Аномальна зона

Найперших «мешканцiв» цього таємного цвинтаря слiд шукати в найвiддаленiшому кутку, на сподi, пiд рештою мiшкiв.

Тiльки займатися цим Сергiєвi не хотiлося. Прикриваючи рота i носа рукавом, вiн позадкував, вийшов зi страшного льоху, вибрався на поверхню i там, пiсля ковтка свiжого повiтря, його знову ледь не вивернуло. Прихилившись до цегляного трикутника, Бражник повторив вправу, глибоко вдихнувши-видихнувши, i лише тодi згадав: пiднiмаючи лiхтарик з пiдлоги, вiн машинально впустив там ножика.

Повертатися заради ножика не хотiлося. Повертатися до льоху, повного трупiв, узагалi не хотiлося.

Ось так, одним махом, все стало на свої мiсця. Тепер ясно, яка тут, у цiй зонi вiдчуження, аномалiя.

Треба викликати допомогу. Сам Бражник уже зробив усе, що мiг.

Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Дощик, як i передбачалося, сiяв далi. Бражник витяг мобiлку, збираючись набрати номер Кiри. I не стримався — голосно матюкнувся.

Зони покриття в Пiдлiсному не було. Телефон не працював.

17

Наступнi пiвгодини нiчого не дали.

Бражник бiгав по колу в радiусi двадцяти метрiв, намагаючись хоч десь зловити сигнал. Та все марно: саме село лежало в невеличкiй котловинi, до того ж його та довколишнi села вiдселили, а територiю оголосили зоною вiдчуження задовго до появи не лише в Українi, а й у свiтi стiльникового зв’язку. Можливо, бiльш потужний телефон змiг би тут працювати. У Сергiя ж була звичайна дешевенька та ще й старенька трубка, без модних прибамбасiв на кшталт фотоапарата. Поки вона справно працювала, задовольняючи усi його поточнi та дуже скромнi потреби в телефонному зв’язку.

Дощик тим часом не припинявся. Навпаки — здається, посилився. Тепер краплi вже не сiялися, а холодними цiвками затiкали за комiр куртки. Мiцнiше прилаштувавши на головi вологу плетену шапочку, Бражник хотiв уже бiти до машини та мчати до того мiсця, де телефон почне працювати. Хоча б до патруля на трасi доїхати, де несе свою занудну службу його новий приятель Коля Пузир. До речi, iдея: вiд цiєї думки Бражник навiть трошки пожвавився. Дорогу назад вiн уже знайде без особливих проблем, плутати не буде. Добереться до мiлiцейського посту, скаже, що i як, нехай хлопцi по рацiї викликають, кого треба. I махом летять сюди. Пiдвал, повний трупiв, знайдений, як не крути, на їхнiй територiї. Ось нехай i допоможуть забезпечити охорону мiсця скоєння злочину.

Та, пройшовши з десяток метрiв, Сергiй зупинився. Озирнувся на страшний будинок, потер перенiсся дулом пiстолета, який далi стискав у руцi.

Нi, не годиться. Роки оперативної роботи мiцно вбили в його голову одне з небагатьох правил, яких все ж слiд дотримуватися, якщо хочеш в перспективi мати хоч трiшки менше дурного клопоту при розслiдуваннi «мокрого». Залишати мiсце пригоди без жодної охорони та нагляду не можна в жодному разi. Тим бiльше — таке мiсце.

Тому, розвернувшись, Сергiй посунув назад, на ходу обертаючи мозковими колiщатками до скреготу й скрипу. З одного боку, тут, у покинутому селi, з купою трупiв у льосi за ту годину-пiвтори, що його, Бражника, реально не буде, навряд чи щось станеться. Зрештою, нiхто не знає про його намiр обстежити Пiдлiсне, крiм Кiри, звичайно. Отже, хто б не облаштував тут трупосховище, вони поки навряд чи пiдозрюють, що їх сховок викрито.

До того ж, викрити сховище трупiв зовсiм не означає зловити вбивць чи тих, хто цi трупи сюди звозить. Сергiй цiлком припускав: це можуть бути рiзнi люди. Але вiн не вiдкидав i такої можливостi: саме протягом цього часу злочинцi могли навiдатися сюди з черговим трупом або просто так, побачити зламаний замок, зрозумiти що до чого, i почати нищити слiди. Звiсно, завантажити у свiй джип чи на чому вони там їздять, усю оту гору мертвих тiл i вивезти їх звiдси вони не зможуть. Та лiквiдувати все, за допомогою чого їх можна викрити, — запросто.

