоме місце. Темно та непривітно. Роззирнулася. Трохи бачити у темряві – один із талантів безсмертних, хоч кольори і втрачають свою сутність, та внутрішня наповненість речей завжди залишається незмінною. Стало не по собі. Таки передчуття не обдурювали. Вона на геть чужій території. Так, саме на чужій, а не на ворожій, і хтозна, чи це козир у рукаві, чи навпаки. Бо звички ворога ти знаєш, а от невідомість може стати як запеклим ворогом, так і близьким приятелем. Спасибі за те, що жива. Так, жива, бо дихала і майже без напруги пересувалася. Тобто могла стати, зробити кілька кроків, хоча чомусь нестерпно пекли руки.

Прискіпливіше вдивлялася в темряву. Так. Чужий ліс, зовсім інший, не схожий на ліс, де жили неври. Нашорошилася. Ні, не помилялася. Ворожнечею чи ненавистю тут і не пахло. О, ліс був не ворожий. Він нагадував оте старе болото, прадавнє, яке просто собі жило, не впускаючи на свої терени нікого, бо давно вже не мало ані ворогів, ані друзів. Дух його міцно спав. І таке, схоже, відбувалося і з цим лісом. Приклала вухо до землі, тоді до дерева, погладила його ніжно. Старий дуб. Відчула: ліс спить, але хтозна, чи до ранку не прокинеться і як сприйме з’яву тут людини. Чи не поведе себе, як старе болото? «Треба звідси вибиратися, – думалося їй. – Це не болото. Тут більше шансів перетворитися на птаху чи пантеру».

Зовсім поруч почула людський стогін. О Свароже, вона, безсмертна дурепа, замість роздивитися під ногами, витріщалася на дерева. Кинулася на стогін. Неподалік лежало зігнуте в дугу тіло чоловіка. То був той, хто вже вдруге врятував її. Знайомий запах грози легким серпанком витав довкола тіла.

Поклала свою долоню на його чоло. Холодне, майже крижане. Торкнула руки. Чоловік від болю застогнав, погладила ніжно і зашепотіла: «Тихо, тихо. Усе гаразд, я поруч».

– Пи-ти, – по складах прошепотів слово.

– Так-так, пити. Потерпи трохи, я зараз.

Ще раз вслухалася в ніч. Ху, крім прадавнього лісу, який прокидався, – нікого. Значить, ті, що заманили їх сюди, поки не знайшли місця, куди жертви впали. Ті? Ні, не ті, а той. Стрибог. Чого від неї хоче? Очевидно, її рятівник виявився набагато сильнішим, аніж передбачалося нападниками. Відкинула вбік здогади про те, що мало статися, проте не сталося, й заходилася навпомацки вивчати тіло рятівника. Щойно торкнулася його голови, то наче чітку картинку побачила: вона майже втонула і вже не чекає порятунку, міцні дужі руки тягнуть її вгору, до сонця (от чому долоні так печуть), а тоді ті ж руки огортають її, як і тоді, коли занесли в Біловоддя. Ті самі руки. Вони летять, і враз… Щось небезпечне та липке вдаряє її рятівника. Ще один удар. Чоловік не може ані поставити захисту, ані боронитися, бо надто цінна ноша в його руках. Останнє, що він встигає зробити, якимось дивом викресати зі свого тіла блискавиці. От звідки запах грози! І це допомагає. Принаймні вони встигають упасти не там, де нападники замислили, а в іншому місці. Нападники їх більше не атакують і не наздоганяють. І вони падають. Він тримає її над собою, як найбільшу коштовність, з якою не повинно нічого трапитися, і весь удар приземлення бере на себе. І світ гасне. Непритомність.

Птаха обмацала тіло рятівника, тоді обійшла лісову територію довкола і задоволена повернулася з оберемком трав. Зовсім поруч жебонів маленький струмок. Стала навколішки, попросила в духу води дозволу напитися. Вода радісно забулькала. З листка лопуха зробила мисочку і принесла в ній води для чоловіка. Він пив пожадливо і просив ще. Разів п’ять ходила. А тоді, коли вгамована була спрага, Птаха взялася за тіло рятівника. Вона знайшла в прадавньому лісі все необхідне для того, щоб повернути чоловіка до життя. Ліс спав, і будити його побоялася, тому просила дозволу в рослин скористатися їхньою силою для того, щоб допомогти живому. Одні байдуже хитали головами, наче не розуміли того, що від них хоче та дивна жінка і взагалі що вона тут забула, як сміє турбувати своєю присутністю їхній спокій та сон. Інші трепетно та радо відповідали, ті, хто ще пам’ятав прадавню мову, на якій колись розмовляло все живе. Та жодної відмови Птаха не отримала, на щастя. Примочки, мазь із кореня живокосту, роса медунки, сльози Магури, а ще – кров безсмертного в жилах її рятівника. І він на очах зцілювався.

