Апостол черні
Шрифт:
– «Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик – кажете?»
– «Так. Вищої гімназії».
– «А ваше назвисько?»
– «Юліян Цезаревич».
Душпастир підсунув брови вгору і його обличчя роз’яснилося.
– «Може, син годинникаря, Цезаревича?»
– «Так».
– «Знане мені. Я буду в вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тим часом щире спасибіг вам, українче, Юліяне Цезаревичу».
Юліян вклонився вдруге і поспішив квапно своєю дорогою. О. Захарій з донькою від’їхали… А по місці, де скоїлася дика, коротка пригода, що потягнула за собою на пізніше – так сказати б – нелюдською рукою зложені наслідки, переходили дальше мешканці.
Сонце спалахнуло жаром на заході над лісом і в селі Покутівці, як фіра з о. Захарієм і його молоденькою Евою наїхала на просторе подвір’я приходства.
Третьої
– «Едвард Ґанґе», – скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька. «Це Едвард Ґанґе. Чого йому тут?» «Справді так, це їх екіпаж», – відповів батько, зближаючись до помешкання, а з тим і до екіпажа, з котрого з переднього сидження, а то з козла, зіскочив тепер і другий молодий чоловік, по одіжі котрого однак було пізнати, що це «нижчої категорії» людина – бо він вибрав спішно з-під козла невеликий кошик ярини, дискретно вкритий великим широким листям і гарною китицею ріжних рож – і коли душпастир з Евою був вже недалеко екіпажа – він вклонився чемно і піддано – уступаючи заздалегідь від плитами виложеної, недовгої стежки, що вела до фіртки, крізь яку пішов недавно молодий панич.
– «Ви що тут робите, пане Зарко?» – спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці огородника-українця, дідича німця Ґанґа, власника села Покутівки. Сей відповів, що перед двома днями одержало панство від панича Едварда телеграму, в котрій подав до відома, що панич Юліян Цезаревич ушкоджений через припадок кіньми з приходства Покутівки і не може ні до гімназії, ні до него приходити і щоб родичі відповіли, що йому робити, наколи б сей довше як вісім день мусів хати пильнувати; чи не взяти в тім разі другого інструктора. Клясифікація почалася і він боїться. Сема кляса трудна. Батько відповів, щоб держався Цезаревича. Вчора прибула і пані дідичка сама. Вона радилася з директором, що робити, а сей рішучо відраджував брати другого інструктора, бо Юліян, правда, хоч не зможе, по висказі лікаря, ще через яких шість-сім день рукою володіти, а так само через побиття копитами, і з хати виходити, але зате може Едвард до него за той час кілька разів навідатися і нічого не стратить. Юліяна буде вже інший товариш його шкільний інформувати, що брали нового в науці. От і тому молодий панич, ущасливлений тим результатом, приїхав до свого інструктора і приятеля від чотирьох років гімназіальної науки, поділитися з ним сею постановою. Надвечір пані від’їжджають. Панич Едвард – як отець добродій знають, – найстарший син… і як-то у великих панів буває, дбають про найменше… а надто вже німці акуратні у всім. Я лиш, отже, маю для панича Юліяна віддати – наш панич вийде і ми вертаємо назад додому.
Ева слухала уважно пояснення знайомого їй молодого огородника, незводячи очей з гарної китиці, а врешті спитала: «І китицю маєте передати?»
Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. – «Ні, – відповів. – Китицю, ні».
О. Захарій, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідіть, Зарко, через фіртку, а я піду відси з дороги впрост до робітні майстра. Мені так само спішно. За годину відходить потяг, а я маю ще дещо і в місті налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тій хвилі і зник з-перед його очей – а сам подався з донькою немногими кроками до робітні годинникаря.
