Апостол черні

Так через довгий час, в котрім мав він нагоду не одно збагнути, доглянути, про не одно досвідчитися, що відносилося менше до науки і забави, як мимоходом до господарки гірничого урядництва на майні фон Ґанинґаймів.

Я не без причини задержався при тих подіях. Я хотів тобі дати хоч перелетну картину отсего минулого на Б., а враз з тим указати, що іноді й одно здорове національне зерно, хоч би воно і в яких ворожих варунках свого існування знаходилося, мимо всього не гине».

Тут було писання перерване, неначеб хоровитий годинникар сперся о спинку крісла, протирав очі і випочивав.

Юліян встав з свого місця і перейшовся без слова по кімнаті. Коли й батько мовчав, він відчинив вікно і вихилився глубоко поза нього. Надворі була ніч спокійна, наче дихала білою мракою, і десь здалека доносились дзеленькала саней. В його голові кружляли думки роєм. «Отже, така малася річ з його дідом Цезаревичем. Отак. А бабуня Орелецька…» — та тут перервали нагло полет думок якісь сани, що погналися кудись попри дім. В них сиділо кілька мужчин, здавалося, українські академіки , і колядували «Бог предвічний», оставляючи по собі в воздусі лише пасмо гармонійно в себе злившихся звуків.

Юліян глядів ще якийсь часок за ними, відтак запер вікно і вернувся до записок.

«Читаю далі, тату, — сказав, притягаючи ближче своє крісло до бюрка з лампою, втопляючи свої очі на млі ока в лице батька. — Хочу якнайскорше знати, що сталося з Вами, тетою Зонею… і всіма прочими. Я зворушений, мов з сідла викинений».

«Правда?» — спитав батько поважно.

Вскорі дізналися більше.

Юліян читав:

«Той вечір, що став такий катастрофальний для мого нещасливого батька, був прощальним вечором у Ґанинґаймів для шурина, що перебував якийсь час в Англії на відвідинах у своєї сестри, відданої за Йоахимом Ґанґом фон Ґанинґаймом, а може, також, як шептано тоді в деяких домах, щоб рівночасно розвідатися про його стан матеріальний, бо в В., приміром, був Йоахим, через свій маєток і розгульне життя, „знаний богатий король міді“.

Не стану я про пишноту і блиск того вечора говорити; про музику, співи, що розносилися, на відміну на віддавання чести чужому англійцеві, а й іншим враз з ним, що цікавився більше самою здобуваною крицею, шахтами, організацією і степеним робітництвом, їх оплатою і т. п., чим забавами, уряджуваними ради його особи, а й сьогоднішнім вечором.

Були тут згромаджені дигнітарі з золотими ковнірами, високими титулами, панове з столиці, духовні особистости, протоєреї , архимандрити з монастиря Св. Івана з Сучави [76] , багаті темнолиці бояри з Молдави [77] , славний Николай, музика з Сучави, з своєю капелею, батько так само славнозвісного пізніше скрипаря Григорія… все з С… і військові. Все те гарне, вибране, репрезентаційне , блискуче зі всією гвардією гірничого урядництва з жінками й дорослою молодіжжю обох полів, явилося в сей вечір.

76

С. 170 — монастир Св. Івана в Сучаві— йдеться про старовинний православний монастир Святого Івана, розташований у місті Сучава (північний схід Румунії, на ріці Сучава).

О. Кобилянська неодноразово у своїй творчості описувала цей центр духовно-релігійного життя Північної і Південної Буковини. Зокрема, її нарис «У св. Івана», згадки про монастир у повісті «Земля».

77

С. 170 — Молдава, Молдова— 1) історична область — між рікою Прут і Східними Карпатами. З XIV ст. — феодальне князівство (у васальній залежності від Угорського королівства). У 1359 р. — частина Молдавського князівства; 2) те саме, що й Молдавія.

Сама „палата“, як звала тамошня людність одноповерховий, не надто великий, скромно вбудований будинок Ґанинґаймів, неначе купалась сегодня в світлі. Крізь великі, на поді кругло всаджені, скла, як і з вікон і скляних дверей, що провадили на балкон, ллялося воно струєю і освічувало величезне, білим шутром висипане, подвір’я і білі господарські магазини, і будинки та доріжки, що з него вибігали, видавались ще білішими.

Завідатель Альфонс Альбінський, а на той час і ціла присутня в І. асентирункова комісія, не вийнявши і мого батька, що був, як споминав я вже, знайомий з Ґанинґаймами, була також запрошена. Батько любив заходити в кращі товариства і був звик до них, та сим разом відмовлявсь в завідателя Альбінського. Не мав охоти. Був без настрою — а щонайважніше, не був „при касі“. Він же лиш службово перебував тут, отже ніяково було йому заходити в таке вибране товариство, не прилагодившись до того відповідно. От штабовий лікар також не буде в нім уділ брати, говорив, сей день, котрий мав минути без бранки, він використав і виїхав в купелеву місцевість Д., щоб оглянути там заклад і джерела. Сказано вимовився. Та не вдалося се йому. Завідатель Альбінський домовляв йому доти — а він се вмів — доки остаточно сей не згодився на короткий час піти.

