11/22/63

Я побачив власне запрошення біля друкарської машинки і відчув себе трохи винуватим. Воно пролежало там три дні, а я його навіть не відкрив.

— Ти хочеш піти? — перепитав я.

— Я була б не проти там з’явитися. — Пауза. — Де ти був весь цей час?

— У Форт-Ворті, — я ледь не додав: «Скуплявся на Різдво». Але утримався. Єдиним, що я купив у Форт-Ворті, була дещиця інформації. І ключ від будинку.

— Ти скуплявся?

І знову я мушу щосили намагатися не брехати.

— Я… Сейді, я насправді не можу сказати.

Зависла довга, довга, пауза. Я раптом зрозумів, що мені жаль, що я не курю. Ймовірно, в мене розвинулася контактна залежність. Знає Бог, я курю пасивно щодня, і то зранку до вечора. В учительській постійно висить сизий туман.

— Там жінка, Джордже? Інша жінка? Чи я пхаю носа не в свої справи?

Ну, там є Айві, але вона не того роду жінка, яку має на увазі Сейді.

— В жіночій парафії є тільки ти.

Знову довга, довга пауза. У довколишньому світі Сейді завжди вміла рухатися безоглядно; у себе в голові — ніколи. Нарешті вона промовила:

— Ти знаєш дуже багато всього про мене, такі речі, що я гадала, ніколи нікому їх не зможу розповісти, але я майже нічого не знаю про тебе. Я оце лише зараз це усвідомила. Сейді вміє бути дурною, Джордже, правда?

— Те не дурна. І ти знаєш головне: я справдікохаю тебе.

— Ну… — сумнів у голосі. Мені згадалося те марення, що наснилося мені у «Кендлвудських Бунгало», і напруженість, яка відбилося на її обличчі, коли я сказав їй, що нічого не пам’ятаю. Чи й зараз у неї той вираз? Чи тепер якийсь інший вираз, трішечки глибший за легку напруженість.

— Сейді? У нас все гаразд?

— Так, — голос тепер трішки впевненіший. — Звісно, все гаразд. Окрім гулянки у тренера. Як ти бажаєш вирішити цю проблему? Не забудь, там буде весь шкільний персонал, і більшість з них будуть п’яними в чіп ще до того, як місіс Тренерова запросить усіх до фуршетного столу.

— Давай сходимо, — відреагував я аж занадто бадьористо. — Гульнемо, рейвонемо.

— Рейво-що?

— Відірвемося, тобто розважимось. Я це хотів сказати. Заскочимо на годинку, ну, може, на півтори, а потім вискочимо. На вечерю в «Сідлі». Тобі годиться такий план?

— Чудово. — Ми скидалися з нею на пару, яка домовляється про друге побачення, після того як перше пройшло безрезультатно. — Влаштуємо собі свято.

Я подумав про Айві Темплтон, як вона учула привид парфумів Сейді і спитала, чи знає моя дівчина, що я никаюся після настання темряви у південному Форт-Ворті за якимсь чудернацьким ділом. Я подумав про Діка Сімонса, згадав, як він казав, що є одна людина, яка заслуговує на те, щоб знати про мене всю правду, де я був і що робив. Але чи зможу я розповісти Сейді про те, як холоднокровно убив Френка Даннінга ради того, щоб він не замордував дружину і трьох зі своїх чотирьох дітей? Розповісти, що я прибув до Техасу, щоб запобігти іншому вбивству і змінити течію історії? Про те, що знаю, як це зробити, бо прибув з майбутнього, де ми з нею могли б вести цю розмову в інтернет-чаті, сидячи кожен перед своїм комп’ютером.

— Сейді, все розрішиться добре. Я тобі це обіцяю.

— Чудово, — знову повторила вона, а потім: — Побачимося завтра, Джордже, в школі. — І повісила слухавку, делікатно і ввічливо відімкнулася.

Свою я тримав у руці ще кілька секунд, дивлячись прямо перед собою в нікуди. Заторохтіло у вікно, яке виходило на моє заднє подвір’я. Дощ кінець кінцем обернувся крижаною крупою.