Пов’язки на рани свого рятівника зробила з плаття, порвавши його на шматки. Зовсім не думала в той момент про долю каменя-плавунця, який не послухався її та ледь не втопив. Тоді була сердита на Мирослада, думаючи що то один із його жартів. Тепер добре розуміла: чоловік тут ні до чого. Темні знають як та вміють майже бездоганно впливати на речі, які не мають душі. А той камінь тільки-но став власністю Птахи і тому доволі легко скорився потужному натиску темної сили.

Старалася не думати про Стрибога. Тому що боляче. А ще вчора вона себе запитувала: «Чи буває любов колишньою?», і от маєш відповідь: «Так, буває, коли вона стає ненавистю». За що він її ненавидів настільки сильно, що готовий був убити? І стало зрозуміло, чому він знищив той світ. Лють настільки заполонила-затопила його серце, що могла розірвати на кавалки, якби він її з себе не випустив.

– Чи буває любов у минулому часі? – запитувала себе вголос.

І всоте, і втисячне. Крапали сльози з очей Птахи-Магури, коли вона робила живильну мазь для свого рятівника.

– Не буває, – шепотів вітер у неї над вухом.

– Не буває, – блимали зорі у небі, дивуючись з такого запитання.

– Не буває, – говорив серпик місяця, кволо моргаючи.

А вона не вгавала і питала-питала себе. І плакала, омиваючи слізьми і рани пораненого, і свої рани всередині тіла. Добре, що її рятівник не чує і не бачить того, що з нею коїться, як вона оплакує зараз себе, колишню. Її рятівник знову попросив води. Принесла. Він випив, навіть не розплющуючи очей, та відразу міцно заснув. Погладила його ніжно по голові.

І…

І несподівано в один момент до неї дійшло – це і справді кінець. Бо буває кохання у минулому часі. Більше вороття назад не буде. Ніколи…

Заплющила очі, думала, що не засне, однак відразу провалилася у забуття, надто багато всього відбувалося зараз, щоб терзати ще й змучене тіло безконечними розмислами… Так і заснула, оплакуючи себе колишню, згорнувшись калачиком поруч із тілом свого рятівника.

Прокинулася від пташиного співу. Ніжного та щасливого. Очей не відкривала. Лежала, згадуючи, де вона. Коли згадала, то пташиний спів уже не став видаватися таким чудесним. Крім звуків лісу відчувала ще щось. Очі, чийсь погляд, щирий, захоплений, ніжний та теплий. Зачаровано лежала, хоч той, хто на неї так дивився, мабуть, здогадався, що вона вже прокинулася. Однак очей не відводив убік, продовжуючи й далі так само ніжно дивитися. Той чоловік кохав її, не просто був закоханим, а кохав по-справжньому, до самопожертви, до скону. І Стрибог також кохав її, і вона його кохала. І та любов мала стати щасливою, бо була взаємною, але не стала. О так, Стрибог кохав її, добре знаючи, що вона його також любить, що вона нікуди не дінеться, що рано чи пізно повернеться. Бо любов прощає все, бо коханим прощається все. Коли ж він врешті зрозумів, що не все?

Зрадлива сльоза скотилася обличчям. Думки, знову ці злидарі-думки. І враз зрозуміла, що кохати насправді можна аж до ненависті.

Чоловік помітив її сльозу, вона це знала. Але сприйняв це як даність, продовжуючи дивитися, зачудований видивом сльози з ока коханої жінки.

Набралася мужності. Кого вона зараз перед собою побачить? Відкрила очі. Чисті блакитні озера навпроти.

– Доброго ранку, Пташко! Свароже коло і ранок прегарний світу Невридії вітають тебе! – Спокійний та впевнений голос. – Трави, сльози Магури, замовляння та твоя присутність допомогли. Рани загоїлися, кістки зрослися. Дякую, моя хороша. Відпочила? Може, ще поспиш, серденько?