Амаркорд (Збірка)

Що ж стосується нашої історії, то Крісті або вважала мене втіленням жіночого ідеалу а'Іа Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, чимось на зразок lafemіnafatale, жінкою, що дискредитує саме поняття фемінізму. І вирішила, що знайомство зі мною розіб'є серце фрайбурзького аристократа якщо не навіки, то принаймні на достатньо довгий період часу, аби покарати його за образу. Так принаймні мотивувала свою тодішню поведінку сама Крісті вже postfactum.

Одного дня я знайшла в поштовій скриньці — ні, не чергового листа незрозумілою мовою із запрошенням від багатого мецената скласти йому і його родині компанію під час відпочинку на Пальма-де-Мальорка, і навіть не підписане незнайомою рукою віршоване освідчення від імені того, хто настільки ж здивовано одержав таке ж освідчення, але вже від мого імені. Розігруючи сюжет своєї помсти, Крісті не пішла шляхом традиційного водевілю. Те, що я знайшла у своїй поштовій скриньці, було звичайнісінькою листівкою із запрошенням на вечірку з нагоди уродин Крісті. Забава мала відбутися надворі, і крім кількох ковбасок і миски салату, які звичайно беруться з собою в таких випадках, треба було «мати краватку в горошок, домашні капці і капелюх оригінальної форми». Знаючи схильність Крісті до ексцентричних витівок, я не особливо здивувалася, купила нове видання її улюбленого Марселя Пруста, приготувала салат із кульбаби і слухняно запаслася рештою атрибутів, вказаних у запрошенні.

Крім Германа Гуґо Зіґфріда Ґарольда, якого Крісті із загадковою посмішкою відрекомендувала мені як «самотнього філософа з оригінальною формою вислову», на забаву були запрошені ще кілька студентів факультету германістики, імен яких я не запам'ятала. На час мого приходу вони вже були заглиблені у жваву дискусію про роль метафори, структуру ліричного «я» і спосіб побудови хронотопу у творчості пізнього Ґьоте. Глобальність теми спонукала до припущення, що вони займатимуться цим до кінця вечірки. Як виявилося згодом, припущення було правильним.

Жіночу частину товариства складали представниці цього ж факультету, які ділилися бурхливими враженнями про доцентів та професуру кафедри германістики, якість проведення семінарів, теми домашніх робіт, підбір фахової літератури і под.

Крім нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом та самої Крісті, ніхто з присутніх не виконав усіх умов, про які йшлося в запрошенні. Тому частина германістів виявилася в домашніх капцях, інша — у капелюхах, форма яких здебільшого була далекою від «оригінальної», ще кілька чоловік прийшло в краватках, але жодна з тих краваток не була в горошок.

— Самі собі винні, — пояснила Крісті, коли з'їли перші порції салатів і сосисок. — Метою цього маскараду було полегшити вам усім участь у поетичному турнірі, задля якого ми всі тут зібралися. Ну, а всі, хто полінувався, отримає нагоду пошкодувати про це. Отже, умови поетичного турніру:

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі — капцям партнера;

4) пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і єдина, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що переможцями було визнано нас із Германом Гуґо Зіґфрідом Ґарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Уже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», — правильно, — з «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського — справа, скажу я Вам, далеко не розважальна.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше — телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а головне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино й екзотичний десерт робили свою справу. Мені дедалі більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що всі розмови точилися довкола семінарських занять із поетики і важливості метафори в пізнього Ґьоте. Я готова була змиритися і з тим, що ніхто з німців та німкень, із якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування в цій країні, не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

— Тебе, напевно, всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити?

— Усе одно, — сказала я, і це справді було все одно. Теплий літній вечір закликав розслабитися і ні про що не думати, я поступово напивалася і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не моє опанування структурою німецького речення, хоча він уже втретє робить мені за це комплімент, а мені — зовсім не його опанування технікою написання сонетів, хоча я вже двічі йому про це сказала. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я. Зрештою, тема й не мала нічого спільного з тим, про що думав кожен із нас.

Ці думки було озвучено рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом із такою ж багатогодинною розмовою, тривалість і жвавість якої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто — цілковито.

Під час цієї прогулянки ми зустріли дивного чоловіка, брудного й обдертого, із типовим поглядом наркомана, нашого однолітка, який почав показувати нам свою ногу і розповідати, що вона дуже хвора, тому він потребує термінової лікарської допомоги. Ми відреагували неправильно, і замість того щоб дати йому грошей, привели до найближчої кнайпи, пригостили пивом і попросили зачекати, а Герман викликав «швидку допомогу». Чоловік насторожено стежив за нашою розмовою, явно не розуміючи, навіщо ми так довго втішаємося його присутністю. А коли побачив лікарів, то зірвався з-за столу і кинувся тікати, зовсім не накульгуючи на хвору ногу.

Увечері ми зайшли до помешкання, яке винаймав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд у Фрайбурзі, і приготували вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи зміг би отримати змістовну відповідь.

— Ти не хочеш залишитися в мене цієї ночі? — запитав Герман, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природно, логічно і просто це прозвучало.

— Звичайно, хочу, — відповіла я, хоча мама завжди вчила мене, як вчили мами і всіх інших добре вихованих дівчат, що не варто починати інтимні стосунки з чоловіком занадто рано, і при цьому мала на увазі далеко не другу зустріч.

— Я не занадто поспішив із цією пропозицією? — запитав Герман Гуґо Зіґфрід Ґарольд, якого мама теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки з жінками.

— Так, але саме це мені подобається, — навряд чи таку відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше від того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, що більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.