Аномальна зона
Шрифт:
— Ви ж самi розумiєте, що мелете дурницi, — втомлено промовила Березовська. — Факт, що коли Томiлiнiй подзвонили, аби повiдомити новину, вона спала вдома. Але про її iснування ми взагалi дiзналися десь пiд ранок, коли опитували його колишню дружину, друзiв та колег. Ранiше мiлiцiя дiвчину просто не шукала.
Бражник котом пройшовся по кабiнету, зупинився бiля стiнки, повернувся. Сперся на неї спиною. Тепер вiн стояв так, аби бачити обох спiврозмовникiв.
— Знову ж таки, теоретично можна припустити, що того вечора в будинку Пiддубного був хтось iнший. Жiнка, швидше за все. Про яку не знала коханка. Тiльки в цьому всьому, аби ви розумiли, є один хитрий момент. Банкiр подарував коханцi квартиру на Крошнi, але при цьому нiчого їй не обiцяв. I зобов’язань
— До чого ви ведете? — не витримав Шамрай.
— А до того, що Тамара Томiлiна все ж таки могла бути тим самим свiдком, який бачив, як усе сталося, чому сталося i хто це зробив. Потiм могла викликати мiлiцiю, не бажаючи з якихось причин, аби її якось вирахували та почали розкручувати.
— Попри це ми навiть готовi припустити, що Томiлiна могла якимось чином роздобути зброю i сама стрельнути в коханця, — вставила слiдча.
— Ви серйозно?
— Цiлком. Весь цей час Тамара Томiлiна поводила себе досить дивно. Вона вперто заявляє, що не лише нiчого не бачила, а й у будинку не була того вечора. Коли, ви кажете, вона прийшла до вас зi своїми казками?
— Чому вiдразу — казками…
— Коли? — ледь пiдвищила голос Кiра, блиснувши на Шамрая скельцями своїх окулярiв.
— Там же написано, в поясненнi…
— Коли? — слiдча легенько ляснула долонею по поверхнi столу.
— Тижнiв три тому. П’ятого листопада.
— Пiддубного застрелили двадцять четвертого жовтня. Зникла вона вчора, у четвер, двадцятого листопада. Майже мiсяць пiсля вбивства i фактично в день виходу вашої чудової газети. I те, що вона двiчi зустрiчалася з вами, можна назвати подiєю: адже вона, до вашого вiдома, весь цей час здебiльшого сидiла в своїй квартирi, навiть на допити вiдмовлялась приходити, казала — хворiє. Мусила до неї їздити кiлька разiв. Менi здалося, що Тамара чогось боялась. А вам не здалося?
— Здалося, — охоче пiдтвердив Вiктор. — Вона боялась аномальної зони в Пiдлiсному.
П’ятниця, наступний день пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», вважався в редакцiї неофiцiйним вихiдним.
Можна було, звичайно, приходити в офiс, тинятися по кабiнетах, мозолити очi секретарцi, лазити в Iнтернетi. Та цiєю можливiстю мало хто користувався. Зазвичай офiс щоп’ятницi лишався порожнiм, якщо не рахувати ту ж таки секретарку, або, як вона сама себе називала, офiс-менеджера.
Звали її Катя Гуга. До Житомира вона перебралася з села, звiдкiлясь iз-пiд Коростишева. Катя була далекою родичкою одного з власникiв газети i, таким чином, чи не єдиною працiвницею, хто у випадку розгулу кризи, про яку почали писати в газетах, був застрахований вiд безробiття. В селi, де народилась i до вiсiмнадцяти рокiв жила Катя Гуга, вважалося (i досi, мабуть, вважається), що секретарка — це дiвчина, яка займається сексом зi своїм начальником у його робочому кабiнетi просто на столi. А коли не в кабiнетi i не на столi, байдуже: секретарка займається сексом з начальником, за це отримує зарплату. На кого вчилась секретарка, в даному випадку було без рiзницi. Все одно вона працює не за фахом. Бо секретарка, як вважали в селах пiд Коростишевом, це не фах, а спосiб заробляти на життя, даючи шефовi, коли вiн захоче. Оскiльки Катя Гуга, не маючи жодної освiти в свої двадцять два роки, зарплату секретарки отримувала, а на її малiй батькiвщинi будь-кого, хто працює в мiстi секретаркою, вважали проституткою, тому, влаштувавшись на роботу, вона повiдомила батькам: її взяли офiс-менеджером.