Годину перед від’їздом до вельможів поступив батько, котрий був запрошений враз зі штабовим лікарем, також поляком, на час бранки 1—2 дні замешкати в завідателя, де було обширне мешкання, до п. Альбінської, а рядом в кімнату, де перебували переважно діти, щоб тут ними, гарно хованими, на часок полюбуватися, бо був великим приятелем дітей, а далі, щоб з нею гарною і, хоч ще молодою, та взоровою матір’ю говорити, пізнавати її, як щиру українку і жінку прегарних душевних прикмет. Між дітьми звертала наймолодша її дитина, а то шестилітнє дівчатко, його увагу. Раз подібність до своєї любої матері, а по-друге, своєю, напричуд любою, дитячою готовністю, на бажання гостя — співати. Коли він, з’явившись і побалакавши з котримось з дітей, покликав її до себе, вона, закинувши ручки назад, зближалася поважно, трохи збентежена, і ждала. На його просьбу, йому лиш одну маленьку, коротеньку пісеньку заспівати, вона виконувала се за кожним разом слухняно — а відтак втікала або, вхопившися за маленьку фальдовану сукню, спозирала напівцікавими напівзадуманими очима на нього.

*

За сей недовгий час легкої розривки між ним з господинею дому, входив і виходив молодий вчитель Рибка, допитуючи о дещо господиню в імени тети Олі, що вешталася в господарці і зільнику, бо був в їх домі мов в себе, ожидаючи між тим появлення господаря, з котрим мали їхати оба, батько і він разом, до палати. Мій батько казав і учителеві Рибці, котрий був йому симпатичним, наче рідним, як висказав се і господареві, про свою нехіть до сьогоднішнього вечора, а і сей відраджував йому йти.

Він сам, Рибка, їхав сьогодні туди на просьбу пана Йоахима в ролі співака — до якогось часу — а опісля виключно за муншенка , яким бував звичайно у панів, коли відбувалися там бенкети. Господиня дому оставала на сей раз вдома, бо не час її був до виходів.

„Ми вернемо оба скорше, пане, — сказав йому довірено батько, — навідуйтеся лише там до мене і ми порозуміємося. Я б волів сам не вертати“.

Врешті, появився господар хати. Стрункий з темнявим волоссям, відчісаним з лоба, поважний, в святочнім чорнім убранню з ознаками гірничого стану, себе певний, мов князь.

Сину мій, одинокий хлопче (читав Юліян з майже здержаним віддихом). Оповідали про нього, що сей Альбінський настільки був захоплюючий, талановитий, образований, остільки здібний до ріжних поступків і жостоких вчинків».

«Тату, — перервав тут нараз молодий читаючий офіцер і звернув своє обличчя до батька. — Ви так тут говорите, неначеб завідатель Альбінський був ще межи живими».

«Се він і є, мій сину, — відповів годинникар. — Альфонс Альбінський є ще між живими».

«Справді? Альфонс Альбінський він жиє? Де?»

«Жиє в горах в М., де проживає і моя одинока сестра, а твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Се, прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю».

Син вмовк, похитавши зчудовано головою, і потонув дальше в записках.

«„Яка програма на сьогодні?“ — спитала пані Альбінська, погладивши свого мужа ніжно по рамени, котрого любила понад все, хоч він не все віддячувався їй гідно за ту її вірну любов. Він поглянув на неї побіжно й усміхнувся: „Тобі невідомі програми вечорів в Ґанинґаймів, ти бувала там чи не один раз. Правда, тепер вже лиш рідко заходиш, що далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так Люнечко? — спитав і звернувся до мого батька, наче йому се говорив: — Ти вже забула, як перебувала з твоїм батьком в купелях в Д., де перебувала тоді й п-ні Йоахимова фон Ґанинґайм зі своїм мужем, і ми там пізналися? Опісля, по повороті, у них святковано чиїсь уродини і була невелика забава, на котру по повороті ти з батьком мусіла явитися і ми там обоє пізналися. Ти гуляла так чудово мазурка , як родовита полька, а до другого вже я тебе заанґажував. То був для нас обох незабутній, прегарний вечір. Там все однакова програма“. Пані Люнечка здвигнула плечима й усміхнулася якось мрійливо. „Пам’ятаю, — сказала, — чому б ні; для молодих танець або сальонові гри, які хотіли, декламації , мелодрами, дилетантський театр — а для мужчин в окремім салоні — гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра, — додала зітхаючи. — Грай обережно, Альфонс, проти втрати і руїни ніхто з граючих не засекурований . А ти все тям одно. В нас є діти… Там високо і ріжно грають“.

Він окинув її поглядом через рамено і його уста відслонилися на хвильку з одної сторони над зубами ледве помітно — мов до усміху.

„Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду“, — відповів сухо.

„Краще уважай на себе, ось о що я тебе прошу…“

Зачувши ці слова п-ні Альбінської, мій батько, мов пригадав собі щось, вдарив себе в чоло — попросив обох панів — завідателя і вчителя — пождати на нього недовгу хвильку, бо забув щось в своїй кімнаті. Вони вволили його волю. Завідатель витягнув папіросницю, щоб собі зладити папіроску на дорогу… вчитель постояв хвильку… а відтак подався за батьком. Стрінув його, як зачиняв двері від кімнати, котру замешкував спільно зі штабовим лікарем. „Пані Альбінська остаєсь в несупокою, — шепнув батькові до вуха. — Вона знає ті вечері — завідатель не раз програвся… але в нього опісля вигравання так щасливо виходить… що граючі, а особливо… один рітмайстер від гузарів … і один багач, вірменин з Бессарабії, добродій П. лиш не оказують явно своєї зависти. Та пані Альбінська рідко коли про одно або друге… дізнається. Простіть, пане капітане, коли вас, яко ваш конаціонал , позволяю собі попросити… лиш мало з собою грошей взяти“.