11/22/63

Я звернув на це увагу. Проте я також відзначив, що штемпель датований майже два місяці тому.

— Він не великий майстер у безпосередній конфронтації. Подумки він доволі хоробрий, але, я гадаю, на фізичному рівні він боягуз.

Я оцінив вдалість її формулювання, надсилання тих фотографій було хрестоматійним прикладом пасивно-агресивної поведінки. Однак вона була впевнена, що Клейтон не дізнається, де вона зараз живе, де працює, але ж помилилася.

— Поведінку ментально нестабільних людей важко передбачити, серденько. Якщо побачиш його, зателефонуй до поліції, гаразд?

— Так, Джордже, — з дещицею того її старого роздратування. — Я хочу поставити тобі одне запитання, а потім ми більше не будемо про це говорити, поки ти не будеш до цього готовий. Якщо будеш бодай коли-небудь.

— Окей, — я намагався придумати якусь відповідь на запитання, яке, як я мав певність, зараз прозвучить: «Джордже, ти з майбутнього?»

— Мабуть, це прозвучить божевільно.

— Позаду в нас божевільна ніч. Вперед.

— Ти… — вона розсміялася, потім почала збирати тарілки. Вирушла з ними до мийки і вже звідтіля, стоячи до мене спиною, запитала: — Ти людина? Ну, така як ми тут, на планеті Земля?

Я підійшов до неї, обхопив руками, накривши долонями груди, і поцілував її в шию.

— Я людина, цілком і повністю.

Вона обернулася. Очі дивились серйозно.

— Можна мені ще питання?

Я зітхнув:

— Катай.

— Я маю приблизно хвилин сорок до того, як мушу одягатися на роботу. У тебе нема часом ще одного кондома? Мені здається, я відкрила лікувальний засіб проти головного болю.

Розділ 20

1

Отже, кінець кінцем, знадобилася лише загроза ядерної війни, щоби знову нас звести разом — хіба це не романтично?

Гаразд, можливо, й ні.

Дік Сімонс, чоловік того типу, котрий мусить брати з собою на сумний кінофільм ще й запасний носовичок, щиро зрадів. Еллен Докерті ні. Дивна річ, на яку я звернув увагу: жінки краще тримають таємниці, але чоловіки ставляться до них спокійніше. Десь за тиждень після того, як закінчилася Кубинська криза, Еллі покликала Сейді до себе в кабінет і закрила двері — негарний знак. Як це було типово для неї, спитала вона навпростець — чи взнала Сейді про мене щось більше, ніж уже знала до того.

— Ні, — відповіла Сейді.

— Але ви знову розпочали.

— Так.

— Ви хоча б знаєте, де він живе?

— Ні, але я маю номер телефону.

Еллі пустила під лоба очі, та хто б її ганив.

— Він вам бодай хоч щось розповів про своє минуле? Чи не був він раніше уже жонатим? Бо я впевнена, що був.

Сейді промовчала.

— Чи не згадував він про покинуте десь своє дитинча або й парочку? Бо чоловіки іноді роблять так, а той, хто зробив таке раз, не вагатиметься знову…

— Міз Еллі, можна я повернуся вже до бібліотеки? Я залишила там одну ученицю замість себе, і хоч Гелен дуже відповідальна, мені не подобається залишати їх надто на…

— Ідіть, ідіть, — махнула Еллі рукою на двері.

— Я гадала, Джордж вам подобається, — промовила Сейді, підводячись.

— Авжеж, — відповіла Еллі… тоном, як пізніше розповідала мені Сейді, котрий говорив: «Було таке». — Він мені подобався б іще більше — і ще більше подобалося б, що ви з ним разом, — якби я знала, яке його справжнє ім’я і що він узагалі за таке.

— Не питай, не викажеш, — промовила Сейді, прямуючи до дверей.

— Що цеще мусить означати?

— Що я його кохаю. Що він урятував мені життя. Що все, що я можу йому подарувати навзаєм, це лише довіру, і я її йому дарую.

Міз Еллі була з тих жінок, котрим завжди належить останнє слово в більшості ситуацій, але цього разу трапився не той випадок.

2

Тієї осені й зими у нас витворилася традиція. Надвечір у п’ятницю я приїжджав у Джоді. Іноді по дорозі купував квіти у квітникаря в Раунд-Гіллі. Іноді заходив підстригтися до перукарні в Джоді, чудесного місця, де можна було наслухатися всіх місцевих новин. А ще я звик мати коротке волосся. Пригадував, як колись воно в мене було таким довгим, що аж хльоскало по очах, та навіщо мені тепер ця дратівна завада. Звикнути до трусів «жокей» після просторих «боксерів» було важче, але через деякий час мої яйця перестали скаржитись, що їм душно.

У ці вечори ми зазвичай, пообідавши в харчевні Ела, йшли на футбольний матч. А коли закінчився футбольний сезон, залишився баскетбол. Подеколи, виряджений у шкільний светр із зображенням Бойового Лева Браяна Дентона на грудях, до нас приєднувався Дік.

Але ніколи міз Еллі.

Її осуд не зупиняв нас перед поїздками до «Кендлвудських Бунгало» після п’ятничних матчів. Зазвичай у суботню ніч я там спав сам, щоб вранці возз’єднатися з Сейді на недільній службі у Першій Методистській церкві Джоді. Зазираючи до однієї збірки псалмів, ми раз у раз співали «Згромадимо снопи» [553] : «Нумо сіймо зрання, зерна добра сіймо…» —та мелодія, ті щиросерді почуття досі бринять у моїй голові.

553

«Bringing in the Sheaves» (1874) — протестантський гімн, слова якого часто пародіюються в поп-культурі.

Після церкви, опівдні, ми обідали у неї вдома, а потім вже я повертався в Даллас. За кожним таким разом дорога туди здавалася мені довшою, неприємнішою. Нарешті, одного зимного дня в середині грудня в моєму кабріолеті порвало якусь тягу, так він немов висловив свою власну опінію, що ми їдемо в неправильному напрямку. Я хотів його відремонтувати — цей «Санлайнер» був єдиною машиною, яку я по-справжньому любив, — але парубок в авторемонтній майстерні у Кіліні сказав мені, що потрібен цілком новий двигун, а він собі навіть не уявляє, де зараз такий можна надибати.

Я поліз до свого досі солідного (ну… відносносолідного) запасу готівки і купив собі «Шеві» випуску 1959 року, отого, що з нахабними хвостовими чаячими крилами. Машина була добра, і Сейді казала, що вона від неї в абсолютному захваті, але для мене то було зовсім не те.

Різдво ми провели тільки вдвох, у Кендлвуді. Я поставив гілочку гостролиста на комод і подарував Сейді кардиган. Мені вона подарувала мокасини, які й зараз у мене на ногах. Деякі речі мусять зберігатися.

Назавтра, в День подарунків, ми обідали у неї вдома, і я якраз сидів за столом, коли на під’їзну алею завернув «Ранч-вагон» Діка. Це мене здивувало, бо про гостей Сейді мене не попереджала. Ще дужче я здивувався, побачивши на пасажирському сидінні міз Еллі. Те, як вона постала, зі складеними на грудях руками, дивлячись на мою нову машину, дало мені зрозуміти, що не тільки я перебував у невіданні щодо списку запрошених гостей. Проте — треба віддати їй належне — привіталася вона зі мною, пристойно зімітувавши приязнь, і поцілувала мене в щоку. На ній була плетена лижварська шапочка, яка робила її схожою на літню дитину, і, коли я зісмикнув з її голови ту шапочку, Еллі подякувала мені натягнутою усмішкою.