Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Я, Іване Семеновичу, про цей дивний колір рослинності… Як це може бути — трава й листя не зелені, а жовтувато-рожеві? Чому це?..

— Добре. Зараз знайду пояснення і цьому. Від чого залежить зелений колір на землі? Від хлорофілу. Що таке хлорофіл? Зелена фарбуюча речовина, що поглинає світлову енергію сонця й перетворює цю енергію на хімічну, без чого не могли б існувати рослини. Так?

— Безумовно!

— Це все — під сонячним світлом. Тут сонця немає. Що ж робили б усі рослини? Загинули б? Ні, природа завжди пристосується. І тутешні рослини пристосувалися теж. Вони використовують енергію підземного світла. Мабуть, саме тому на зміну звичайному хлорофілові, який не може утворюватися тут, рослини поступово виробили нову, іншу фарбуючу речовину з такими чи подібними властивостями. Вона вже не зелена, а жовтувато-рожева, пристосована не до яскравого сонячного світла, а до м’якої сутінкової підземної радіації. Життя пристосувалося до нових умов… Це все, що я можу сказати. І додаю: досить наукових припущень. Нам треба подумати ще про Дорбатая.

Іван Семенович кашлянув, вийняв свою люльку, натоптав її тютюном, закурив. У непевному світлі вогника химерно вирисувалось його обличчя. Він заговорив повільно, мов зважуючи кожне слово:

— Звісно, наш шлях лежить не в сторону Дорбатая і його віщунів. І не в сторону самого Сколота, бо він сам по собі мало чим відрізняється від свого брата Дорбатая. Обидва вони хочуть використати нас в своїх інтересах. Наш шлях — до трудящих скіфів, обдурених віщуном, до пригноблених рабів. Ось з ким ми можемо й повинні порозуміватися. Хіба ми не радянські люди? Хіба може в нас бути інший шлях?

— Ні, — одностайно вихопилося в товаришів.

— Здається мені, що нам треба добре придивитись до Варкана. Він сказав нам поки що далеко не все, що міг сказати. Але я думаю, що він і його товариші, такі самі молоді скіфи, мисливці і воїни незнатного походження, стануть нам у пригоді. А всі вони — в дружині Сколота. Значить, нам тимчасово доведеться триматися ближче до цієї дружини, а, виходить, і до Сколота…

— Маневр, Іване Семеновичу? — посміхнувся весело Артем.

— Що ж, в нашому складному становищі досягти чогось можна лише хитрим маневром, — погодився геолог. — Але Дорбатая ми переможемо. Старий шахрай зробив помилку: він відкрив нам свої карти. Ми знаємо, на яких козирях він вирішив грати. Добре! Використаємо це. Все залежить від того, товариші, наскільки успішно нам пощастить здійснити завтра те, що я задумав. Зокрема, Артемові. А задумав я ось що…

У темряві спалахувала коротенька люлька Івана Семеновича. Товариші слухали його, не пропускаючи жодного слова. Дмитро Борисович пощипував борідку й іноді нервово потирав руки… Ліда обхопила коліна руками, поклала на них голову й невідривно слухала. Артем аж підстрибував від захвату. План Івана Семеновича подобався йому надзвичайно. Юнак не мав жодного сумніву щодо його успішного здійснення. Він дивився на геолога майже закохано.

І ще одна пара очей дивилася на Івана Семеновича з абсолютною готовністю виконати перше-ліпше його доручення. Ці очі були напівзаплющені, вони дивилися навіть лінькувато, в їх глибині ледве помітно відбивався вогник люльки. Але вони бачили все. І якщо Діана й не розуміла того, що говорив Іван Семенович, то вона, напевне, добре відчувала тривожність цієї дивної, сповненої небезпеки ночі, за якою наближався не менш турботний ранок.

9. ДВА ЧУДОДІЇ

Артемові снився табір. Хлопці й дівчата розійшлися хто куди, і барабанщик скликає їх. Гуркітні звуки барабана лунають над табором, вони скликають усіх, усіх. Але ніхто щось не збирається. Вдруге, втретє лунає барабан. Він звучить настирливо, він дратує Артема. І ось звуки барабана ближчають, наче барабанщик шукає саме його, хоче розбудити цими пронизливими звуками. Артем розплющив очі.

Звуки барабана все ще лунали. Але Артем тепер зрозумів, що це був не звичайний барабан. Це — щось інше. Ніби барабан і бубни разом. Звуки, дійсно, лунали настирливо. Ось до них додався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками намету чути було рух, там швидко кудись ішли люди. Артем підвівся.

Дмитро Борисович ще лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки й прислухаючись. Іван Семенович походжав по намету, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Ліда ще спокійно спала.

— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.

Артем схопився. Він схилився до сумок, принесених ще до світанку Варканом. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилась на товаришів, на Діану, що збентежено ходила попід стінками намету. Ранкове світло лилось крізь круглий отвір угорі.

— Так усе це не сон? — нарешті сказала дівчина. — А я сподівалася прокинутися вдома!..

— Зовсім не сон, Лідо, — озвався Артем. — Уставай, мабуть, скоро підемо.

— Так, так, готується невеличка вистава, — посміхнувся й Іван Семенович. — Нічого, Лідо, не турбуйтеся, ми легко не здамося!

Повсть широко відкинулася. Озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна, підтримували її. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній чорнявий перекладач. Уклонившись, він зразу почав:

— Чужинці мусять вийти з намету. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляються йти самі, їх…

— Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог.

Чорнявий уклонився ще раз. Очевидно, він теж трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив убік і притулився до стінки намету, але гострі очі його стежили за полоненими. Далі він знов сказав:

— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям про його пропозиції. Славетний Дорбатай говорить, що…

— Нам не цікаво знати, що говорить Дорбатай, — відповів Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли віщунові все, що треба було. Пішли!

Приглушений гомін зустрів товаришів зовні. Великий загін вершників ждав їх. А позаду виднілися сотні піших скіфів, що дивились на полонених здаля, не насмілюючись наблизитися. Десяток помічників віщуна з кривими ножами в руках оточив чужинців. Навколо них зімкнувся загін вершників — і процесія вирушила. Куди?

— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.

— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — пояснила Ліда.

— Ще побачимо, побачимо його, — задумливо мовив археолог.

Знов залунали барабани й бубни. Тепер Іван Семенович бачив музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, і бив у нього. Другий бив у барабан. А ще троє тримали білі довгасті дудки й свистали в них. Дудки були кістяні.

Дмитро Борисович дивився й собі на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича:

— Нічого собі дудочки, га? — тихо сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…