Амок

Люди слухали його слова з жахом. Як це наважитись піти проти влади, проти Більбо? Йому ж прийдуть на допомогу військо, жандарми.

Але впевнений тон Нонга, його ґрунтовні докази робили свою справу, і поступово людям почало здаватися, що діло не таке вже безнадійне, що. справді можна це зробити..

Виконавши доручення, Нонг увечері виїхав у Батавію. Важко йому було знайти те місце і будинок, куди він мав звернутись. Хлопцеві здавалося, що всі люди звертають особливу уві у на його кошик, а коли випадало, проходити повз поліцейського, то він аж не дихав. Якби він потрапив на очі досвідченому шпигу, той одразу запідозрив би його. Але Нонг усе ще мав вигляд простого селянського хлопця, який вперше у місті, і це допомагало йому більше, ніж усі його хитрощі.

Нарешті, він дістався до місця. Підійшов до хати з одного, з другого боку — нікого не видно. Стукнув у двері — ніхто не відповідає.

З сусідньої хати вийшла жінка.

— Чи тут живе Сукравата? — несміливо спитав Нонг.

Та зиркнула на нього якось підозріло, і Нонгу знов здалося, ніби вона оглядає його кошик.

— Нема його, — коротко відповіла жінка.

— Але живе він тут?

— Ні, — якось криво усміхнулась вона, — тепер він живе зовсім в іншому місці.

— Може, часом знаєте де?

Жінка спинилась, оглянула його з ніг до голови.

— В тюрмі, — кинула вона і пішла далі.

Ця відповідь, ніби обухом, ударила його по голові.

Більше він нікого не знав у цілому місті. Куди тепер звернутися? Куди подіти те, що було в кошику? Та й взагалі що далі робити?

Такої ситуації, мабуть, не передбачали і Гейс з Салулом. Хоч вони і довіряли Нонгу, але не хотіли йому, як новаку, давати більше адрес та імен. Це було б рисковано.

Нонг обернувся і тихенько пішов назад.

— «Куди подіти кошик? — сушив він голову. — Чи не викинути його зовсім? Але шкода праці. Треба ж ці папірці поширити. Значить, лишається тільки самому взятися за справу».

Мабуть, не часто траплялося, щоб поширювати листівки у великому місті випадало людині, яка не знає не тільки цього, а й взагалі ніякого міста.

Обдумуючи своє завдання, Нонг відхилився вбік і вийшов на пустир. За пустирем виднілося місто, йдучи цією пусткою, він натрапив на відому нам гармату з дулею. Як колись Тугай-Салул, Нонг помітив жінок, які приносили жертви, приходили, відходили або урочисто сиділи.

Зупинився і Нонг. Прислухаючись до розмови, він зрозумів, у чому тут справа, тим паче що легенда про дві гармати була відома і в його селі.

Тоді Нонг вийняв з свого кошика пачку листівок і урочисто поклав її перед дулею. Другу пачку, щоб не змокла від дощу, засунув усередину гармати.

— Що це таке? — здивувались богомольці, побачивши незвичайну жертву.

— Це найбільша жертва, яка тільки може бути, — з натхненням промовив Нонг. — Це звістка від аллаха, що наблизився час, коли обидві гармати з'єднаються, і тоді весь народ буде вільний і щасливий. Обов'язок кожного рознести ці папірці по всіх кутках, щоб усі знали волю аллаха.

Не чекаючи інших запитань, Нонг квапливо пішов далі і зник, щоб його не помітили ті, кому не треба.

І свята дуля почала виконувати доручені їй обов'язки…

Початок справи здавався Нонгу вдалим, і він уже впевненіше і бадьоріше дивився на своє завдання. Він пригадав порт, де був з Гоно, пригадав, що там багато робітників, і попрямував у Прийорк.

Але вдень, під час роботи, сунутися з листівками було рисковано. Треба чекати темряви, щоб порозкидати ці листівки у таких місцях, де б їх можна було знайти. Нонг з великою пошаною, ставився до своїх папірців і дуже шкодував би, якби хоч один з них загинув даремно.

Увечері, блукаючи по Прийорку, Нонг вийшов до великих морських майстерень, біля яких чути було стриманий гомін юрби. Наблизившись, він помітив чергу, яка починалася від брами і завертала аж у сусідній провулок. Черга складалась переважно з робітників. Ніхто з них не стояв. Одні сиділи на землі, інші спали, але всі, видно, розташувались тут надовго. До них підходили жінки і приносили їм їжу.

— Куди лізеш? Ставай у чергу! — напали на Нонга, коли він підійшов ближче.

— А що тут таке діється? — спитав Нонг.

— А от тобі чого тут треба, коли навіть не знаєш? — зі злістю відповіли йому.

Нонг одразу зрозумів, що для його діла тут якраз найкращі умови. Він рушив у хвіст черги, щоб зайняти місце в ній.

— Цей молодчик новий. Я його ніколи не бачив, — зауважив один робітник, коли Нонг проходив мимо.

— Своїх повно, а тут ще нові лізуть, — незадоволено озвався інший.

Нонг зупинився.

— Я нікому не думаю заважати, — сказав він. — Скажіть, чого ви чекаєте?

— Ранку, — відповіли йому, і кілька чоловік зареготали.

Нонг дістався до кінця і став ззаду. Перед ним сидів літній уже чоловік, який мав хворобливий вигляд. Сидів він навпочіпки, спершись спиною об стіну і охопивши руками коліна. Нонг відчув, що цей чоловік повинен бути лагіднішим, і звернувся до нього з тим же питанням.

— А ти не знаєш? — здивувався той.

— Я не тутешній, уперше тут.

— Ми працюємо на цьому заводі і чекаємо ранку, щоб стати на роботу.

— Чого це так? — здивувався в свою чергу Нонг.

— Та нас щодня звільняють, а назавтра наймають як нових. А коли бажаючих працювати більше ніж треба, то от і доводиться ставати в чергу.

— Навіщо хазяї так роблять?

— А що їм? — зітхнув робітник. — Мабуть, це робиться для того, щоб робітники не могли утворити постійного колективу, щоб роз'єднати їх, знесилити остаточно, щоб день і ніч тримати їх у своїх руках. Стривайте ж, кляті, прийде і на вашу голову кара! — скінчив він, блиснувши очима.

Нонг побачив, що такої людини стерегтися нема чого, і одразу відкрив йому свою справу.

— У мене листівки. Треба їх поширити, а я нікого тут не знаю. Допоможіть мені.

Робітник глянув на нього так, ніби сам жандарм з'явився перед ним.

— Ну, братіку, з такими пропозиціями під'їжджай до когось іншого, — сказав він, усміхнувшись.

— Їй-богу, правду кажу! — сказав Нонг. — Ось поглянь, вони тут.

Але робітник і дивитись не хотів.

— Ти не віриш? — з запалом шепотів Нонг, — Ти, може, думаєш, що я навмисне підісланий поліцією? Кажу ж тобі, мене прислали з Суракарти в Батавію, до товариша Сукравати…