Якщо слово «офiс»
в селi пiд Коростишевом iще розумiли завдяки серiалам, принаймнi, знали, як виглядає робоче мiсце, назване офiсом. А от значення буржуйського слова «менеджер», яке теж часто звучало в серiалах, на малiй батькiвщинi Катi Гуги розумiли далеко не всi. Наприклад, для батькiв дiвчини було абсолютно ясно: «менеджер» — це слово, напряму пов’язане з бiзнесом. Прилаштував Катю на роботу родич, який теж займається бiзнесом. Значить, вiн ввiв Катю у свiй бiзнес. Отже, дитина в Житомирi займається чимось, безпосередньо пов’язаним iз бiзнесом.Цю iсторiю працiвники редакцiї — i Вiктор Шамрай у тому числi — за чотири роки iснування газети i Катi — в приймальнi редактора, чули безлiч раз. До iсторiї постiйно додавалися новi подробицi. Наприклад, за останнiми вiдомостями, батьки Катi остаточно впевнилися, що їхня донька стала житомирським бiзнесменом, i тепер численнi родичi засилають до них ходокiв, просячи прилаштувати в житомирський бiзнес i своїх дiтей. Переважно — доньок.
Тепер Катя Гуга вже просто не мала права зiзнаватися батькам, що працює звичайною секретаркою, та ще й у редакцiї газети, яку читає половина їхнього села. «Скажуть — обдурила, курва, по руках пiшла», — пояснювала дiвчина причину своєї конспiрацiї.
Шамрай не знав, смiятися з цього чи нi. Мабуть, не треба, якось вирiшив вiн. Рiшення прийшло, коли в Житомирi раптом об’явилась його колишня однокласниця. Три роки тому вона виїхала до Португалiї на заробiтки, вiд неї не було нi слуху нi духу, i всi, хто її знав, були свято переконанi: заробiтчанку продали в сексуальне рабство. В газетах про таке багато пишуть, по телевiзору кричать. Та раптом дiвка прибула додому на тиждень. Вона казала потiм: за три роки сумлiнної працi вiдпустку заслужила. А коли запитували, де ж їй пощастило влаштуватися, обмежувалась короткою вiдповiддю: «В телефоннiй компанiї». I гордо промовляла її назву, вiд чого заздрiснi подружки та сусiдки роззявляли роти: нiчого собi! Ось так, пiсля медучилища, попрацювавши так-сяк у лiкарнi, не знаючи до пуття навiть своєї мови, не кажучи вже про португальську, вiдразу влаштуватися в ТАКУ фiрму i зробити за три роки ТАКУ кар’єру, бляха-муха!
Проте Шамрай, проаналiзувавши ситуацiю, припустив хоч i несподiване, але цiлком логiчне: його однокласниця в Португалiї справдi могла працювати в такiй вiдомiй компанiї.
Але хiба — прибиральницею в офiсi.
Чи навiть однiєю з них. Просто слово «прибиральниця» вона якось не ризикувала вимовляти. Нехай, мовляв, усi думають, що вона — чи не помiчник менеджера по роботi з персоналом.
Своєї теорiї Вiктор так i не перевiрив. Запитав, щоправда, якось мимоходом: ким вона там працює, в ТАКIЙ фiрмi. Замiсть вiдповiдi отримав пронизливий пекучий погляд. Все зрозумiв, бiльше до розмови не повертався.
Чому все це пригадалося тепер, пiсля зникнення Томи Томiлiної в аномальнiй зонi, Шамрай не мiг собi пояснити. Щоразу, коли вiн бачив секретарку Катю, iсторiя його однокласницi автоматом зринала з пiдвалин пам’ятi.
З прокуратури Вiктор пiшов на роботу. Ноги самi принесли його туди. Додому пiсля почутого не тягнуло, а пересидiти i переварити отриману iнформацiю десь треба. Вiн зачинився у своєму кабiнетику, пив чай, мандрував корпоративним Iнтернетом, не особливо вчитуючись у тексти, на якi натрапляв, i намагався скласти докупи все, що крутилося в його головi.
Але як не старався, купи думки не трималися.
Шамрай спробував зосередитись i бодай з чогось почати. Запитав у пошукової системи, що вiдомо про Григорiя Пiддубного, отримав цiлу купу посилань, бiльшiсть iз них, як i слiд було очiкувати, пов’язанi з його вбивством. Нiчого бiльше, нiж сказали йому опер i слiдча, Вiктор не дiзнався. Потiм пошуковики видали десятки Тамар, кiлька Томiлiних, навiть знайшлася одна Тамара Томiлiна — директор модельного агентства в Красноярську, яка мала персональний сайт. Але про потрiбну йому дiвчину засоби масової iнформацiї Житомирщини не згадували навiть у зв’язку iз загибеллю банкiра, її коханця.