95-16

Раптом гучно задзеленчав телефон. Дзвенів настирливо, ніби закликав, наполягав. Хтось голосно й круто вилаявся. Внизу хтось швидко зачалапав. Шель прочинив двері і став на порозі. В коридорі було темно.

— Хто?.. Ах, це ви! Нічого, нічого… Так… Десь близько десятої… Ні, мабуть, не виходив… Звичайно. До завтра! — Фрау Гекль повісила трубку і пішла, бурмочучи щось собі під ніс.

Шель почув, як вона зачиняє двері. Повернувся в кімнату. Догадався, що говорили про нього. Догадувався також про значення пізнього дзвінка.

10 хвилин на другу. Надворі гнітюча тиша. Тільки приглушене цокання годинника і рівномірний пульс ритмічно відлічували час. Тьмяне жовте світло у вікні далекого будинку, яке приваблювало погляд журналіста, згасло. Шель відчув себе навдивовижу забутим і самотнім.

12 хвилин на другу. На сходах почулося тихе шарудіння, і Шель здригнувся. Завмер, прислухаючись. Вітер завивав боязко, ніби ридав. Виразно рипнула дошка східців — грізний, сповнений тривоги звук. Журналіст жбурнув цигарку за вікно. Саме так, мабуть, почував себе Леон, коли ждав замкнений у цій похмурій кімнаті, беззахисний і переляканий.

На сходах запала тиша. Шель знав, що це фальшивий спокій. В уяві бачив схилену вперед голову невідомого, його пальці, що стискали поручні, і ноги, що обережно намацували кожну сходинку.

Шель швидко підійшов до ліжка, спритно розкидав постіль, поклавши одну подушку під ковдру. Шурхіт за вікном стих, вітер вщух, собака перестав вити; здавалося, що вся природа завмерла в чеканні. І тоді знову ледь чутно заскрипіли сходи: невідомий підіймався обережно, намагаючись уникнути будь-якого шуму.

Журналіст навшпиньках підбіг до дверей, став збоку і притулився до стіни. Невідомий зупинився. Секунди, що минали, видавалися століттями.

Раптом клямка тихенько зашаруділа, металева ручка почала помалу повертатися. Шель затамував подих і стис кулаки.

Двері відчинилися, майже притиснутий журналіста до стіни. Хтось темний крадькома перебіг кімнату, спинився перед ліжком і, секунду повагавшись, уп'явся лівою рукою в те місце, де мало бути горло сплячого. Права рука описала в повітрі півколо і раптом спинилася. Невідомий зробив кілька квапливих рухів, мовби шукаючи свою жертву, але збагнув, що його обдурили, і відскочив на середину кімнати.

Шель двома стрибками подолав відстань, яка їх відділяла, схопив нападника ззаду за горло і стиснув пальці.

Від несподіваного нападу невідомий спочатку розгубився, а потім спробував звільнитися. Та відчувши, що це йому не вдається, рвучко нахилився вперед, потягнувши журналіста за собою. Одразу ж випростався і, відхилившись, ударив його головою в підборіддя. Шель відчув солоний смак крові. Використовуючи хвилинне замішання журналіста, невідомий мов змія вислизнув з його рук. Од сильного удару в живіт Шель мало не зомлів. Застогнав і зігнувся. Непроханий гість стиснув йому горло. Перемагаючи біль, журналіст схопив суперника за великий палець, крутнувши його вниз. Невідомий випустив його. Важко дихаючи, журналіст намагався опанувати себе. Очі звикли до темряви, і він помітив, як суперник шукає щось на підлозі, мацаючи перед себе руками. Шель стрибнув уперед і вдарив нападника кулаком у скроню. Той зойкнув, упав на коліно, але зразу ж підхопився, вигнувшись мов кіт. Кілька секунд вони, важко дихаючи, стояли один проти одного.

