Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Миколо Петровичу!..

— Що таке?

— Миколо Петровичу… ох, і попросити ж вас про щось хочеться!..

— Та кажіть уже.

— А що коли б ви зараз думали вголос… щоб і я чув… дуже мені цікаво.

Риндін посміхнувся: цьому хлопцеві просто не можна було відмовити.

— Ну, гаразд, слухайте. Ось звідси починається шлях нашої ракети. Бачите? Що ви можете взагалі сказати про цей рисунок?..

Рижко уважно подивився. Два великі кола, суцільні й пунктирні лінії… Ага!

— Посередині, — не кваплячись відповів він, — позначене літерою «С», мабуть, — Сонце. Перше від нього, так би мовити, внутрішнє коло — орбіта Венери. Зовнішнє, більше коло — орбіта Землі. Кулька внизу, на більшому колі з знаком «З ₁» — мабуть, Земля. Так?.. А тоді кулька на меншому колі, позначена «В ₀» — Венера, Але чому на кожній орбіті по дві й по три кульки?..

Він замислився. Микола Петрович пояснив:

— Нижня кулька, позначена «З ₁», — це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета; «В ₁» — Венера в той самий момент. Бачите шлях ракети? Він іде пунктирною лінією. Він збігається з орбітою Венери у точці «В ₂». Отут, угорі. Зрозуміло? Ну, а тепер я думатиму вголос, слухайте. Якщо зрозумієте — буду радий.

Василь завагався: а що, коли він не зрозуміє? Ганьба! Та Риндін раптом сказав:

— Ні, треба-таки докладно пояснити вам.

Він узяв олівець:

— Слухайте! Ви, напевно, вже догадуєтесь, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не прямою лінією, що сполучила б «З ₁» і, скажімо, «В ₀», а довгим напівеліпсом, що позначений тут пунктиром і сполучає точки «З ₁» та «В ₂». Зрозуміло чому. Обравши такий «короткий шлях», ми мусили б весь час витрачати паливо, робити вибухи, весь час скеровуючи наш корабель. А тут ми користуємося притягальною силою Сонця, яка мчить нас цим півеліпсом, як комету, щосекунди наближаючи до мети. Підкоряючись притяганню Сонця, ми линемо тепер у космосі, не роблячи жодного вибуху. Досить було вилетіти з Землі у напрямі її руху, щоб набрати величезної швидкості, яка складається з звичайної швидкості Землі під час її руху по орбіті і тієї швидкості, з якою вилетіла з земної орбіти ракета.

— Так, — озвався Рижко. — Це так само, коли б я, скажімо, кинув пляшку з вікна вагона поїзда. Якби я кинув її уперед, вона полетіла б із швидкістю, складеною із швидкості поїзда та тієї швидкості, якої додатково надала пляшці моя рука…

І знов Микола Петрович переконався в кмітливості цього хлопця: приклад Рижка дуже просто пояснював справу.

— Ну, добре, — вів далі Риндін. — Отже, з того моменту як ми вилетіли з земної орбіти, ми самі перетворилися на маленьку комету, що мчить півеліпсом «З ₁» — «В ₂», весь час наближаючись до орбіти Венери. Нас везе своїм притяганням Сонце, його могутнє притягання, складене з нашою швидкістю, дає в сумі цей півеліпс.

— Так… — промовив Рижко.

— Тепер трохи розрахунків. З нашою швидкістю ми пролетимо півеліпс протягом ста сорока шести днів, опинившись після цього в орбіті Венери. Але де ж буде тоді планета Венера? Чи влучимо ми в неї, як куля в мішень?.. Залежатиме це виключно від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона була в точці «В ₀». Що тоді? Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Вона обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, за рік, а Венера за…

— Двісті двадцять чотири дні, — закінчив Рижко.

