Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати….
Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого. Немов їхав у вагоні трамвая зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток — і все. Справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного у натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:
— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамвая, куди можна пустити
— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.
Навіть Риндін зауважив:
— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових для важкої подорожі!
Рижко з готовністю відповів:
— Слово честі, я все це розумію! Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…
— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.
— їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав, що добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготовлений. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії.
— Що?
— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати працює в обсерваторії. От я й скористався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свій намір. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму шукати елементи на Венері. Хімія і геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу: я снайпер…
Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знову, йому вже починав подобатися цей хлопець, що ледве помітно усміхався і дивився просто в вічі Гуро, з виразом рішучості на обличчі.
— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря, — додав юнак.
— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — теж всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, цей хлопчисько!
— Почекайте, Борисе, — сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Де ми візьмемо зайву їжу?
Але замість Гуро відповів знову Рижко.
— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, не враховуючи резервний недоторканий запас.
— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте звідки ви все це знаєте?
— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося! Отже, продуктів вистачить і на мене.
Сокіл сердито глянув на Василя.
— А коли ми на Венері не поповнимо запасів? Адже може бути й так? Що тоді?
— Цього не може бути! — схвильовано сказав Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл.
Гуро засміявся:
— Ні, таки
його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.— Яка?
— Давайте перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготовленість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?
Микола Петрович кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, подивився скоса на Рижка і сказав:
— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?
— Під час так званої сполуки, цебто, коли відстань між планетами найменша — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.
— Хм… Правильно, га?
Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивовання з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову підведеною.
— Правильно, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?
— Дванадцяти тисячам шестистам кілометрам.
— Швидкість руху Венери по орбіті?
— Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.
— А Землі?
— Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, — випалив Рижко.
— М-да… — хитнув головою Риндін. — Більше запитань не маю. Досить!
Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:
— Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?
— За неповними даними, які ми ще маємо перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі, і тому мусить бути вищою від земної.
Гуро всміхнувся: просто молодець цей хлопець!.. Тимчасом Сокіл ще ставив запитання:
— Атомна вага радію?
— Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих.
— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?
— Юрський геологічний період, — блиснув очима Рижко.
Сокіл махнув рукою:
— Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хімії та геології.
Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:
— Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ви знаєте, хлопче, що це таке?
Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця, потім підвів свої очі на Гуро й відповів:
— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.
— Молодець! — міцна рука Гуро потиснула руку Рижка. — Так і є. Це електричний тренувальний пістолет. От зараз…
— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет у ракеті?
— А навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників?
— Ну, бібліотеку, щоб поновлювати в пам’яті різні речі… щоб було де взяти довідку в разі потреби. Теж порівняли!