Розділ 16

1

Різдвяна гулянка у тренера Бормана вийшла провальною, і привид Вінса Нолза не прислужився тому єдиною причиною. Двадцять першого числа Боббі Джилл Оллнат втомилася бачити червоний рубець, що тягнувся по всій лівій половині її обличчя аж до лінії щелепи, і проковтнула жменю маминих сонних пігулок. Померти вона не померла, але дві доби провела в Меморіальному шпиталі Паркленд, у тому самому, де потім відлетять душі і президента, і його вбивці, якщо я не зміню стан речей. У 2011 році там мусять вже бути ближчі лікарні — майже напевне у Кіліні, можливо, навіть у Раунд-Гіллі, — але того єдиного року, коли я вчителював на повну ставку в ДКСШ, їх там не існувало.

Вечеря в «Сідлі» також не видалася гарячою. В ущерть повному ресторані було по-святковому весело, лунали різдвяні заздоровниці, але від десерту Сейді відмовилась і рано попросилася додому. Сказала, що розболілася голова. Я їй не повірив.

На новорічному благодійному балу з танцями у Грейнджі № 7 було трішки краще. Там грав бенд з Остіна, що звався «The Jokers», ці хлопці дійсно вміли завдати драйву. Ми з Сейді танцювали під провислими, заповненими повітряними кульками сітями, аж поки нам не запекло підошви. Опівночі «Джокери» заграли «Давним-давно» [458] в стилі «Венчерз» [459] , і лідер гурту закричав: «Нехай виповняться всі ваші мрії у році одна тисяча дев’ятсот шістдесят другому!»

458

«Auld Lang Syne» — старовинна шотландська застільна пісня, записана Робертом Бернсом (1759–1796), яка поступово стала традиційною новорічною.

459

«The Ventures» — заснований 1958 року інструментальний рок-квартет, що уславився своїм характерно реверберованим гітарним звуком.

Навкруг нас, спускаючись, попливли повітряні кульки. Ми вальсували, я поцілував Сейді і побажав їй щасливого Нового року, проте, хоча вона залишалася жвавою і сміялася весь вечір, я не відчув радості на її вустах.

— І тобі також щасливого Нового року, Джордже. Можна мені склянку пуншу? Я дуже спрагла.

Довжелезна черга вишикувалася до вази з пуншем зі спеціями, трохи коротша до пуншу без спецій. Я начерпав до діксі-кварти [460] суміші з рожевого лимонаду й імбирного еля, але коли повернувся з питвом туди, де залишив Сейді, її там вже не було.

460

«Dixie cup» — фірмова назва одноразового паперового стакана, винайденого 1907 року Лоренсом Люеленом, винахідником автомата з продажу газованої води.

— Гадаю, друже, вона вийшла надвір, подихати свіжим повітрям, — сказав Карл Джакобі. Він був одним з чотирьох учителів-прикладників у нашій школі і, либонь, найкращим, але тієї ночі я не підпустив би його до жодного механізму чи інструмента ближче, ніж на двісті ярдів.

Я подивився серед курців під пожежним виходом. Сейді серед них не було. Я пішов до «Санлайнера». Вона сиділа на пасажирському сидінні, розкинувши свої пишні спідниці аж на приладову панель, хтозна, скільки там на ній було піддягнено тих нижніх спідничок. Вона курила і плакала.

Я сів до машини і намагався її обняти.

— Сейді, що з тобою? Що з тобою, серденько? — Так, ніби я сам не знав. Ніби я не знав уже досить давно.

— Нічого. — Плач подужчав. — У мене отой жіночий період, і все. Відвези мене додому.

Звідти було всього три милі, але та поїздка здалася дуже довгою. Ми не говорили. Я завернув на її під’їзну алею і вимкнув двигун. Вона перестала плакати, але, як і перше, мовчала. Мовчав і я. Іноді тиша може бути втішливою. Ця відчувалась мертвотною.

Вона дістала з сумочки пачку «Вінстона», подивилася на сигарети, потім поклала їх назад. Дуже гучно клацнула застібка. Поглянула на мене. Волосся темною хмарою обрамляло білий овал її обличчя.

— Ти нічого не хочеш мені сказати, Джордже?

Щонайбільше мені хотілося сказати їй, що насправді мене звуть не Джорджем. Мені поступово збридилося це ім’я. Я його вже майже ненавидів.

— Дві речі. Перша: я тебе кохаю. Друга: я не роблю нічого, чого мав би соромитися. О, додам до другого пункту: нічого, чого мала б соромитися ти.