Швидко зайшовши в будинок, Бражник, уже не кривлячись вiд смороду нечистот, пiдхопив розiрваний до половини пакетик з-пiд чiпсiв i, намагаючись з допомогою цього шматочка не затерти слiди на склi, обережно пiдхопив за горлечко першу порожню горiлчану пляшку. Секунду подумавши, вийшов i, вiдiрвавши гнилу дошку вiд ґанку, акуратно вклав речовий доказ у дiрку пiд сходами. Туди ж, у бiльш-менш сухе та безпечне мiсце, перекочували iншi пляшки. За ними — решта твердого смiття, на якому могли лишитися вiдбитки пальцiв, придатнi для iдентифiкацiї.

Коли вiн закiнчив поратися, годинник показував третю дня. Хмарний та непривiтний день почав швидко здаватися в полон сiрим грудневим сутiнкам. Ще трохи — i Пiдлiсне поглинуть туман та темрява.

Не знаючи, чим ще собi зарадити, Бражник знову витягнув мобiльник, зробивши чергову безуспiшну спробу вийти на зв’язок. А тодi, нiби хтось штовхнув його зсередини, пiдняв голову, подивився просто на будинок, що височiв метрах у двадцяти.

Саме височiв: на вiдмiну вiд бiльшостi хат, колишнiй господар цiєї, очевидно заможний дядько, прибудував до горища таку собi мансарду, зробивши дах своєї оселi десь на пiвповерха вищим за дахи довколишнiх хат. До того ж цей дах не стирчав трикутником, а був трошки вигнутим, вiд чого здавався наче бiльш модерним та гоноровим.

Це давало Бражнику можливiсть видертися на дах i спробувати зловити сигнал, тримаючись на самому його гребенi. А раптом вийде?…

Сховавши пiстолет у кишеню, туди, де вже лежав лiхтарик, Сергiй швидко побiг до будинку з високим дахом.

Дверi тут, як i всюди, були зiрваними з петель. Але пройшовши до сiней, Бражник зрозумiв: вiн не помилився, вважаючи колишнього хазяїна цiєї господи заможним та дбайливим. Серед купи зогнилого дерев’яного непотребу на пiдлозi в кутку валялась iржава драбина, саморобна, висока, мiцно та на совiсть зварена з залiзних труб. Провiвши поглядом пряму лiнiю вiд драбини на пiдлозi догори, Сергiй побачив те, що сподiвався побачити: квадратний лаз на горище.

Пiдхопивши драбину, вiн направив її у лаз, прилаштував, поторсав, перевiряючи на мiцнiсть, а тодi обережно полiз.

Щойно вiн вилiз на горище i звiвся на рiвнi ноги, прогнилi дошки в мiсцях, де не лежали перекриття, зрадницьки затрiщали. Зробивши кiлька крокiв, Бражник вiдчув: варто стрибнути i сильно стукнути, як дошки проваляться, наче в американському кiно, i людина полетить униз, калiчачи руки, ноги, а як дуже не пощастить — спину. Поки вiн приставними кроками, наче тонкою весняною кригою, рухався до люка, який вiв на дах, кiлька разiв йому здалося: дошка пiд ногою ось-ось провалиться. Та дiставшись до своєї мети без пригод, Сергiй вiдкинув наполовину протрухле прямокутне вiко, взявся за краї i одним рвучким рухом викинув тiло на дах.

Тут хрускотiв шифер, було мокро i слизько, але дах виявився не занадто крутим. На ньому можна було стояти. Допомагаючи собi руками, Бражник дiстався до пiчної труби, сперся на неї, перевiв подих, а тодi знову розпрямився, тримаючись рукою за металевий штир, на який, очевидно, колись чiпляли антену. Дiставши телефон, спробував тепер викликати сигнал. I ледь не впав вiд несподiваної радостi: працювало!

Опустивши руку на рiвень грудей, Сергiй переконався — тут сигнал зникає. Пiднiс руку, випростав її над головою, поводив по колу, почув знайомий писк: бере. Хоч не всюди, але бере. Якiсть цього сигналу лишається пiд питанням, та хоч якийсь шанс дати про себе знати є.