Апостол черні
Шрифт:
— Ну і як, пане Цезаревич? — приставав молодий богослов.
— На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити.
В тій хвилині око Юліяна стрінулося з оком Еви. Спочутлива усмішка пограла коло її уст.
— Не є правдивим лицарем, — сказала піднесеним голосом бабуня. — Той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?
— Двадцять і два, добродійко, двадцять і два. Старий уже… правда? — І, вдивляючись в її обличчя з розгорілими очима, сказав з притиском: — У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка трагедія… Може, ви чули про те, добродійко, — ні?
І, не вижидаючи її відповіди, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рам’я.
— Яка це правда, пане Юліян. Не одна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.
Ева, поблідла при відповіді Юліяна, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши широко уста, гляділа, мов непритомно, за тими, що виходили.
Настало надвечір’я. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.
Коли
Він затиснув уста. В серці здіймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рамках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент під час перших його відвідин, як він гнав за нею алеєю з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.
Ніхто не дивувався, що Ева не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орелецької і розуміли, що треба її було, мов малу дитину від огню, пильнувати. Це завдання перебрала нині, очевидно, Ева.
Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка , сіла до фортепіяну і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у «моль». Юліян, що стояв недалеко фортепіяну, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина, відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася. І чи тому, що це був Юліян, що цікавив її більше, ніж інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: «У сусіда хата біла…» [95] Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мелодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання. Один гість за другим появлялися з інших кімнат і стояли непорушно, мов під гіпнозою . Темні очі Еви горіли чудним огнем і повисли на Юліянові, а він сидів схилений і курив. Чи він не відчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пісні, але ні разу не підвів голови. Аж як скінчилася пісня, підняв голову і його зір впав на дівоче обличчя. Чого вони від нього хотіли, ті чорні очі гордої, химерної дівчини? То викликували в серці жаль, то захоплювали його своїм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожі його душі.
95
С. 255 — пісня «У сусіда хата біла…»— це українська народна пісня, яка належить до тематичної групи пісень про кохання.
У пісеннику наводиться такий її варіант: У сусіда хата біла, У сусіда жінка мила, А у мене ні хатинки, Нема щастя, нема жінки. (2 р.) Є у мене сусідонька — Люба, мила дівчинонька. Та не знаю, що робить, Бо боюсь туди ходить. (2 р.) Сідлай, хлопче, вороного, А собі бери другого, Та поїдем погуляєм, У сусіда побуваєм! (2 р.) «Будь здорова, сусідонько, Люба, мила дівчинонько, Ой яка ж ти гарнесенька, Як сніжечок, білесенька!» (2 р.) «Годі, годі жартувати, Ось іде і стара мати!» «Ой здорова будь, матусю, Я приїхав по Ганнусю! (2 р.) Ой здорова будь, матусю, Я приїхав по Ганнусю, Хочу буть тобі ріднею, Ти будь ненькою моєю!» (2 р.)(З кн.: Народні перлини: Українські народні пісні / Упоряд., вступ. сл. М. Стельмаха. — К.: Дніпро, 1971. — С. 253).
Хоч і як Ева, їмость і стара Катря — в одній особі покоївка , кухарка і приятелька парохії — стежила за бабунею, щоб вона не дібралася до трунків, вони все ж таки не могли її допильнувати. Коли їмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика з горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кілька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собі в кишені ключ від креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик. Коли їмость легенько захропіла, бабуня вийняла обережно з її кишені ключ і подалася в довгі сіни — сховище всяких дорогих ласощів і напитків.
Бабуня вибрала дві пляшечки коньяку та рожаного лікеру, і не надумуючись довго, всунула меншу до кишені, що находилась між фалдами старомодної сукні. Усадовившись на ґаночок між олеандром на фотелі о. Захарія, почала пити.
Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, ніхто не знає. Аж коли Ева повернулась від гостей і треба було їй до помочі Катрі, вона вибігла на ґанок, і тут майже задубіла на вид, який тут представився її очам: «Бабуню… тату!..ах, бабуню», — зойкнула і рухом розпуки закрила обличчя. Ах! Щоб лише він один — тато не бачив цієї страшної картини, що звалила її, молоду, тепер з ніг, а потім іще «один».
