11/22/63
Шрифт:
Я зробив глибокий вдих.
— Сейді, я хочу, щоб ти мене вислухала. Дуже уважно. Ти достатньо прокинулася, щоб мене вислухати?
Якусь мить нуль реакції. Потім я відчув плечем її кивок.
— Зараз початок вівторка. Протистояння триватиме ще три дні. Чи, може, чотири, я не пам’ятаю точно.
— Що ти маєш на увазі, що ти не пам’ятаєш?
«Маю на увазі, що про це ніц нема у нотатках Ела, а американську історію я вивчав у коледжі двадцять років тому. Дивно, що я взагалі аж стільки пам’ятаю».
— Ми встановимо блокаду Куби, але на єдиному російському кораблі, який ми затримаємо, не виявиться нічого, окрім харчів й інших звичайних вантажів. Росіяни блефуватимуть, але у четвер чи в п’ятницю вони на смерть злякаються і почнуть
— Скалі? Ти говориш про Джона Скалі, з програми новин Ей-Бі-Сі [549] ?
549
John Scali (1918–1995) — телерепортер каналу Ей-Бі-Сі, який за пропозицією резидента КДБ у Вашингтоні полковника Олександра Фоміна-Феклісова (1914–2007) виконував роль посередника у таємних переговорах між радянським і американським урядами щодо пристойного для СРСР виходу з Карибської кризи, про що стало відомо тільки після загибелі Кеннеді й усунення з Кремля Хрущова; у 1971–1975 Скалі був радником президента Ніксона і послом США при ООН.
— Так, про нього. Це мусить статися у п’ятницю чи в суботу, поки решта світу — включно з твоїм колишнім і твоїм дружком з Єлю — тремтітимуть, засунувши голови собі між ноги, цілуючи власні гузна на прощання.
Як же вона мене втішила, захихотівши.
— Той росіянин скаже щось на кшталт… — тут я доволі переконливо зімітував російський акцент. Навчився-бо, слухаючи дружину Лі. Ну, й ще дещо підчепив у Бориса й Наташі з «Рокі та Моргайка» [550] . — «Донєсітє звістку вашому президенту, що ми бажаєм вийти з цього дєла з честю. Ви прибираєтє ваші ядєрні ракєти з Турції. Ви обіцяєтє ніколи не вторгатися на Кубу. Ми говорім окей і дємонтуєм наші ракєти на Кубі». Повір, Сейді, все відбуватиметься саме так.
550
«Rocky & Bullwinkle» (1959–1964) — анімаційний телесеріал про пригоди білки Рокі і юного лося на прізвисько Моргайко, де серед багатьох персонажів є й російські шпигуни Борис Баденов та Наташа Фаталь, озвучувані відповідно голлівудськими акторами Акімом Таміровим та За-За Габор.
Цього разу вона не хихотіла. Вона дивилася на мене величезними, як блюдця, очима.
— Ти вигадуєш все це, щоби мене втішити.
Я мовчав.
— Ні, не вигадуєш, — прошепотіла вона. — Ти насправді в це віриш.
— Неправильно, — заперечив я. — Не вірю, а знаю. Це велика різниця.
— Джордже… ніхтоне знає майбутнього.
— Джон Клейтон заявляє, що може взнати, і йомути віриш. Роджер з Єлю заявляє, що знає, і йому ти віриш також.
— Ти до нього ревнуєш, правда?
— Як ти збіса вгадала.
— Я ніколи не спала з ним. Навіть бажання такого не виникало. — І вона урочисто додала: — Я нізащо не змогла б переспати з чоловіком, котрий виливає на себе стільки парфумів.
— Приємно чути. І я все одно ревную.
— Можна мені спитати, звідки ти можеш…
— Ні. На ці питання я не відповім. — Можливо, мені не варто було їй розповідати всього того, що я встиг наговорити, але я не міг примусити себе зупинитися. А якщо чесно, я би знову зробив так само. — Але можу сказати дещо інше, і ти за пару днів зможеш сама це перевірити. Представник Росії та наш Едлей Стівенсон [551] стануть на герць. Стівенсон покаже величезні фотографії ракетних баз, які росіяни будують на Кубі, і запросить російського дядька пояснити, що мають на увазі росіяни, говорячи, що їх там нема. Росіянин скаже щось на кшталт «ви мусітє зачєкать, я не можу дать відповідь без повного пєрєклада». А Стівенсон, котрий добре знає, що той перфектно
володіє англійською мовою, скаже слова, які ввійдуть до всіх підручників з історії, нарівні з отією фразою «не стріляйте, аж поки не побачите білки їхніх очей» [552] . Він скаже росіянину, що готовий чекати на його відповідь, допоки пекло не замерзне.551
Adlai Stevenson II (1900–1965) — представник США в ООН, його знаменитий диспут відбувався з Валеріаном Зоріним (1902–1986), тодішнім представником СРСР в ООН.
