Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

«Та чи не Варкан це?» — подумав Артем.

Вершники трохи відступили. Між ними та юрбою опинилася невисока постать людини з загрозливо піднесеними руками. Артем зразу взнав старого віщуна, який наступав на вершників, кричав, закликав своїм хрипким голосом. Віщун показував на небо, на велику чорну хмару й шалено вимахував руками.

«Лякає! — вирішив Артем. — От старий крутій!»

Один з вершників (Артем пізнав у ньому Варкана) виїхав наперед. Але решта вершників не підтримувала Варкана. Він залишився сам. Віщун ще раз підняв руки, щось вигукнув. Мов виконуючи його наказ, передня частина юрби насунулась на Варкана. Ще мить і його скинули б з коня. Але Варкан швидким рухом натягнув поводи, кінь раптом стрибнув і виніс його з натовпу до решти вершників. Не спиняючись, Варкан крикнув своїм товаришам кілька коротких слів, і вершники помчали від натовпу галопом, поспішаючи до намету Сколота.

Натовп з радісним гомоном сунув услід за вершниками. Попереду біг сам віщун, слідом за ним кілька його помічників (Артем пізнав і їх, це були ті самі, що ховалися від нього за жертовником), а далі вже вся юрба.

— Е, мені це діло не подобається, — пробурмотів Артем. — Якщо вони помітять мене… і сховатись нема куди…

З найближчих наметів уже вибігали люди, які почули вигуки натовпу. Становище Артема дедалі гіршало. Тепер йому вже зовсім нема куди тікати. Саме в цю мить Артем побачив вершників, що мчали повз нього.

— Варкан! — гукнув він щосили.

Скіф озирнувся. Він побачив Артема. З губ його зірвався вигук здивування. На скаку він раптово спинив коня, примусивши його звитись дибки, і обернувся. За мить кінь був уже коло Артема. Варкан простяг йому руку й допоміг стрибнути на коня позаду себе. А ще через кілька секунд Варкан знову мчав галопом, наздоганяючи інших вершників.

Артем сидів позаду нього на крупі коня, тримаючись обома руками за вершника. Позаду лунали люті вигуки. Артем озирнувся: величезний натовп посувався за ними. Його очолював старий віщун з помічниками.

«Чи не по наші це душі?» — майнуло в голові Артема.

За кілька хвилин вершники спинилися біля намету вождя… Артем зіскочив з коня і вбіг у намет.

— Товариші, — мовив він, відсапуючись, — сюди йде ціла юрба на чолі з тим віщуном!

Він помітив, як зблідла Ліда, як стиснув щелепи Іван Семенович, як здригнулася борідка Дмитра Борисовича. Старий Сколот запитливо поглядав на нього. Проте Варкан уже розказував вождеві. Обличчя Сколота стало суворіше. На жаль, Дмитро Борисович не розумів Варкана, бо той говорив зараз скіфською мовою. Перебивши Варкана, Сколот узяв і надів свій бронзовий шолом. Рука його лягла на важкий меч. Але він не підвівся, а лишився сидіти на своєму стільці, лише показавши Варканові рукою на гостей.

Варкан повернувся до них. Він швидко заговорив — тепер уже грецькою мовою, звертаючись до Дмитра Борисовича. Археолог слухав його, уважно слухав, погладжуючи стурбовано борідку.

— Що він говорить, Дмитре Борисовичу? — запитав геолог.

— Він говорить, що віщун підбурив скіфів вимагати від Сколота, щоб вождь віддав нас віщунам… і вони ідуть сюди… головний віщун загрожує скіфам небесною карою… лякає їх грозою, що насувається… блискавкою… і камінням, що падатиме з неба… каже, що боги гніваються на скіфів за те, що нас не принесли в жертву!..

Артем зрозумів: хитрий шахрай використав наближення грози!

— Правда, Іване Семеновичу, насувається гроза. Все небо облягли чорні хмари.

— Варкан каже, що скіфи полякались, що вони бояться того каміння. Не знаю, історичні джерела вказують, що скіфи не боялися грози. А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.

— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови — свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно падає з неба, хіба це не привід боятися грози?

Ліда здивовано глянула на геолога:

— Яке каміння? Хіба під час грози падає каміння?

— Трапляється… якщо зважити, де саме ми з вами перебуваємо… електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми в підземній глибині, в печері?

Це звучало дивно. Але Іван Семенович говорив серйозно й незаперечно. Печера… і скіфи… і дивна рожева рослинність… і гроза під землею… як поєднати все це?..

Проте саме зараз часу на міркування не залишалося. Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелася й підбігла до виходу з намету. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинули вигуки. Сколот повільно підвівся і вийшов з намету, тримаючи руку на держаку меча. За ним вийшов і Варкан. Тоді вирушили і вчені. Стиснені щелепи і зсунуті брови Івана Семеновича не обіцяли нічого доброго. Дмитро Борисович стискав кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.

— Ти боїшся, Лідо? — спитав Артем.

— Ні. Я готова до всього, — відповіла вона. Голос її тремтів, але вона трималася твердо.

Збуджений гомін тисячного натовпу вщух на хвилину, коли з намету вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений іншими воїнами у бойових шкіряних і металічних шоломах. Але як тільки з намету показалися чужинці, натовп загув знов. Роздратовання, лють, ненависть відчувалися в вигуках. Натовп посувався ближче і ближче до намету, до Сколота.

Раптом Сколот поважно ступив крок наперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп змовк одразу. Передні навіть трохи подалися назад, відступаючи перед Сколотом, так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілилася вимовити хоча б слово.

— Наш Сколот має авторитет, — прошепотів Артем Ліді.

Проте дівчина не слухала його. Її увагу привернула огидна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота, який знову з’явився біля них. Кривобокий виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось вишукував. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився наперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:

— Звідки він узявся? Досі його тут не було…

Знов пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за цим прогуркотів далекий грім. Ніби велика хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля намету. Ця хвиля викинула з натовпу старого віщуна, що досі стояв десь серед юрби. З високо піднесеними руками, дивлячись на чорну хмару, він повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив. Він стояв нерухомо, лише рука його міцніше стиснула держак меча.

Ліда бачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого. І після цього вони згасли: цей потворний чоловік ніби відчув, що на нього хтось дивиться. Він скоса глянув на чужинців і байдуже одвернувся від них. Почуття огиди охопило Ліду, щось подібне до того, як бувало з нею, коли вона доторкалася до павука. Вона добре знала: у неї не було ще ніяких справжніх підстав ненавидіти цю людину, але підсвідомо дівчина відчувала у кривобокому підступного й хитрого ворога…

Не опускаючи рук, віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось вимагав, показуючи на чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений актор. І в тиші знов почувся гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу, він звертався тепер до нього, а не до вождя. Безладні вигуки відповідали віщунові з усіх кінців.