Апостол черні

– «Тату, що дієте? – крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки. – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашій вдачі потрібно, але її оставте в супокою. Вона лише жалілася, не просила вас о ніщо, як і не просить жадне з нас нічого, щоб і не входило в круг ваших обов’язків щодо ваших дітей… Але бити? Стережіться, тату. Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своїх дітей там?»

– «Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру й не надав потрібної форми…»

– «Форми?» – повторив Юліян і скривив зневажливо уста.

– «Котру хочете після себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпів на місці з несподіваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побілілими устами й розгорілими очима.

– «Форми», – повторив.

– «А що буде з душею?»

– «Тверда нехай буде, як камінь».

– «Тоді й сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть», – відповів і вмовк.

Ще стояли хвильку, ще гляділи один одному в вічі, між тим, коли сестрам тілом ішов мороз.

– «Ти підеш з моєї хати…» – обізвався перший батько й сіпнув рукою, щоб вирвати її з молодої правиці.

– «Піду, тату. Само собою розуміється».

– «І пожалуєш гірко своїх слів і поведення проти батька». Він, наче мечем, різав поглядом молодого сина.

Сей випустив руки батька зі своїх і відступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тій же хвилі опустив руку; поглянувши в його лице, він не міг свій замір виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав – не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуванні себе, коли тепер, перед розбурханим гнівом батька, він не кліпнув ні оком, стояв спокійно, неначе не зайшло межи ними нічого. «Оставте се, тату… – сказав лише. – Се все одно не доведе ні до чого й ви лиш непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч і як ви жорстокі. А щодо покинення вашої хати, то не журіться. По матурі я піду. А коли б ще вернув, то хіба на стільки, щоб із вами, матір’ю та сестрами попрощатися, а може, й то ні; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишіть ваш замір. Я далеко поїду…» – і тут урвав.

Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.

Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника – якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм грав менуета.

Юліян підійшов до вікна.

Батько поглянув на годинника.

– «Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»

– «Я», – відповів син, поглянувши певно батькові в очі.

Батько притакнув головою.

– «В цій хвилі міг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. – Сей годинник – то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…» – і тут урвав.

– «Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й батько для своїх дітей».

Сказавши се, не поглянув ні на кого – опустив кімнату.

* * *

В ній стало тихо.

Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.

По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату – стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. «О Цезар, Цезар…» – прошептали враз його молоді уста і вмовкли.

Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. «Ти любиш тоту постать зі старинної історії?»

– «Так», – відповів і мовчав далі.

– «Але його зрадили і вбили…»

– «Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм».

– «Так».

– «Він був один з найбільших й найзначніших мужів». При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.

– «Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.

– «Так воно й є, – відповів він. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство».

– «Кожда, брате».

– «Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше».

– «Як-то?»

– «Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї». Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юліяне…»

Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.

– «Юліяне!»

Мовчання.

– «Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни».

– «Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, який він».

Брат зморщив чоло.

– «Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що».

– «Я хотіла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все зміниться на краще, на ліпше».

Він похитав головою.

– «Так. Бо й ти віриш в той забобон – ілюзію, що все, що будуче – краще. Але можна й помилитися».

– «Я думаю щодо наших обставин, Юліяне».

– «Ах… – сказав протяжно і усміхнувся сумно. – Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати».

– «Ти і нас колись ущасливиш, як діпнеш своєї цілі».

– «Коли-то буде?» – спитав коротко.

– «Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце».

– «На мою поміч в життю можете все числити – яка б вона там і не була», – він звернувся до неї і показав їй своє бліде, в тій хвилі майже перетомлене молоде обличчя, що так і виявляло якісь душевні муки.

– «Доки не одружишся», – обізвалася нараз тут з іронією молода Оксана, що усіла вже на софі й закинула сплівши пальці поза коліна, а тілом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.