552
Наказ бійцям американських революційних військ перед битвою проти англійців при Банкер-Гіллі 1775 року.
Вона з сумнівом подивилася на мене, потім обернулася до нічного столика, побачила поверх купи недопалків роздавлену пачку «Вінстона» й промовила:
— Здається, в мене сигарети скінчилися.
— Перебудеш якось до ранку, — сказав я сухо. — Мені здається, ти вже перебрала наперед свою тижневу норму.
— Джордже? — голосом дуже зніченим, дуже непевним. — Ти залишишся зі мною цієї ночі?
— Я залишив машину перед твоїм…
— Якщо хтось із доскіпливих сусідів щось спитає, я відповім, що ти приїхав провідати мене після президентської промови, а потім не заводилася машина.
Зважаючи на те, як «Санлайнер» їздив останніми днями, це звучало правдоподібно.
— Чи означає твоя увага до правил пристойності, що тебе перестав тривожити ядерний Армагеддон?
— Я не знаю. Я знаю лише, що не хочу залишатися сама. Я навіть займуся з тобою коханням, якщо зможу таким чином залишити тебе в себе, але не думаю, щоб в цьому було щось приємне для нас обох. У мене страшенноболить голова.
— Ти не мусиш обов’язково займатися зі мною коханням, серденько. Це не бізнесова угода.
— Я не мала на увазі…
— Тихо. Я піду принесу аспірин.
— І подивися там, нагорі аптечки, добре? Буває, іноді я ховаю там пачку сигарет.
Пачка знайшлася, але, зробивши три затяжки першої сигарети, яку я їй підкурив, вона попливла, почала куняти. Я вийняв сигарету в неї з пальців і втоптав у підніжжя Ракової гори. Потім, обнявши Сейді, відхилився разом з нею на подушки. Так ми й заснули.
Коли я прокинувся з першими променями світанку, зіпер моїх слаксів було розстебнуто і всередині них поралася вправна рука. Я обернувся до Сейді. Вона дивилася на мене спокійно.
— Світ усе ще живий, Джордже. І ми теж. Давай. Будь ніжним. У мене все ще болить голова.
Я був ніжним і робив це довго. Миробили це довго. Наприкінці вона подалася стегнами вгору, уп’явшись пальцями мені в запліччя. То було її стискання: «Ох, милий, ах, Боже мій, ой солоденький».
— Будь-ким, — шепотіла вона, дихаючи мені у вухо, поки я трепетав, кінчаючи. — Нехай ти будеш будь-ким, робитимеш будь-що, тільки скажи, що залишишся. І що ти мене знову кохаєш.
— Сейді… я ніколи не переставав.
Перед тим як мені від’їхати в Даллас, ми з Сейді поснідали в кухні. Я сказав їй, що тепер це дійснобуде Даллас, і, хоч поки що я не маю телефону, я повідомлю їй номер, щойно він у мене з’явиться.
Вона кивнула і знову взялася до своєї яєчні.
— Я не забираю назад своїх слів. Більше я нічого в тебе не питатиму про твої справи.
— Це на краще. Не питай, не викажеш.
— Га?
— Не звертай уваги.
— Просто скажи мені знову, що ти по бік добра, а не навпаки.
— Так, — відповів я. — Я один з хороших хлопців.
— А коли-небудь ти зможеш мені розповісти?
— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Сейді, ті фото, які він прислав…
— Я їх порвала сьогодні зранку. Не хочу я про них балакати.
— Та й не треба. Але я хочу почути від тебе, що це єдинийконтакт з ним, який в тебе трапився. Що він не з’являвся десь поблизу.
— Його тут не було. А поштовий штемпель на конверті Саванни.