95-16

— У тебе вистачить нахабства й далі відпиратися?

— Перед тобою — ні. На тебе я не звертаю уваги. Ніхто інший у ці вигадки не повірить.

— Це покаже завтра.

Настало коротке мовчання. Джонсон протер стомленим рухом очі. Шель пильно придивлявся до нього.

— Навіщо ти вбив Леона?

Американець хутко підвів голову.

— Він повинен був умерти.

— Чому, чоловіче? Чому?

Джонсон знизав плечима. Він здавався стомленим і скидався на того Пауля, з яким Шель провів незабутні години в засипаному підвалі.

— Чому? Так розвивались події. П'ять років тому у Гроссвізені з'явився Менке. Хоч він змінився, я пізнав його холодні, безбарвні очі. Припертий до стіни, доктор одмовлявся. Я хотів негайно віддати його в руки поліції. Та, побалакавши з ним, змінив цей намір. Менке відсидів би кілька років, а що мені з того? Задоволення? Щиро дякую! Кожен хоче вирватися з буденності життя. Менке давав мені деякі можливості. Навколо багато таких, як він. Ховаються під вигаданими прізвищами. Це переважно люди добре забезпечені. Менке знав кількох… Дай мені води.

Шель налив склянку й подав її Джонсону.

— Це він порадив мені створити певну організацію. Працюючи в прокуратурі, я міг гарантувати цим людям спокій, а в разі чого, попереджати їх про небезпеку. Що тут багато говорити — окупалося. Через кілька років кину все і почну нове життя в Америці. Тільки ідіоти тягнуть лямку, щоб на старості мати пенсію.

— А Грубер?

— Грубер був у контакті лише з доктором. Про мою участь не знав, хоч, напевно, догадувався, що є хтось там «на горі». Доручення Менке він виконував бездоганно. Тільки чемодан запаморочив йому голову. На щастя, він не знає, хто насправді був його хазяїном. Наша організація діє справно: Грубер має поплатитися за сваволю.

— Надзвичайно цікаво! — зауважив Шель.

— Не думай, що ти зможеш нам зашкодити. Нас багато, ми — скрізь. Я знав, коли ти приїхав до Гроссвізена, знав кожен твій крок, майже кожне твоє слово.

Шель слухав уважно, намагаючись усе запам'ятати.

— Леон Траубе, — нагадав він спокійно.

— Леон спершу звіряв мені свої секрети, але не хотів слухати розумних порад і почав розказувати речі, про які краще мовчати. Один час я нехтував цим, потім його вперта позиція почала непокоїти мене. Він був безумцем, меншістю, яка складалася з його одного.

— Меншість, хоч і з одного чоловіка, не рівнозначна безумству. Є правда і є брехня. Людина, яка воює за правду, виступаючи навіть проти більшої сили, це ще не маніяк.

— О, поняття правди відносне. Я також страждав у німецькому концентраційному таборі. Проклинав німців, їхню пиху, безпощадність, жорстокість. Був Нюрнберг, і що ж? Найжорстокіші злочинці загинули швидкою смертю, інші побули кілька років у комфортабельних в'язницях, тепер уже здебільшого на волі, дістали вигідні пости. Тисячі по попали й ніколи не попадуть до рук так званого правосуддя. А деяких реабілітували, паче їхні брудні грішки — це висипка, і досить помастити маззю, щоб вона зникла. Після війни есесівці витравлювали витатуйовану під рукою цифру, що вказувала групу крові, а сьогодні? Оглянься. Залізний хрест, витатуйований нуль, лицарські хрести — це почесті. Правда, Джон, це брехня, — він підвівся і заходив по кімнаті.

Шель задумався. З якою метою Джонсон усе це говорить? Може, хоче звести до тієї замаскованої пропозиції, яку висловив під час першої їхньої розмови в «Червоній шапочці»?

— Я визначав їм іншу міру покарання, — вів далі американець. — Вони довгі роки оплачуватимуть моє мовчання, ніколи не маючи певності, що їхня таємниця не буде викрита. Чудова кара! СС — гауптштурмфюрер Вальтер Грубер, доктор СС Бруно Шурікке, Нойбергер, Земмінгер і чимало інших змушені працювати на мої примхи. Ха-ха-ха!

