220 днів на зорельоті

Скільки загадок ховає в собі організм тварини! Як улаштований її дихальний апарат? Вона дихає розрідженим повітрям, з дуже невеликим вмістом кисню. Жодна земна тварина не могла б жити тут. Величезні стрибки звіра, що кидають його тіло на дванадцять метрів, потребують великої енергії. Звідки він бере цю енергію?

А загадка «болота»? Грузька трясовина, на якій однак ростуть рослини і незрозуміло як тримається пісок.

Багато, дуже багато загадок має розв'язати наука на цій планеті, життя якої пройшло своїми, відмінними од життя Землі шляхами.

Камов згадав Венеру. Там, мабуть, менше загадкового. З усього, що вони бачили за час короткого перельоту над планетою, можна зробити висновок, що її розвиток іде паралельно з розвитком Землі.

Недарма астрономи назвали Венеру «сестрою Землі», а Марс — «загадковою планетою».

Думки Камова були перервані появою праворуч від його шляху, на відстані близько кілометра, невеликого пасма чи то скель, чи то горбів. Він так звик до рівної місцевості, що мозок не одразу сприйняв незвичну картину. Горби на Марсі! Вони не могли бути піщаними. Вітри давно б зрівняли їх. Отже, це скелі. Досі на, планеті не зустрічалося жодного каменя.

Всюдихід швидко подолав невелику відстань. Камова все дужче і дужче охоплювало хвилювання.

Нарешті! Нарешті перед ним щось відмінне від того, що вони бачили досі!

У розташуванні кам'яних виступів (він уже ясно бачив, що вони зовсім голі, без піску) Камов вбачав якийсь поки що невловимий порядок. Може, це залишки якої-небудь споруди розумних мешканців планети?

Всюдихід наблизився до скель, що мали висоту від п'яти до п'ятнадцяти метрів. Їх було кілька десятків, розташованих на площі близько одного гектара. Камов уважно роздивлявся найближчий до нього камінь. Схоже на біотитовий граніт. Ось чому він подумав спочатку, що це піщані горби! Бурий колір каміння зливався з кольором пустелі. Можливо, що це останні залишки гірського хребта, який колись височів над цією місцевістю. Треба якнайретельніше зафіксувати фотоапаратом кожну скелю. Це має величезне значення для науки. Можливо, це допоможе земним ученим розгадати, що являли собою ці скелі у далекому минулому. І, звичайно, необхідно взяти з собою зразки цього граніту.

Він повільно вів всюдихід уздовж зовнішньої межі гранітного пасма, по кілька разів фотографуючи кожну скелю. Вони стояли так близько одна коло одної, що всюдихід не міг проїхати між ними. Чи був у їхньому розташуванні якийсь порядок, як це спочатку йому здалося, чи вони розкидані з властивою природі хаотичністю, Камов визначити не міг. А відповідь на це питання мала величезне значення. Що це — природне утворення чи до невпізнання зруйнована часом невідома споруда зниклих мешканців планети?

«Я мушу з'ясувати це питання що б там не було! — думав Камов. — Якщо вилізти на одну із скель, розташованих посередині, то можна сфотографувати все зверху, у плані. Це дуже допоможе розібратись у загальному розташуванні гранітних виступів і, можливо, дати відповідь».

Він подивився на годинник. Часу залишалося в обріз.

«Нічого! — вирішив він. — Я можу вернутися по старому сліду. Знайомою дорогою можна розвинути повну швидкість. Це зекономить мені принаймні годину. Цей час можна використати».

Клацнув приймач, і почувся голос Бєлопольського:

— Говорить зореліт.

— Слухаю!

— На ваше прохання включаю маяк.

— Не треба! — сказав Камов. — Я вирішив повернутися старим шляхом.

— Чому?

— Всюдихід стоїть біля підніжжя гранітних скель. Мені довелося витратити багато часу, оглядаючи їх.

У гучномовець ясно було чути здивовані вигуки.

— Скель? — перепитав Бєлопольський. — Де ви їх виявили, Сергію Олександровичу?

— Приблизно за вісімдесят кілометрів од зорельота, на південь. Я сфотографував їх майже всі, але необхідно вияснити, що це таке — природне утворення чи рештки споруди. Для цього мені треба проникнути всередину зайнятої скелями площі. На всюдиході це неможливо.

— Значить, ви хочете вийти з машини? — запитав Бєлопольський.

— Це цілком необхідно. Крім того, треба зібрати зразки.

Декілька секунд радіо мовчало.

— Будьте обережні, Сергію Олександровичу! — це сказав Пайчадзе.

— Звичайно! — відповів Камов. — Але немає ніяких підстав турбуватися. Місцевість абсолютно мертва. Ждіть мене через дві години.

«Чи не роблю я помилку? — подумав він, але одразу ж відігнав цю думку. — Що може мені загрожувати? Звірі? Але чому вони мусять появитися саме зараз, якщо досі їх не було? З усього видно, що ми з Мельниковим зовсім випадково зустріли «стрибаючу ящірку» вдень. Очевидно, ці небезпечні звірі виходять полювати тільки ночами».

Камов добре пам'ятав, що очі тварини мають характерну будову зіниці, типову для нічного хижака.

Що ж іще може йому загрожувати? Очевидно, нічого.

Уважно перевіривши зброю, Камов ретельно закріпив на спині резервуар з киснем, міцно затягнувши ременя, щоб він не заважав під час підйому на скелю. Ця скеля стояла метрів за п'ятдесят від всюдихода і була не менше десяти метрів заввишки. З її вершини мав відкритися широкий круговид. Скеля була дуже зруйнована часом, але це могло тільки допомогти справитися з крутим підйомом. На всякий випадок, Камов узяв з собою довгу вірьовку.

«Невистачає тільки альпенштока, — подумав він. — Але альпінізм на Марсі має бути легшим, ніж на Землі».

Він надів маску і вийшов з машини, щільно зачинивши за собою двері.

Підійшовши до наміченої скелі, Камов зблизька побачив, що підйом на вершину цілком можливий, хоч скеля і дуже крута. Час зруйнував її, вкривши глибокими тріщинами. В багатьох місцях відкололися великі куски граніту. Майже на самій вершині утворився виступ, на який можна було спробувати накинути петлю вірьовки. Це значно полегшить підйом.

З другого кидка спроба закінчилася вдало. Петля міцно зачепилася за виступ. Камов почав підніматися вгору. Його тіло важило тут тільки близько тридцяти кілограмів, але все ж він не думав, що підйом, який здавався дуже важким, насправді виявиться таким легким. За кілька хвилин Камов досяг вершини. Стояти тут було неможливо, і він ліг, упираючись ногами в той самий виступ, на який накинув свою петлю.

З цієї висоти добре було видно всю панораму скель. Камов одразу зрозумів, що ніякого порядку в їх розташуванні немає. Це було природне утворення. Поборовши своє розчарування, він зробив кілька знімків і обережно повернувся, щоб сфотографувати другий бік. Біля підніжжя скелі, на яку він виліз, був пустий простір поперечником у двадцять — двадцять п'ять метрів. Подивившись униз, Камов відчув, як неприємний холодок пробіг по його спині. На всьому просторі цього вільного від скель місця тьмяно блищало знайоме йому сріблясте хутро.