11/22/63

Коли я дістався на ту стоянку під складом «Монтгомері Ворд», вже стемніло і дощ іще погустішав, як воно буває перед тим, коли йому кортить перейти у крижану сльоту. Це не вельми часто трапляється у пагористому краї на південь від Далласа, а втім, іноді зовсім не означає ніколи. Я сподівався, що мені пощастить доїхати назад до Джоді, не злетівши з шосе.

Айві сиділа за кермом старого печального седана з іржавими порогами і тріщиною на лобовому склі. Пересівши до мого «Форда», вона миттю підсунулася ближче до вентилятора обігрівача, який працював на повну потужність. Замість пальта на ній були дві байкові сорочки, вона тремтіла.

— Як тут гаарно. Бо той «Шеві» холодний, як у відьми цицька. Обігрівач згорів. Ви привезли гроші, містере Розірвати Лопнути?

Я подав їй конверт. Вона його відкрила й зашелестіла кількома двадцятками з тих, що лежали на горішній полиці моєї шафи відтоді, як я понад рік тому забрав у «Фінансовому забезпеченні» свій виграш у Світовій серії. Підваживши свій добрячий задок з сидіння, вона засунула конверт до задньої кишені джинсів, потім полізла собі до нагрудної кишені тієї сорочки, що була ближче до тіла. Видобула звідти ключ і ляснула ним мені по долоні.

— Годиться?

Авжеж, він мусить мені пригодитися.

— Це дубль, правильно?

— Як ви мені й наказали. Мені його зробили у майстерні на Макларен-стрит. Нашо вам ключ до того знаменитого сральника? За дві сотні ви могли б орендувати його на два місяці.

— Я маю власні причини. Розкажіть мені про сусідів напроти. Про тих, що могли би побачити вас з поштарем на підлозі вітальні.

Вона ніяково посовалася на сидінні задком, щільніше запинаючи полами сорочки пазуху зі своїми рівноцінно добрячими цицьками.

— То я просто так жартувала.

— Не сумніваюся, — я сумнівався, але мені до того не було діла. — Я просто хочу знати, чи й справді сусіди можуть бачити, що робиться у вашій вітальні?

— Звісно, шо можуть, і я б їхню теж наскрізь бачила, аби там штор не було. Я собі в хату теж купила би, аби мала за шо. Коли казати про приватність, то ми там все’дно шо серед вулиці живемо. Мо’, я знайшла б якусь ряднину оонтам-он, — вона показала на сміттєві баки, ряд яких вишикувався під східною стіною складу, — але ж вигляд вона мала б паскудний.

— Сусіди, котрим вас видно, живуть у якому номері? Двадцять сім нуль чотири?

— Двадцять сім нуль шість. Там жив із сім’єю Слайдер Бернет, тіко вони виїхали зразу після Гелловіну. Він був підмінним клооуном на родео, можете в таке повірити? Хто б міг подумати, шо є й такі роботи? Там тепер якийсь чоловік живе на прізвище Газзард, з двійком дітей і своєю, я гадаю так, матір’ю. Розетта не грається з тими дітьми, каже, вони брудні. Це убійча новина, почути таке від моєїмалої свинюшки. Стара бабця пробує забалакати, та в неї все виходить не-розбери-шо. В неї половина лиця не рухається. Не знаю, яка від неї йому поміч, коли вона ледь повзає отак. Якшо я така стану, нехай мене краще застрелять. Уфффф, холод собачий. — Вона помотала головою. — Скажу вам одно, довго вони тут не затримаються. Ніхто довго не затримується на цій ’седес-стрит. Сигаретка є? Треба мені кидати курити. Коли не маєш четвертака на чинарики, то вже мусиш напевне шурупати, шо геть краю дійшов.

— Я не курю.

Вона стенула плечима.

— Та шо за чорт. Я ж сама можу тепер купити, хіба ні? Я ж збіса тепер багата. Ви нежонатий, еге ж?

— Ні.

— Але дівчину таки маєте. Я чую парфум на цьому боці машини. Гарний запах.

Я не втримався від посмішки.

— Так, я маю дівчину.

