Anarchy in the UKR

Прокинувся я десь о п'ятій, Льошка відрубався на спальнику, друг-Білий сидів біля загаслого вогню і дивився в ліс, що там? спитався я, хтось ходить, тихо відповів він, давно? спитався я, давно, відповів Білий, всю ніч, добре, кажу, лягай спати — я їх постережу. Він відразу ж заснув, а я зайняв його місце і став дивитися, хто там ходить між дерев. Дивився я години дві.

Одного разу, вночі, під травою, я сидів на березі моря і розглядав хвилі, я намагався їх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсім поруч зі мною, і яка могла щомиті необережно зачепити мене, звалити своїх хвостом, або затягти щупальцями до свого темного нутра, мені завжди видавалось, що коли ти нічого не бачиш у темряві, це ще зовсім не значить, що у цій темряві ніхто не бачить тебе, оскільки вона — темрява — це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаєш із неї, натомість той, хто лишається в ній, завжди має зручну позицію для розглядання тебе, адже темрява — вона лише з твого боку темрява, з його боку це вже щось інше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже і зрозуміти. I тепер, коли я сидів біля загаслого вогню, що остигав, і холонув, і втрачав своє тепло, ніби велика піца, я думав, хто саме міг ходити цілу ніч навколо нас, у мене такі речі, можливо, притупились, а ось Білий дунув і щось таке за цими соснами побачив, цікаво, хто це міг бути? Душі лісників? Мабуть, душі лісників, або душі піонерів із сусіднього табору, піонерів, які повтікали давно, багато років тому, із затишних піонерських наметів до лісу, харчувались якийсь час корінням і мухоморами, від чого поступово втрачали свою піонерську подобу, ставали неприкаяними духами, щоночі приходили на вогонь у лісі, не наважуючись підійти ближче, аби не зустрітися з піонервожатим.

Всі ті, чию присутність ти відчуваєш поруч, завжди шукають у тобі підтримки, потребують твоєї співучасті, ти весь час ловиш на собі їхні погляди, котрі вас поєднують. Але прокинувшись одного разу в незнайомому місці, самотній і розгублений, ти раптом гостро відчуваєш поруч із собою ще чиюсь присутність, ти б ніколи не зміг його побачити, але він натомість ніколи б не пройшов повз тебе, скажу лише, шо я направду готовий був побачити тіні й почути голоси з-поза сосен, адже я їх не бачив лише тому, що я не знав, що саме я маю побачити, за якими саме ознаками я маю їх розпізнати. На відміну від мене, вони знали все, вони бачили мене і моїх друзів, вони відчували нас, ми світились їм у їхній темряві, не належачи їй, не западаючи в неї, світились усією своєю кров'ю, яка стояла в нас, як ртуть у термометрах, за нею вони нас і відчували, на її рожеве світло вони виходили з-поза теплих стовбурів і зупинялись на віддалі, протягуючи до нас руки, намагаючись у нас щось відібрати, намаючись нам щось залишити. Спробуй, раптом ти зможеш навчитися розрізняти їх за тінями, за запахами, за тишею навколо тебе, яку вони наповнюють собою, якої їм цілком достатньо, аби знаходитись весь час поруч, лишатись непоміченими і невпізнаними, раптом ти навчишся вирізняти їхнє дихання, яке — ось зараз, слухай — схоже на дихання дерев, на дихання сосен, таке саме спокійне й розмірене, хіба що трішки тепліше, це від їхнього голосу, від того, що вони тобі щось говорять, щось дуже важливе, щось таке, що ти можеш почути лише вві сні, або лише на записах, які ти слухаєш, лише посеред чорної ранкової тиші, оскільки те, що вони говорять, це і є тиша, в'язка цілковита тиша, наповнена зсередини їхніми голосами.

10. Лівий марш.

Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо, вибий кінескоп зі свого тіві, встав туди кольоровий портрет Мао або Фіделя, не давай їм найобувати себе, не підключайся до мережі, не ходи на вибори, не підтримуй демократію, не відвідуй мітинги, не вступай до партій, не продавай свій голос соціал-демократам, не встрявай у дискусії про парламент, не говори про президента — мій президент, не підтримуй правих, не підписуй жодних петицій до президента — це не твій президент, не махай рукою губернатору, коли зустрінеш його на вулиці, тим більше — ти його ніколи не зустрінеш, не ходи на зустрічі зі своїм кандидатом — у тебе немає кандидата, не виявляй інтересу до діяльності профспілок — профспілки тебе використовують, не підтримуй національне відродження — першим вони повісять тебе, ти їхній ворог, ти їхній єврей ї гомосексуаліст, ти їхній фашист і більшовик, ти їм заважаєш займатись політикою, організовувати передплату, підіймати рейтинги на телебаченні, заважаєш їм найобувати себе, контролювати інтернет, вигравати виборчі перегони, розбудовувати демократію, збирати мітинги, налагоджувати партійне життя, боротися з соціал-демократами, блокувати роботу парламенту, привести до влади народного президента — у народу має бути народний президент! домовлятися з правими, ініціювати звернення до президента — до свого, народного президента! тримати за яйця губернатора — виводити його на вулиці, до народу! продавлювати в органи влади своїх кандидатів — формувати свою вертикаль! підім'яти під себе профспілки — чому ти, сука, не віриш профспілкам?! надати розмаху національному відродженню — повісити на ліхтарях під оперним усіх ворогів, євреїв насамперед, потім гомосексуалістів, можливо, фашистів і більшовиків, все одно більшість із них — євреї і гомосексуалісти, виховати нарешті нормальне покоління, яке приведе їх до влади, і залишить у спокої, в спокійній країні, де уже всім буде насрати на політику, на газети й радіо, де ніхто нічого не знатиме про Мао й Фіделя, де в лом буде навіть під'єднатись до мережі, прийти на вибори, підтримати голіму демократію, відвідувати мітинги, вступати до партій, навіть продавати свій голос соціал-демократам буде в лом, не говорячи вже про дискусії щодо парламенту, не говорячи вже про президента — хіба в тебе є президент? не говорячи вже про правих і петиції — тобі не потрібні петиції, тобі не потрібен губернатор, ти не знаєш свого кандидата, тобі насрати, членом якої саме профспілки ти є — профспілка платить за все; не говорячи так само про національне відродження — першим повісили твого сусіда, наступним будеш ти.

Політика куплена, газети й радіо куплені, тіві — ти сам знаєш всю правду про тіві! Мао мертвий, Фідель мертвий, не давай себе найобувати! мережа контролюється, вибори куплені, демократія мертва, парламент куплений, президент куплений — у тебе немає президента! праві куплені — в країні немає нормальних правих! петиції проплачені, губернатор куплений, твій кандидат куплений — ти знаєш, кому продався твій кандидат?! профспілки куплені, всі профспілки куплені, давно і повністю, всівсі лідери профспілок давно куплені або мертві! національного відродження не буває! їм просто хочеться тебе повісити! їм обов'язково потрібно тебе повісити! підвісити тебе за ноги на ліхтарі під оперним! намотати тобі петлю на шиї і вибити зпід ніг старий конторський стілець! так, щоби всі бачили! щоби ніхто не міг оминути твою беззахисну тушу! щоби всі спостерігали, як тебе мотає свіжим серпневим вітром! вони тільки про це й думають, суки! суки! вони думають про тебе! вони тільки про тебе й думають! не думай про політику! в газетах — суки! на радіо — суки! в телебаченні — суки! Мао, сука, Фідель, блядь, сука! в мережі одні суки й підари! на виборах — суки! демократія ссучилась, парламент ссучився! презвдент — сука, це не твій президент! праві, губернатор, кандидат — сууууууууки!!! які петиції??? які профспілки??? яке відродження??? суки!!!!!!!!!!!

I спробуй після всього цього не продатися.

