Аномальна зона

Шамрай i шофер синхронно похитали головами.

— Бач, а так i було. Один наш сержант, з iншої, правда, змiни, не стерпiв — принiс двi сотнi, тицьнув Микитi. Ще й нотарiуса десь знайшов, у один прийом купiвлю-продаж оформили. Тiльки потiм сержант очухався i тепер у глибокому шоцi: не знає, задля якої мороки ту хату купив.

— А Микита що? — поцiкавився шофер.

— Що Микита? Двiстi баксiв пропив, перебрався в якусь iз вiдселених хат i там бомжував. Дiло влiтку було, потiм — осiнь, ближче до зими. Почали нашi його ганяти, аби вогонь не палив. Вiн же грiвся так: одну хату на дрова поволi розбирає, в iншiй кострище розводить. Словом, догрався Микита: якраз на минуле Рiздво невiдомо де самогон знайшов, надерся, вогонь забув загасити. Разом iз хатою згорiв. Отакi тут iсторiї бувають, — зiтхнув Пузир. — Але оте ваше Пiдлiсне вже навiть бомжiв не цiкавить.

— Так ми доїдемо туди чи як? — запитав Шамрай.

Пузир знову зiтхнув i пожував губами.

— Тримайте ось так, — вiн показав прямо перед собою. Потiм подумав — i витяг з планшета свою карту, крупномасштабну, топографiчну. Пiдiйшов до капота «Шкоди», розклав карту на ньому. Шамрай i Гриша нахилилися над нею з обох бокiв. Гачкуватий палець старшого лейтенанта ткнув у якусь точку. — Ми тута, — пояснив Пузир. — Осьо Народичi, туди — на Овруч. Значить, вам треба сюди, — палець поїхав по картi. — Кiлометрiв двадцять по дорозi, потiм поворот праворуч, на ґрунтову дорогу. Вона нiчо, нормальна, зараз ще не розкисла.

— Я проїду? — з острахом запитав Гриша.

— Та проїдеш, проїдеш. Коротше, далi вам сюди, — палець дороговказом ковзав на паперi, — ще один поворот, на Борове. Ви не завертаєте, їдете далi, i буде такий з’їзд у лiвий бiк. Дорога зовсiм вузенька, зате виведе точно до Пiдлiсного.

— Скiльки звiдси?

— Та кiлометрiв… я знаю… Дивлячись, як їхати… Може, сорок, може пiвста буде, десь так.

Пузир згорнув карту, заховав у планшет.

— Може скажете хоч, що там забули?

— Нехай теща газету читає, — пiдморгнув йому Шамрай. — Скажiть краще, ми першi Пiдлiсне шукаємо чи ще хтось питав?

Пузир повiв плечима, вiдповiдь прозвучала загадково:

— Кому треба — той сам знає дорогу.

— I кому ж треба?

— Їдьте вже! — махнув рукою мiлiцiонер i повернувся, аби йти на свiй пост.

— Чекайте, ще момент! — Вiктор подався за ним.

Старший лейтенант повернувся, всiм своїм виглядом показуючи, як ото його втомили рiзнi роззяви.

— Ну?

— А ще таке, може, скажете: ви ж давно на цiй дiлянцi працюєте?

— Давно, — цiєю короткою вiдповiддю мiлiцiонер обмежився.

— А чули — люди там не зникали? Ну, нiхто в розшук не подавав?

— Що значить — люди зникали? — тепер Пузир знову дивився на Шамрая пiдозрiлим поглядом. — Куди зникали?

— Нiкуди. Просто так — поїхав у той бiк i назад не повернувся.

— Люди кругом зникають, — фiлософськи промовив Пузир. — Якщо цiкаво — щодня хтось когось розшукує. I нiхто нiкого не знаходить. Ви шукаєте когось — так i скажiть. А то придумують…

— Нiкого ми не шукаємо! — поспiшно вигукнув Шамрай. — У нас всi на мiсцi, слава Богу! Це я так, до розмови…

— Ось i не треба дурних розмов! — вiдрубав мiлiцiонер. — Їдьте вже у своїх справах. Вигадуйте якусь чергову брехню.

За спиною Шамрая загудiло: це водiй Гриша квапив, аби швидше їхати.

9

Вони заблукали.

