220 днів на зорельоті

Чотири палі були перенесені в обсерваторію, а круглі двері у внутрішні приміщення щільно зачинені. Колеса сховали всередину, і люк опинився низько над землею. Камов, залишившись в обсерваторії, передав товаришам один за одним важкі сталеві стержні. Зачинивши люк, він відновив повітря в приміщенні і, знову піднявши корпус зорельота, вийшов з нього.

— Недогляд! — сказав він. — Під час конструювання корабля треба було передбачити цю обставину.

Забивати палі навіть тут було нелегко. На Землі ця робота взагалі була б не під силу трьом чоловікам. Але менша сила ваги на Марсі допомогла справитися з усіма труднощами.

За допомогою електролебідки першу палю підняли і встановили вертикально. Стоячи на легких алюмінійових драбинках, Мельников і Бєлопольський закріпили на її кінці важкий молот. Так само, як і лебідка, він приводився в дію електричним струмом, що подавався від акумуляторів всюдихода. Молот важив на Землі майже триста кілограмів, але тут його вага зменшилася до ста десяти. Та й цього було досить; тільки напруживши всі сили, вони вдвох підняли його на таку висоту.

Забивати палю мусили дуже обережно. В піщаний грунт вона входила після кожного удару на півметра. Удержувати молот за таких умов було дуже важко. Камов вмикав струм, даючи молоту зробити один-два удари, і одразу ж вимикав його, після чого Мельников і Бєлопольський опускалися на декілька східців нижче. Так тривало доти, поки весь стержень не заглибився в пісок.

Після короткого відпочинку почали забивати другу палю. Нарешті забили й останню, четверту. На палі поклали товсту стальну плиту і міцно загвинтили болти. Фундамент пам'ятника готовий. Зробити все інше було вже легше.

На восьму годину вечора роботу закінчили.

На піщаній площадці, серед химерних сіросиніх рослин, піднявся на довгі роки триметровий обеліск із нержавіючої сталі. На його вершині в променях призахідного сонця сяяла рубінова зірка в золотій оправі.

Схвильовано і гордо дивилися на пам'ятник його будівники. Подих Вітчизни долинув до них через безкраї простори, які подолав їхній корабель, щоб тут, на далекій планеті, залишити цей символ великої наукової перемоги.

СКЕЛЯ

На північ і схід від зорельота місцевість нічим не відрізнялася від оглянутої раніше західної сторони. Створювалося враження, що природа Марса скрізь однакова, принаймні в тій частині планети, де сів корабель. Порівнюючи це з тим, що вони бачили з вікон під час польоту над Марсом, радянські вчені прийшли до висновку, що планета — майже суцільна пустеля. «Стрибаючі ящірки» і «зайці» були, очевидно, єдиними представниками тваринного світу.

Таким здавався Марс першим людям, що прибули на нього з Землі.

Та чи був він таким насправді? На це запитання могло відповісти тільки майбутнє.

«Для розвитку життя, — сказав якось Бєлопольський, — вирішальне значення має кількість енергії, яку дістає планета від центрального світила — Сонця. Процес еволюції цілком залежить від цього фактора. Зовсім не обов'язково вважати, що на всіх планетах, на яких виникло життя, цей процес повинен привести до появи істоти, подібної до людини. Марс завжди діставав сонячної енергії значно менше, ніж Земля. Цілком логічно припустити, що на ньому еволюція йшла набагато повільніше, ніж на Землі, і не привела до появи високо-розвинутої істоти. На Землі, де умови кращі, ніж на Марсі, бо вона дістає більше сонячної енергії, цей процес ішов швидше. На Венері, яка перебуває в ще кращих умовах, він повинен піти ще швидше; і цілком можливо, що життя на Венері випередить земне життя. Природа нескінченно різноманітна і, як ми бачимо на прикладі Марса, пристосовується до всяких умов».

Камов згадав ці слова Костянтина Євгенійовича, коли з вікна всюдихода бачив одну й ту ж картину марсіанської рівнини.