Я люблю читати воєнні мемуари, незалежно від того, в якому званні і на чиєму боці воював автор — чи був він офіцером вермахту, чи петлюрівським старшиною, чи він і далі лишається лідером мексиканських партизанів, чи його до сьогодні вважають чеченським польовим командиром — в описах бойових дій час від часу проступає той наратив, який мені особисто видається надзвичайно чесним і симпатичним — якщо вже тобі довелось власними руками правити контури історії й географії, ти навряд чи почнеш займатись моралізаторством та дидактикою, вся твоя агітація в цьому випадку нікого не буде цікавити, тому що за тобою стоятиме щось набагато важливіше — твоя біографія, твоя причетність до справжнього, безпосереднього життя, до живої історії, до реальної політики, такої, якою вона й має бути — вуличної, масової і несправедливої. Принаймні, тоді до неї не може бути жодних претензій.

Мене ніколи не цікавила політика, за винятком тих випадків, коли вона пролазила попід двері мого помешкання і починала смердіти просто в мене на кухні, тоді я нею цікавився, власне я цікавився тим, як її позбутись. Спробуй як-небудь — позбудься політики в своєму житті, побачиш, чи вдасться це тобі, наскільки тобі стане сил і терпіння, вона надзвичайно вчеплива, ця курва, вона буде заповзати в шпарки й тріщини, буде маніпулювати тобою, обов'язково буде, ти, сам того не бажаючи, почнеш брати участь у цій грі, влаштованій для тебе, але спробуй грати в цю фу за своїми правилами і відразу ж отримаєш по руках, спробуй, скажи їй — о'кей, я хочу займатись політикою, я хочу вступити в нормальну комуністичну партію, де в цій країні нормальні комуністи? чому вони всі їздять на мерсах? я хочу мати нормальний парламент, який би легалізував гашиш, я не хочу, аби моїми депутатами були ці жирні свині, я не хочу, аби моїм губернатором був банкір, а моїм кандидатом який-небудь мажор, якому насрати на права трудящих, я хочу бути членом профспілки, але я хочу, аби це була нормальна профспілка, з кулеметами і фугасами, петиції мені не потрібні, дякую.

Я справді хотів би цікавитись політикою, я хотів би, щоби молодь у моїй країні цікавилась політикою, займалась нею, щоби політика не належала цим старим переляканим мудакам, які говорять на мітингах про національне відродження, але я хочу, щоби вона — ця молодь — боролась не за владу, я хочу, щоби вона боролась із владою, щоби вона захоплювала банки і блокувала обладміністрацію, щоби вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон їхніх кабінетів, щоби вона виходила на суботники під чорними прапорами, прапорами кольору чорної жіночої білизни, давайте домовимось про такі методи національного відродження, в іншому вигляді політика мене справді не цікавить, та і я для неї навряд чи складаю особливий інтерес.

Тому гаразд — кожен залишається при своєму — ви зі своїми бабками, я зі своїм канабісом, насправді я живу з вами в одній країні, я люблю цю країну, я не поїду з неї, навіть якщо ви почнете репресії, все нормально — ви мені не заважаєте, у мене, так само як і у вас, вдома є радіо і телебачення. Просто я дивлюся інші канали.

Наступного ранку ми знову лежали в траві, біля траси й чекали на автобус в який-небудь бік. Траса Донецьк—Запоріжжя прогрівалась сонцем, небо було низьким і свіжим, але в ньому вже соталась осіння сухість, ще кілька тижнів і почнеться справжня осшь, сік у траві гірчив від цього передчуття, земля була теплою, а повітря — нерухомим. Я лежав і не хотів вставати, я знав, що це моя остання трава цього року, останнє тепле повітря, навряд чи я ще потраплю на цю трасу, навряд чи я ще колинебудь буду лежати тут, принаймні — не в цьому житті. Від цього ставало особливо тепло. За півгодини Білий впіймав машину і поїхав додому. Ще за деякий час ми зупинили автобус і поїхали в протилежний бік.

Частина друга. Мої вісімдесяті

81-й. Кіно.