О. Захарій застав майстра при роботі. Він сидів схилений при столі, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна і вислухувала його поучування про завдану їй годинникарську роботу. О. Захарій, що увійшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скінчив свої інформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собі бажав. О. Захарій назвав своє ім’я і представив і доньку. Опісля приступив відразу до причини свого приходу, висказуючи нетаяне співчуття за тілесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кіньми – що, хоч не пішов з його вини, а потягнув за собою прикрі наслідки для сего, як довідався він, – перерву в науці в критичнім часі, бо під час розпочаття клясифікації. «Простіть мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом!» – закінчив о. Захарій і простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря і не зводив з його лагідного обличчя
ока. «Я і так не мав супокою на цілий час від прикрої пригоди при уяві, що, може, ваш син поніс тяжчі ушкодження, ніж признавався, – додав, – …а я, хоч і безпосередньо, все-таки винен, бо полохливі звірята – моя власність». «Як син мається? – питав. – І чи не міг би я його самого побачити, пересвідчитися власними очима про стан його здоров’я і подякувати йому ще раз?..»Годинникар стиснув подану йому руку і, вказуючи на крісло, щоб сей усів, казав доньці прикликати Юліяна.
– «Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацької відваги. Він сам скромний, – казав батько. – Так, приміром, він лиш немногими словами окреслив цілу аферу, і в ній свій «рятунковий уділ» і між тим, як мати і сестри, перелякані його несподівано скорим поворотом зі школи, блідим видом, закривавленою рукою і хромаючим ходом (від ударів кінських копит) – порозбігалися в одній хвилі по лікаря. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я – не звертаю уваги на вчинки і не надаю їм великої ваги, котрі повинні кождим в потребі сповнитися, де се само собою розуміється. Дарма, що він у мене одинак – син, але я і не маю нічого проти того, коли подякуєте йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженій неустрашимости і рішучости не завадить, а противно піднесе їх».
Коли Юліян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомість батька на кілька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ґанґе вже від’їхав і він знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарій бажав його особисто бачити і йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юліян перелякався, неначе на него спав якийсь несподіваний атак, і подавсь скоро в глиб кімнати. «Чого дякувати?» – спитав похмуро. «Їх річ, сину – подякувати!». Молодець потряс гордо головою. «Нема за що дякувати», – відповів. Йому соромно і прикро, коли таке чує. «А – вчинок, то й вчинив, – сказав коротко. – Ліпший фірман, як його, був би те саме зробив».
– «Може бути», – відповів батько сухо і пождав кілька хвиль. Опісля перейшов на що інше і додав, що вже знає, хто о. Захарій такий, пригадував собі його назвисько. «Гарний і культурний чоловік». «Та поминувши се, як він міг собі проти тебе в тім випадку інакше поступити? Треба ще і не забувати, що се свій чоловік, українець, а передовсім духовна особистість, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими і подібними, наборзі виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарія.
О. Захарій, зараз по їх вступі, звернувся до Юліяна, що зупинився поважний в тій хвилі, з лиця блідавий, перед особою душпастиря і вклонився.
– «Я зайшов до вас, пане Юліяне, – заговорив сей, – але передовсім мушу оправдатись, що не міг свого слова додержати скорше з’явитися, як обіцяв. Я спродав вчера свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг вже в пору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне, і о що я вас спеціально прошу, заявіть мені одверто, мій молодий спасителю і друже, як мені віддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавній афері, з котрої ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли біль і утрату часу. Ви розумієте мою ситуацію. Що мені вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду і сатисфакцію? Скажіть – якою пам’яткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського «апостола черні»? Чи науковим ділом яким… чи чим з золота… чи чимось іншим, що було б вам миле і бажане? Я з щирим і вдячним серцем прийшов до вас – як свій до свого». О. Захарій шукав своїми, як небо, синіми очима взору молодця. Юліяна обличчя покрилося раптовою краскою і він похитав нетерпеливо головою.
– «Зробіть се, шановний отче, щоб забули сей мій незначний чин якнайскорше».
– «Се вже ніколи не може бути», – відказав поважно душпастир. «Се ви неможливе бажаєте».
– «Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І він поново потряс головою. Тоді душпастир звернувся до молодого дівчатка, що при вступі Юліяна підійшло до батька і гляділо відти то на молодця, то на батька.
– «Іди, Ево, і подякуй ти пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може, і смерти, а твого батька не менше. Бачиш, від мене він загордий прийняти подяку, хоч Господь свідок, як щиро я до него відношуся. Від тебе, може, вчинить се. Ми йому ніколи не забудемо сего кроку і останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволі уклав руку поза рам’я доньки і наче підсунув її, крихітку, перед Юліяна. Та він помилився в своїм замірі.