Anarchy in the UKR

88-й. Пивзавод.

Мій друг Джохар сидить на автовокзалі і тримає в руках поліетиленовий кульочок з пивом. В кульочок влазить літр. Перший літр він уже випив, прямо тут, на вокзалі, а другий вирішив узяти з собою, в дорогу. їхати йому потрібно 20 кілометрів у бік безкінечних колгоспних ланів, у невеличке містечко, майже в Росії. Джохара вигнали з нашої школи і він думає, де б йому продовжити курс навчання й самопізнання. Тут він лишатись не хоче, тут він на всіх ображений, зокрема на нас, його друзів і однокласників, хтось порадив йому цей варіант із Росією, сказав, що там нормальна середня школа і що там він зможе хоч негрів у параші вішати, ніхто йому нічого не скаже. Джохар погодився. Сьогодні в нього мала бути співбесіда, за кілька днів починався навчальний рік.

Я бачу його ще здалеку, думаю, шо за мудак сидить із пивом, невже Джохар, думаю я, підходячи, ми з ним не бачились ще з квітня, коли його, власне, й вигнали, він теж мене помічає і насторожено вітається.

Що робиш? питаю, нічого, каже він, пиво п'ю. Десь їдеш? не відстаю я, та ні, каже він, просто — пиво п'ю. Будеш? питає він мене простягає кульочок. Мені потрібно взуття в школу купити, кажу. Ну, потім купиш, каже Джохар, вип'єш і купиш — він обережно прокушує знизу кульочок, притримує його обома руками і дає мені. Я починаю пити, відриваюсь на мить, переводжу дихання і знозу прикладаюсь. Ми з ним швидко випиваємо його літр, давай ще, каже він, а автобус? питаюсь, який автобус? удавано насторожується Джохар, ладно, кажу, давай. Ми йдемо до бочки з пивом, вистоюємо коротку ранкову чергу і наповнюємо ще один кульочок. Ми сидимо на лавочках під автовокзалом і повільно п'ємо. Сонце починає прогрівати привокзальну площу, стає жарко, пиво б'є в голову, ми лише нещодавно почали пити, знаєш що, каже Джохар, тут жарко, пішли в кафе. Яке кафе? говорю я, мені взуття купувати, не сси, перебиває мене Джохар, купиш. I ми йдемо в кафе біля стадіону, це власне й не кафе, їдальня, це вони останнім часом називають себе кафе, у них тут кооперативний рух повним ходом, ми заходимо й беремо по літру мутного пляшкового пива, з товстим шаром осаду на дні. Ти встигнеш на автобус? питаюсь я, встигну, каже Джохар, ще встигну. Я не певен, що він мене зрозумів.

Через півгодини Джохар перевертає наш стіл, в тому віці пити ми ще не вміли, пляшки котяться підлогою, але переважно б'ються, з коридора вибігає якийсь кооператор, і хапає Джохара, котрий до нього ближче, але той ухиляється і валить кооператора на підлогу, просто на бите скло, кооператор кричить, ми з Джохаром вибігаємо з кафе, сонце заливає вулицю, до осені ще так далеко, і я кидаюсь бігти ліворуч, a Джохар — праворуч. Я перебігаю через вулицю, застрибую в парк, пробігаю до відеосалона, плачу рубль і сідаю на вільне місце. Показують фільм із Брюсом Лі.