Світло місяця на мить осяяло кімнату, і Шель упізнав шофера таксі. Саме в цю мить він згадав прийом, якого навчив його поручик командосів. Ступив нерішуче трохи вперед. Нойбергер кинувся на нього. Шель ухилився від удару. Коли ж опинився перед німцем, підняв коліно. Нойбергер зігнувся, як складаний ніж. Це був зручний момент, і журналіст ударив ворога ребром долоні по потилиці. Командоси називали цей прийом «убивання кролика»; такий удар міг бути смертельним. Важко застогнавши, німець повалився на підлогу.

В тиші, яка на мить запанувала, чулося тільки сопіння. Все це тривало не довше ніж дві хвилини. Ніхто з мешканців будинку не почув їхньої боротьби. Навіть падіння Нойбергера нікого не розбудило.

Шель торкнувся вимикача. Після кількох годин, проведених у темряві, електричне світло засліпило очі.

Нойбергер підхопився і, відштовхнувши журналіста, кинувся до дверей. За мить на сходах швидко затупотіло. Грюкнули двері.

Шель не думав про погоню. Був надто стомлений та й розумів, що виступати одному проти організованої групи немає сенсу. Озирнувся. Під столом чорніло щось продовгувате. Журналіст нахилився і підняв масивний французький ключ; зважив його в руці і поклав на підвіконня.

— Цікаво, як вони збиралися пояснити цей «випадок», — пробубонів Шель. Підійшов до вмивальника і опустив обличчя в миску з холодною водою. Це освіжило його. Ще раз намочив опухлі губи, кілька хвилин масував натерте горло. А тоді сів до столу і схилив голову на руки, щоб трохи зібратися з силами.

Намагаючись ступати якнайтихше, журналіст зійшов униз і при світлі сірника обвів поглядом коридор. Телефон стояв у маленькій ніші. Він набрав номер 95–16.

Джонсон відгукнувся негайно:

— Алло?

— Не пощастило, Пауль, — півголосом сказав Шель.

— Алло! Хто це? Що не пощастило?

— Це я, Джон. Живий і здоровий. Твій посланець не виконав завдання.

— Який посланець? Якого завдання? — вигукнув американець.

— Шофер таксі. Він поспішав, навіть не відрекомендувався. Я думаю, що поліції, — коли я знайду справжніх поліцейських, — неважко буде відшукати його.

— Верзеш нісенітниці! Але я хотів би зустрітися з тобою, поки ти не зробив нової помилки. Буду в тебе за кілька хвилин.

Шель повернувся до кімнати й ліг. Через п'ятнадцять хвилин перед будинком зупинилася машина.

Швидкі кроки, стукіт у двері.

— На щастя, я ще не спав, — сказав Джонсон заходячи. — Після того, як ти пішов, до нас заглянув комісар Візнер. Ми проговорили до пізньої ночі.

— Мабуть, він пішов за кілька хвилин до того, як я подзвонив?

— Так, а чого ти питаєш?

— Алібі для тебе.

Погляд Джонсона впав на ключ, що лежав на підвіконні. Американець закусив губи. Потім зняв капелюха, кинув його на ліжко й сів.

— Оскільки ти переконаний, що я винен, далі мені ховатися нічого. Зрештою, ти не становиш ніякої небезпеки для мене.

— Ти забув, що я — не хворий і заляканий Леон.

— Дам і з тобою раду! — кинув Джонсон.

— Нерозумне засліплення. Твої погрози ні до чого. Ти дійшов до краю свого шляху і чудово це знаєш.

— Побачимо! На таких, як ти, завжди знайдеться батіг. Ти вчинив велику помилку, виступивши проти мене. Гра не варта такої ставки.

— Для мене чи для тебе?

— Твоїм вигадкам ніхто не повірить. Завтра все стане на свої місця. Я лишуся помічником прокурора, людиною поважною і всіма шанованою, а ти — нікому не потрібним туристом із-за тієї «залізної завіси».