Мої вісімдесяті легко надаються до екранізації. Коли в цій країні знову почнуть робити кіно, я би зняв його про мої вісімдесяті, хоча б для того, аби ще раз відтворити для себе на екрані один із можливих варіантів вибудовування свого життя, як чіткої і прозорої схеми, в котрій від початку закладено всі необхідні причини й можливі наслідки. Це кіно було б в міру дидактичне й розважальне, в ньому було б щонайменше пафосу і ностальгійних соплів. Замість цього там було б сонце, багато техніки, багато виробництва, загалом — там було б усе нормально із соціальною складовою, все мало б бути на своїх місцях — вантажівки, залізничні склади, придорожня трава, літні ранкові сосни, універмаги, приміські залізничні вокзали, прохолодні кінотеатри, газетні кіоски, шкільні спортивні зали з матами й батутами, вагони з вугіллям, рейсові автобуси, порожні автотраси, колонки з крижаною водою, кіоски з грамплатівками, шашличні, черги на атракціони, кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти і кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками і професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках — в цьому кіно було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі я б не хотів, аби вони там з'являлись. Більше того — в такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, якот згадані мною тут фарцовщики чи не згадані любери, обов'язково трактувались би як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот, подвійні стандарти, котрі нині часто є визначальними, у випадку з моїм кінематографом просто б не підходили, вони б там були зайвими і недоречними, оскільки вони будьде є зайвими і недоречними, а в кіно тим більше. Що там має бути ще? Там має бути все нормально з погодою, події повинні відбуватись обов'язково влітку, мої вісімдесяті це переважно літо, можливо, пізня весна, але краще всетаки літо; там має бути багато води, багато зелені, в жодному разі не повинно бути політики — політика з'явиться пізніше, вже в дев'яностих; тоді політики не було, світ тримався своїх меж і за них не виходив, життя було самодостатнім, країною можна було пишатись, з батьків варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соціум не давив.

У кіно про мої вісімдесяті має бути багато любові, любові спонтанної, непродуманої, вуличної і нелогічної, з першим сексом на шкільних партах, з першими розборками за заводськими парканами, з першими проблемами і першими обломами, з дивними неправдоподібними історіями про викрадення наречених із батьківських домів, про таємне вінчання, про підпільні аборти, про ніжну й захоплюючу підліткову груповуху — повільні чорнобілі кадри, глибоке й повчальне проживання своїх років, розміреність відведеного тобі кимось часу; ще там має лунати багато голосів — веселих, нервових, радісних, які належать сотням безіменних героїв цього фільму, герої мають блакитні очі, вигоріле від сонця волосся, засмаглу суху шкіру, вони мало сплять, багато п'ють і розмовляють, вони постійно потрапляють у дурнуваті невигадані ситуації, з них сміються небеса, їм багато чого пробачають боги, тому що, попри все, в їхніх діях немає зла: дурість, так — є, невитравний побутовий шиз — скільки завгодно, авантюризм, наївність, вроджене ненав'язливе бажання наїбати всіх навколо, зі згаданими вище богами включно — так, але не зло, зла в цьому кіно не буде, не чекайте.

Разом з тим, в цьому кіно обов'язково має бути кримінал, багато злодіїв і спекулянтів, злісних порушників норм соціалістичного співжиття, безумних маргіналів з сокирою за халявою, з ножем у пластиковому дипломаті, з трояндовими шипами в горлі, безліч малолітніх виродків, які йшли стінка на стінку з битими пляшками в руках, які голили собі черепи, аби всі бачили, скільки вони мають шрамів, які випалювали собі на шкірі саморобні татуювання, так потім і ходили — з попсованою шкірою, з незрозумілими пентаграмами, з почуттям гордості й відваги; цей кримінал не повинен викликати депресняків, оскільки має у собі присмак гіркості й розпачу від неможливості до кінця зрозуміти сам механізм перетікання життя навколо тебе, розростання його в природних декораціях, в яких ти, як ти не бийся і не махай своєю битою пляшкою, є всього лише одним із безіменних статистів, котрі проходять екраном, на мить об'ємно фіксуючись в очах глядацької аудиторії, і навіки зникають в чорному річищі титрів. Кримінал у цьому випадку покликаний робити обставини любові й народження більш рельєфними, а обставини смерті — більш темними й загадковими, він є, скоріше, приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцінного смакування деталей, котрими поступово наповнюється твоє існування, і котрі ти для себе починаєш поступово вирізняти з загального — цільного й продуманого — сценарію.