У мого старого був дивовижний термос — місткий, покритий різними блискучими штуками, з кришкою на гумовій прокладці, в таких термосах потрібно тримати суп або чай. Але мій старий возив у ньому пиво, він його завжди купував, коли кудись їхав, і, пересвідчившись, що ніде немає даішників, зупинявся і пив, отримуючи від цього, як я міг зрозуміти, очевидне задоволення. В житті дорослих мені найбільш подобались їхні речі, сказати щось про стосунки чи відносини, про механізм цих стосунків і відносин я ще не міг, я собі погано уявляв причиннєвонаслідкову складову реальності, переважно я сприймав її на предметному рівні, на рівні недосяжних і невимовних речей і предметів, які наповнювали їхнє життя. Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в моєму дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було нецікаво, я їх ігнорував у свої вісімдев'ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній і моя увага повністю зосереджувалась на розкладних ножах, на викидухах, переданих із зони і прикрашених скляними трояндами, впаяними в руків'я, на шкіряних гаманцях, набитих купюрами, — в моїх вісімдесятих про фоші взагалі не йшлося, якимось чином грошей вистачало всім, на важких металевих карбованцях, котрі обтяжували кишені, на ручках і портсигарах, на ліхтариках врештірешт, це дивно, але зараз, коли я трішки молодший за свого батька в ті роки, я думаю, ну, о'кей, ось я виріс, ось я теж можу купувати собі пиво і мати доступ до всіх тих^речей, про які мріяв у своєму дитинстві, і що — виязилось, що це була ілюзія, виявилось, що речі, життя без котрих у семирічному віці мені неуявлялось, у ЗОроків мені зовсім не потрібні, справді — я і тепер нг маю розкладного ножа, у мене був колись швейцарський офіцерський, але я подарував його племіннику, я вже не говорю про викидухи, враховуючи мої стосунки з міліцією, я не маю гаманця, в мене був колись, але я подарував його письменнику Кокотюсі, монети я віддаю синові, ручкою я не користуюсь — не можу потім розібрати свій почерк, портсигар — ну, ви самі все розумієте, навіть ліхтарика в мене немає, навіть поганого ліхтарика! Життя з його спокусами виявилось фікцією, предметний світ виявився оманливим, а його принади — відносними. 3 куди більшим захопленням я згадую тепер не речі, котрі мене оточували, а людей, котрим ці речі належали, з моєї теперішньої перспективи вони мені видаються значно вартіснішими, а їхні вчинки — безумнішими.

Ось і пиво, я пам'ятаю, як ці чоловіки вивозили з пивзаводу, де в них були якісь свої зачіпки, цілі мішки пива, саме так — не відра, не бочки, а мішки, те, що нам із Джохаром пізніше наливалось до нещасного й 'немісткого кульочка, нашими батьками відмірялось великими двадцятилітровими мішками, двадцять літрів нефільтрованого пива! я й тепер переводжу подих, ця фактурність побуту ранніх вісімдесятих, вітальний овердоз тих тридцятисорокарічних чоловіків, які потім, всього через кілька років, поламаються разом із совком, мене й дотепер дивує й заворожує; вони носили на спинах коров'ячі туші, вони діставали десь ящики з горілкою і портвейном, коли потрібно було витягти з багна машину, вони робили це руками, в їхніх руках була сила, в їхньому житті була послідовність, в їхній запеклості було виправдання, вони могли навчити любові до життя, вони могли показати, як вони це життя люблять, хоча навряд чи могли пояснити за що.

Я розумію, ясна річ, всю дитячість подібних узагальнень, але мені подобається дивитись на своє минуле саме так — широкорозплющеними від захоплення очима, очима, вологими від різкого яскравого сонця, котре засліплює цих чоловіків у їхній переможній боротьбі за виживання, потім все зміниться, звичайно, вони дуже швидко постаріють, вже не буде мішків із пивом, не буде крові на руках, сонця на долонях, все зміниться, все зміниться в гірший бік, так буває — там, де тобі було добре й затишно, когось наступного просто роздавить випадковою балкою, яка колись та мала впасти, і головне, що ніхто не знає — коли.

Пару років тому я йшов трасою, приїхав додому, повз мене промчав дикий чувак на мопеді, раптом він зупинився, розвернувся і під'їхав до мене. Це був, ясна річ, Джохар. Він мав гусарські вуса і був п'яний. До керма його мопеду було прив'язано торбинку, звідти стриміла шийка пляшки. Ти? запитав він. Ну, сказав я. Додому? Додому. Як справи? спитався він. Нормально, відповів я, а в тебе як? Я тепер фермер, сказав він. Фермер? Ага, фермер. Ну і як? Та як, мовив він, подумавши, погано — член торчком (він так і сказав — торчком), а здоров'я немає. Я подумав, що! для фермера це, мабуть, не дуже добре. Пам'ятаєш, як ми з тобою кооператора завалили? спитгвся я. Hi, відповів він, не пам'ятаю. Будеш пити? він дістав пляшку. Hi, сказав я, не буду. Він випив сам, йому не пішло, але він не здавався. Заходь в гості якнебудьь, заговорив він, запхавшитаки в себе свою водку. Краще ти заходь, відповів я. Подаруй мені свою шапку, сказав він. Іди в жопу, відповів я. Ми знову розійшлись друзями.