Всюдихід ішов на південь, в краї, ще не оглянуті ними. Сьогодні вранці Мельников і Бєлопольський зробили тригодинну подорож на північ і схід, але не знайшли нічого нового. Камов вирішив завершити намічену програму і сам подався в останню екскурсію.

— Ця подорож, — сказав він своїм друзям, — має більше формальний характер. Я їду просто для очистки совісті, щоб ніхто не міг сказати, що ми не виконали свого плану. Робота на Марсі закінчена. Нема чого даремно рискувати двома членами екіпажу.

— Одним також, — сказав Пайчадзе.

— Нічого зі мною не станеться, — відповів Камов. — Я не поспішаючи проїду кілометрів сто і повернуся назад. Треба ж дізнатися, що знаходиться на південь від нас. А коли щось трапиться, — додав він, — то Борис Миколайович добре допоможе Костянтинові Євгенійовичу. Одному буде важко, оскільки Арсен Георгійович вибув із строю.

Ніякі докази не допомогли: Камов стояв на своєму. Його товариші зрозуміли, що сперечатися марно, і знехотя погодилися відпустити свого командира самого.

Бєлопольський тільки взяв з нього слово, що ні за яких обставин Камов не вийде з машини.

Всюдихід рухався з середньою швидкістю сорок кілометрів на годину, і Камов пильно вдивлявся вперед, щоб не прогавити «болото». Місцевість поступово, але помітно знижувалася. Частіше траплялися озера, і рослини здавалися тут вищими, ніж поблизу стоянки зорельота. Камов помітив, що зарості ставали дедалі густішими і більшими. Якщо далі вони стануть суцільною стіною, то доведеться повернути назад. Продиратися крізь них — необережно. Поки що піщані проміжки між рослинами досить великі, і всюдихід міг, маневруючи, іти вперед. Поле зору було широке, і Камов не боявся несподіваного нападу ящірки. Слідів цих звірів він ніде не помічав.

Минула ще година. Всюдихід уже відійшов од зорельота на сімдесят кілометрів. Час повертати назад. Дві години потрібно для того, щоб розібрати і повантажити всюдихід. Рівно о 8 годині зореліт залишить Марс. Мабуть, і ця остання подорож не дасть нічого нового.

Камов зупинив машину і озирнувся навкруги. Одне й те саме.

Ввімкнувши мікрофон, він повідомив на корабель, що вирушає назад.

— Я поїду іншою дорогою, — сказав він. — Через годину дайте маяк.

Він повернув всюдихід на схід. Обстеживши місцевість в цьому напрямку на двадцять кілометрів і не побачивши нічого, вартого уваги, Камов рішуче повернув на північ, «додому».

Як і раніше, уважно, але вже без будь-якої надії побачити щось нове, відмінне од баченого пейзажу, Камов спостерігав, як перед вікнами всюдихода змінювалися добре знайомі, одноманітні картини марсіанської пустелі.

Ось промайнуло невелике озеро, оточене пишними великими кущами сіросиніх рослин. Само по собі воно дуже красиве, але погляд не зупиняється на ньому. Десятки точнісінько таких самих озер вже траплялися на шляху. Ось невелика галявина, як дві краплі води схожа на ту, де вони поставили пам'ятник. Поєднання жовтого, сірого і синього кольорів теж красиве, але вони бачили сотні таких галявин.

Паралельно з шляхом всюдихода з'явився довгий ланцюжок виразно окреслених слідів. Камов зменшив швидкість і уважно роздивився їх. Це сліди стрибків «ящірки» — огидного волохатого звіра з мордою крокодила — владики Марса. Чи давно пройшов тут звір? Це визначити неможливо. Може, добу тому, а може, за кілька хвилин до появи всюдихода. На твердому піску сліди зберігаються довго. Можливо, що десь зовсім близько котячі очі стежать за машиною і довгі, зігнуті, як у коника, задні ноги напружились, готові до стрибка.