Від раня носила вона в серці тяжкий жаль. Вона не вибачить йому ніколи, що він сьогодні її найбільше бажання — улаштувати по своїй волі свою будучину власними силами — відкинув. Він один, і той… той другий, перед якого голосом вона тремтіла, як ягня, не сміли бачити бабуню в такім страшнім стані. Батько міг тріумфувати, покликуючись на свою сьогоднішню заяву про бабуню, що на ній не можна «будувати», а той… При цьому спогаді її лице покрилося гарячим рум’янцем сорому
і великі сльози затемнили їй вид.«Він!» — вона не знала, чому з її уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його імення. Ні! Він сидів тепер з консерватористкою-німкою, нехтував нею так, що вона втратила відвагу глядіти в його обличчя.
— Бабуню! — кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво .
— Евочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово, то воно залізо… А ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…
— Вставайте, бабуню, — благала Ева, — скоро-скоро, щоб ніхто вас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!.. Яка я нещаслива! — і підняла розпачливо руки.
Надворі темніло, а з салону неслися фортепіянові звуки «Вільшаного царя» Шуберта [96] . Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.
Юліян при вечері ледве дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі прислугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд і Кембрідж [97] .
96
С. 257 — Шуберт Франц Петер(1797—1828) — австрійський композитор. Основоположник романтичної пісні-романсу, лірико-романтичної симфонії, фортеп’янної мініатюри лірико-психологічного змісту. Пісенні цикли — «Прекрасна мельничиха» (1823), «Зимовий шлях» (1827), «Лебедина пісня» (1828). Перу Шуберта належить ряд пісень: «Форель», «Баркарола», «Вечірня серенада», «Ave Maria».
У романі О. Кобилянської «Апостол черні» названо пісню «Вільшаний цар» Франца Шуберта. Ця пісня написана на слова Й.-В. Гете. У літературі трапляється під різними варіантами назви. Українською мовою цю баладу Й.-В. Гете переклали П. Куліш «Вільшаний цар», Б. Грінченко «Лісовий цар», Д. Загул «Вільховий король», М. Рильський «Вільшаний король».
Для кращого розуміння наводимо баладу Й.-В. Гете «Лісовий цар» у перекладі з німецької мови Бориса Грінченка.
Лісовий цар
Хто їде в негоду тим лісом густим? То батько, спізнившись, і хлопець із ним, Обнявши малого, в руках він держить, Його пригортає, його він пестить. — Чом личко сховав ти, мій синку малий? — Ой тату! Чи бачиш? — Он цар лісовий: У довгій кереї, в короні… дивись! — То, синку, тумани навкруг простяглись. «Мій хлопчику любий, до мене сюди На луки зелені ти гратись іди, В моєї матусі є пишні квітки, Гаптовані злотом тобі сорочки». — Ой тату, він кличе на луки рясні, І квіти, і злото дає він мені. — Нема там нічого, мій синочку. Цить! То вітер між листям сухим шелестить. «До мене, мій хлопче, в дібровах густих Дочок уродливих побачиш моїх, Вестимуть таночок і будуть співать, Співаючи, будуть тебе колихать». — Ой тату, мій тату, туди подивись: В танку королівни за руки взялись… — О ні, усе тихо у темряві там: То верби старії схилились гіллям. «Мене, хлопче, вабить урода твоя: Чи хочеш-не хочеш, візьму тебе я!» — Ой тату, вже близько!.. Він нас дожене! Він давить, він душить, він тягне мене!.. Наляканий батько не їде — летить… А хлопець нудьгує, а хлопець кричить. Добіг він додому і дивиться він: В руках уже мертвий лежить його син.(З кн.: Гете Й. В. Твори / Переклад з німецької; Вст. ст. Г. Кочура, прим. М. Лукаша. — К.: Молодь, 1969. — С. 54).
97
С. 257 — Кембрідж— місто у Великобританії, в Англії, на ріці Кемі. Адміністративний центр графства Кембріджшир. Відомий насамперед своїм університетом. Кембріджський університет засновано у 1209 р. У XVI ст. одним із попечителів університету був Томас Мор. Складається з коледжів, які являють собою окремі корпорації з самоуправлінням.
Ще з початку вечері була показалася Ева, мов привид, на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не з’явилася більше.
— Що з Евою? — спитала консерватористка господиню дому.
— Вона чогось сьогодні нездорова, — відповіла їмость. — Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися або, може, лягла.
По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.
— Чи ви в жалобі по кім? — спитала жартовливо.
— Ні, але в чимось подібнім, — і тут усміхнувся насилу.
Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок: «Людська анатомія». Він здивувався. Отже, в н е ї була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Її очі були легко прижмурені і кликали його за собою. «Єґомость просять панича до себе на слово», — прошептала таємничо.