89-й. Гуртожиток.

Капітан Кобилко. Це був капітан Кобилко. Високий і худий, капітанська форма звисала на ньому в різних місцях, на голові бовтався непропорційно широкий кашкет, у фільмах про громадянську такі кашкети носили врангелівські офіцери. Капітан був ліквідатором, схоже, в Чорнобилі його добре просмажили, він носив великі окуляри з темним склом і як на капітана виглядав просто жахливо. Нас він ненавидів, ми в нього асоціювались із чимось неприємним, я це бачив. Він учив нас правильно одягати протигази і вимагав, аби ми опановували азбуку Морзе. У мене особисто з азбукою Морзе так і не склалось. 3 протигазами теж. Найбільш діставало, що на його заняття ми мали приходити у військовій формі, виглядали ми як дауни, в нормальному одязі ми теж виглядали як дауни, нам було по п'ятнадцять років, нас плющило від адреналінуі у наших однокласниць різко починали рости груди, ми пробували курити в затяг і військова форманам у той час була зовсім ні до чого. Одного разу я прийшов на його заняття з бабусиним орденом вітчизняної війни третього ступеню. Капітан розстроївся. Доля йому явно не всміхалась і Господь Бог спілкувався з ним виключно азбукою Морзе. Влітку він повіз нас на військові збори.

Перед тим ми спробували від зборів відмазатись, пішли до знайомого лаборанта, який працював у поліклініці, і той виписав нам усім посвідчення, в яких від руки написав, що ми є непридатними для жодних військових зборів і у зв'язку з цим підлягаємо загальній амністії, щось таке, одним словом, не зовсім непереконливе, все це було скріплено трикутною печаткою поліклініки і його підписом — «лаборант Жуков» каліграфічно виводив він у правому нижньому кутку. Ми принесли наші посвідчення капітану, той, виявивши для себе, що половина класу є інвалідами, мовчки зібрав наші посвідчення і, коротко пояснивши нам, як саме він використає наші папірці, наказав усім готуватися до зборів. Того літа ми під амністію не підпали.

Нас завантажили в машини і повезли в табори. Табори знаходились за містом, посеред поля, на території петеу, тут було ціле містечко, з тракторним парком, футбольним майданчиком, класами для занять, їдальнею і гуртожитками. На літо петеушників звідси виганяли, вони розходились степами і повертались лише у вересні. Гуртожитки стояли порожні, футбольний майданчик заростав травою, зтракторного парку колгоспники крали соляру. Нас привезли і викинули на асфальтований плац. Капітан Кобилко наказав усім селитись і, тьмяно блиснувши своїми великими окулярами, пішов у штаб.

Зі штабу він прийшов увечері піддатий, надалі він у такому стані весь час і перебував, це додавало йому особливого командирського куражу, а нам — додаткових проблем на наші задниці. В першу ж ніч ми відпиздили нашого однокласника. Він був відмінником, і в школі ми його в принципі поважали, але дивно, що потрапивши в такі неформатні умови, ми відразу ж втратили навіть рештки тієї людської подобизни, яку намагалися зберегти в мирних умовах. Ми побили однокласника, ми побили меблі в кімнаті й зупинятись на цьому не збирались. I тут з'явився капітан, похмільно оцінив ситуацію і вигнав нас усіх, крім побитого відмінника, ясна річ, на плац. Ну, що, ублюдки, сказав він проникливо, значить спати ми не хочемо? Добре, сказав він, хоча нічого доброго в цьому не було. Значить, будемо тренуватись у бойових умовах. Всім взяти протигази! Понуро ми пішли за протигазами. Капітан Кобилко стояв посеред плацу, рішучий і піддатий, врангелівський кашкет збився на бік і капітан від цього теж хилився вбік. Одягнути протигази, суки! сухим ліквідаторським голосом наказав він. Ми слухняно почали одягати. Вспишка справа! повідомив капітан, і ми повалились на асфальт. Відбій, задоволено сказав він, і ми почали підійматись. Вспишка справа! повторив він, і ми знову посипались на асфальт, дзвінко, як кульки з підшипників. Що вам сказати? Цей уйобок муштрував нас добру годину на темному нічному плацу, де не було нікого крім нього і нас, хіба що з вікна гуртожитку за нами перелякано спостерігав побитий нами однокласник.