— Так. За 146 днів Земля пролетить скільки? Щодня вона пролітає 600°/365=0,987°. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987°, взяті 146 раз, цебто — 144°. А Венера? Щодня вона пролітає 360°/224=1,607°. Отже, за 146 днів Венера пролетить 1,607°Х146=234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде в точці «В ₀», то ми вже не знайдемо її в точці «В ₂», долетівши до тієї точки. Венера випередить за цей час Землю, вона опиниться в точці «В _x»… перегнавши Землю на…

— 234,5°-144°=90,5°, — відповів Василь. — І ми не влучимо в Венеру, — додав він по паузі. — Точно! Шкода яка… Ракета буде на «В ₂», а Венера — аж на точці «В _x»…

Риндін усміхнувся:

— Нічого, є вихід. Щоб потрапити на Венеру, треба вилетіти з Землі трохи раніше — тоді, коли Венера буде ще на точці «В ₁». Значить тоді, коли Венера на своїй орбіті буде позаду Землі на 234,5°-180°=54,5°, рахуючи в напрямі руху обох планет. І тоді за сто сорок шість днів Венера, переганяючи Землю, опиниться саме в точці «В ₂», куди тимчасом примчить і наша ракета, як це показує пунктирна лінія на півеліпсі нашого рисунка. А Земля тимчасом відстане, вона долетить по своїй орбіті лише до точки «З ₂». Зрозуміло? Земля відстане від Венери на 36°. Уявляєте собі, Василю?

— Цілком, Миколо Петровичу! Ми вилетіли з Землі в той день і годину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок вказує на це: в час вильоту ракети Земля була в точці «З ₁», а Венера — в точці «В ₁». Все гаразд. Спіймаємо Венеру!..

Василь засміявся: такою веселою здалась йому думка про лови Венери. Але він відразу ж додав:

— Ми летимо, як комета. Дуже добре! Шкода тільки, що в нас немає такого красивого хвоста, як у комети. Було б на що подивитись з Землі.

Риндін заспокоїв його:

— На небі й без того є на що подивитись. Ось — хіба не прекрасне видовище!

І він показав рукою на екран перископа. Справді, це була феєрична, захоплююча картина.

З-за великого жовтувато-рожевого, вкритого блискучими білими плямами диска Землі, що сяяв на чорному небосхилі, почала випливати срібляста кулька. Щойно було видно лише краї її, а ось вона вже випливла наполовину. Срібляста кулька поспішала, немов намагаючись відірватися від великого диска Землі. На кульці було добре видно химерні візерунки, знайомі кожній людині, що хоч раз дивилася на небо місячної ночі.

— Місяць! — радісно скрикнув Василь.

— Так, Місяць, — схвильовано прошепотів Риндін.

Незмінний супутник Землі, схований до цієї хвилини за жовтувато-рожевим її диском, линув у ефірі по своїй орбіті навколо планети. Ось він ніби зовсім одірвався від Землі і поволі почав віддалятися. Так здавалося нашим спостерігачам. Звісно, це був звичайний рух Місяця навколо Землі. Але не можна було позбутися враження, що Місяць вирішив, нарешті, покинути свій звичайний шлях і пливти від Землі у безкраї простори всесвіту…

Як зачарований, стежив Василь за цим дивним видовищем, йому не хотілося говорити. Його широко відкриті очі не відривалися від екрана. Згадалося, як, спостерігаючи небесні світила, цілими годинами просиджував він біля телескопа обсерваторії, в якій працювала його мати. І він, мабуть, найбільше любив дивитися на Місяць, розглядати різко окреслені обриси його гір і долин, що ховалися в густих чорних тінях. Але ніколи раніше, навіть через найбільший телескоп, який був в обсерваторії, не доводилося йому бачити срібний Місяць таким прекрасним, як зараз. У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів поміж зірок на синявому фоні неба. Хоч іноді й здавалось, що він здригався, — Василь знав: це залежало від Коливання повітря земної атмосфери. І цілком зрозумілим було твердження, що Місяць мертвий і що на ньому, на його срібних горах і в чорних долинах, немає і не може бути життя. Місяць здавався тоді Василеві холодною, наскрізь промерзлою скляною кулею, яка потріскалась від лютого морозу.