— То й добре. А вона знає, шо ви никаєтеся після настання темряви по цей бік Форт-Ворта за якимсь чудернацьким ділом?

Я нічого не промовив, але іноді цього достатньо для відповіді.

— Не звертайте уваги. То вааші з нею справи. Я вже зігрілася, то й вертатиму взад. Якшо й завтра так дощитиме і холодно буде, як оце сьо’оні, просто не знаю, шо нам робити з Гаррі в кузові маминого пікапа. — Вона з усмішкою поглянула на мене. — Коли була мала, я думала, шо виросту і стану, як Кім Новак. А тепер Розетта, вона гадає, шо мусить замістити Дарлін [456] у «Мишкетирах». Здоровенькі-бля-були.

Вона вже взялася за ручку дверцят, але я промовив:

456

Kim Novak (нар. 1933 р.) — американська актриса чеського походження, особливо пам’ятаються її ролі у фільмах «Пікнік» (1955) та «Запаморочення» (1959); Darlene Gillespie (Дарлін Ґілеспі, нар. 1941 р.) — співачка й актриса, у 1955–1958 рр. виступала в дитячому телешоу «Клуб Мікі Мауса».

— Зачекайте.

Я почав ритися у кишенях, витягаючи всякий мотлох — «Рятувальні кружки» [457] , серветки клінекс, коробку сірників, яку мені туди засунула Сейді, зауваження до тесту з англійської для одного з молодших учнів, які я збирався віддати йому перед різдвяними канікулами, — а тоді вручив їй свою ранчерську куртку: «Ось, тримайте».

— Я нізашо не візьму в вас це чортове пальто, — вона була явно шокована.

— Вдома я маю інше. — Я не мав іншого, але міг собі купити, чого не могла собі дозволити вона.

457

«Life Savers» — упаковані в туби з фольги м’ятні цукерки у формі кружечків з діркою, які випускаються з 1912 року.

— Шо, питається, я скажу Гаррі? Шо знайшла його під сраним капустяним листом?

Я вишкірив зуби:

— Скажете йому, що виїбли поштаря, а це собі купили з отриманого гонорару. Що він вам зробить, гнатиметься аж на вулицю, аби віддубасити?

Вона розреготалася таким хриплим воронячим карканням, яке звучало чомусь приємно. І взяла куртку.

— Мої вітання Розетті, — сказав я. — Передайте їй, що я побачусь з нею в її снах.

Усмішка стерлася з її губ.

— Надіюся, шо ні, сер. Ви вже були наснилися їй, і то був кошмар. Верещала вона тоді, як навіжена. Я спала, як убита, а вона мене розбудила о другій ночі. Розказала, шо в машині того дядюна, котрий гуловив її м’яча, сидів монстр, і вона злякалася, шо він її зжере. Я сама мало не збожеволіла всмерть, так вона тоді кричала.

— А в того монстра було ім’я? — сам знаючи, що було.

— Вона казала, шо то було якесь джимла. Мо’, вона мала на увазі джина, як у тих казках про Аладіна й Сім Завіс. Ну все, мені тре’ вже йти. Бережіть себе.

— Ви теж, Айві. Щасливого Різдва.

Вона знову закрякала своїм пташиним сміхом.

— Майже забула про ньо’о. І вам також. Не забудьте подарувати подарунок своїй дівчині.

Вона задріботіла до своєї старої машини в накинутій на плечі моїй куртці — її пальті відтепер. Більше я ніколи її не бачив.

17

З дощу понамерзало тільки на мостах, а я мав звичку зі свого минулого життя — того, у Новій Англії — проїжджати ними особливо обережно, але все одно дорога назад, у Джоді, видалась довгою. Я встиг лише поставити воду для чаю, як задзвонив телефон. Цього разу це була Сейді.

— Я намагаюся тобі додзвонитися від часу вечері, щоби спитати про Різдвяну гулянку тренера Бормана. Початок о третій. Я піду туди, якщо ти мене поведеш, бо тоді ми зможемо рано втекти. Скажемо, що в нас замовлено на цей вечір столик у «Сідлі» чи ще що-небудь. Кажи, я мушу написати відповідь на запрошення.