— Леон Траубе!

Джонсон різко обернувся.

— Леон міг загинути в таборі, як і тисячі інших. Завдяки звичайнісінькому випадку лишився живий. Діставши папери доктора Менке, він хотів прокричати всю правду світові і помститися на одному катові. А може, хотів побачити своє фото в газеті… Ідіот! Я робив усе, щоб переконати його в нерозсудливості, у безглузді такого наміру. Коли зважити, що Траубе все одно прожив би не більше як півроку, то, виходить, я звільнив його від страждань і, напевне, від багатьох розчарувань. Я не міг дозволити, щоб він через свої егоїстичні примхи поламав мені все. Леон перехитрив мене, віддавши чемодан Лютце, але не досяг тим чогось великого. — Джонсон зупинився перед Шелем. — Сподіваюся, тепер ми зрозуміли один одного?

— О, так. Я чудово розумію тебе, але це не означає, що виправдую умисне вбивство.

Джонсон зіщулив очі, важко сперся руками на стіл і подався вперед.

— Ти все ще засуджуєш вчинок, який був необхідний і за таких обставин доцільний?

— Я міг би зрештою зрозуміти поведінку щодо Менке та інших з вашої компанії, хоч і вона негідна й заслуговує на осудження, але щодо Леона… Ми були друзями, він звернувся до мене по допомогу в такій слушній справі.

— Слушній з його точки зору!

— Щодо цього не будемо дискутувати. Для кожного з нас життя має певну мету, до якої ми прагнемо різними шляхами. Для тебе світ — це джунглі… — Шель завагався.

— Дрібноміщанський спосіб мислення, — Джонсон підійшов до вікна. — Поглянь на місто. Близько сімдесяти тисяч чоловік спить зараз спокійно. Кожен, безперечно, має якусь мету, кожен любить і ненавидить, у кожного є сподівання й турботи. Сімдесят тисяч чоловік! Вчаться, працюють, плодять дітей, п'ють, галасують, хворіють і вмирають на маленькому клаптику землі, який хтось назвав Гроссвізеном. Ти приїхав сюди, чужий, і вперто намагаєшся довести свою правоту. Кому? Тим, хто спить у пропотілих спідніх сорочках, бюргерам, їхнім гладким жінкам, немічним дідуганам? Яке тобі діло, що один з них помре, загине внаслідок нещасливого випадку чи його вб'ють? Леон був одним з таких. Сірий, нічого не значущий, нікому не потрібний чоловічок; згас, промайнув безслідно.

Журналіста дратували роздумування американця, але він не виказував себе.

— Леон залишив спадщину, — мовив.

— Пару дірявих шкарпеток, протерті штани й старі чоботи.

— Леон залишив незакінчену справу.

— Я починаю втрачати терпіння, Джоне. Ти не хочеш зрозуміти, що в нашій дійсності ідеалістам і романтикам немає місця.

— Ця дискусія вже набридає. Отож забирай цей ключ і повертайся у свої джунглі.

— А ти вранці побіжиш до Візнера… Вважаєш мене за дурника і думаєш, що я дозволю тобі це зробити?

— А що ж ти, якщо можна спитати, зробиш, щоб відвести мене від цього?

Джонсон іронічно засміявся:

— Гадаєш, я сказав усе це, не будучи певним, що таємниця залишиться між нами? Цього разу ти недооцінив мене. Хочеш знати, що я зроблю? Будь ласка. Після того, як ти пішов сьогодні ввечері, я подзвонив до Візнера і запросив його на приватну, конфіденціальну розмову. Між іншим, я дав йому зрозуміти, що ти зробив мені несподівану пропозицію. Я не сказав точно, в чому справа… Досить було зацікавити його. А потім з'ясується, що Ян Шель, журналіст із Польщі, приїхав до Німеччини головним чином з метою вербування агентів до шпигунської роботи.