Ненадовго… I не те щоб зовсiм заплуталися, просто збились з дороги. Чи водiй проґавив потрiбний поворот, чи повернув не туди, чи пояснення Пузиря вони зрозумiли неправильно: так чи iнак трiшки покаталися по розбитих мокрих путiвцях. Гриша таки встиг вимастити машину i тепер сипав прокльонами на всiх довкола. Шамрая переймало iнше: тепер вiн точно не готовий сказати, де ж вони знаходяться, в Народницькому районi чи в Овруцькому.

Зрештою, вiн перестав ламати собi голову i вирiшив списати все на власний топографiчний кретинiзм. А заодно — на аномальнi властивостi мiсцевостi: погана територiя, мовляв, збиває пошуковцiв з пантелику.

Нарештi попереду забовванiла сiра скособочена хата, i Гриша вигукнув:

— Ну, ось воно! Тiльки навiть якщо ми зараз не туди заїхали, Вiтю, пiшли вони всi на фiг! I ти разом iз ними!

— Ти це до чого?

— А до того, блiн! Все одно тут нiде не написано, Пiдлiсне це чи не Пiдлiсне. I перевiряти нiякий дебiл не буде. Село явно кiнчене, тут люди рокiв з десять точно не живуть. Тут працюйте.

Нiби на пiдтвердження його слiв машина враз зупинилася.

Мотор працював у холосту. Авто не рухалося з мiсця, нiби його хтось невидимий приклеїв до мокрого ґрунту. Заглушивши мотор, Гриша з матюками вибрався на свiже вологе повiтря, нахилився ближче до колiс i знову вилаявся.

Шамрай, а за ним фотограф Жора теж вийшли з машини, пiдiйшли поглянути, що вiдбувається. Нiчого особливого i надприродного: два переднiх колеса засiли в невеличкiй, проте досить чiпкiй канавцi, повнiй брудної води з грязюкою. Їхали вони не швидко, з розгону вскочити в цю не смертельну, та все ж малоприємну пастку не могли. Але якби Гриша, навпаки, гнав авто, таку перешкоду вони цiлком могли б перескочити з розмаху.

Водiй розпачливо буцнув ногою об колесо.

— Штовхати доведеться, трактора тут нема, — вiн сплюнув пiд ноги.

— Штовхнемо, чого ти, — заспокоїв його Шамрай. — Ночувати тут не будемо. Година, максимум — пiвтори, i на Житомир. Ти хоч виберешся звiдси?

Водiй не вiдповiв, зробив крок назад, критично оглянув машину.

— То виїдемо звiдси колись чи як, капiтане? — знову запитав Вiктор.

— Ага, з такими дорогами поїдеш кудись. У сраку по раки, — буркнув, нi до кого не звертаючись Гриша, тодi полiз пiд сидiння, витягнув велику чисту шмату, вiдiрвав клапоть i почав люто й затято полiрувати капот, вiдчищаючи бруднi бризки.

Тим часом фотограф, ступаючи обережно i намагаючись не загрузнути в багнюцi по кiсточки, пройшовся трохи вперед. Зупинився, озирнувся.

— Шамрай!

— Ну?

— Не таке вже тут глухе мiсце. На картi нема, але люди бувають. Глянь сюди.

Шамрай, який ступав не так обережно, бо завбачливо вдягнув для вилазки камуфляжнi солдатськi штани i армiйськi черевики-берци, пiдiйшов до Жори i переконався: тут справдi були люди. Вони приїжджали в Пiдлiсне на машинi, прохiднiсть якої була помiтно вищою, нiж у редакцiйного легковика.

— Джип, — упевнено визначив вiн. — Причому каталися тут на ньому не так уже й давно.

— Ану, слiдопити, — до них приєднався Гриша, зиркнувши на слiди протекторiв. — Правильно, тут тiльки на джипах треба їздити. Всюдихiд справжнiй, бач, як земля просiла. Але їздив вiн по цих мiсцях давненько. Тиждень, якщо не два.

— З цього ми робимо висновок: той, кому треба, у вiдселену зону навiдується. Ось тiльки кому i що тут треба — це вже питання iнше. I не до мене, — пiдбив Шамрай першi пiдсумки, повернувся, гукнув професора Горбатька: — Iвановичу, вилазьте! Далi — нiжками! Наука вимагає жертв!