Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Хіба це погано, Роніс? — здивовано запитав Варкан.

— Це заважає мені, Варкане, — зітхнув Роніс. — Я забуваю тоді про загальну справу і мрію лише про жорстоку помсту Дорбатаєві… помсту за всіх моїх братів, яких він закатував. І я думаю… коли Дорбатаєві пощастить врятуватися від моєї помсти… Тоді я не буду задоволений!

— Він не врятується, Роніс!

— Так, не врятується… поки я живий!

Роніс рвучко випростався. Голос його задзвенів:

— А якщо я загину?.. Ні, ні, Варкане, я не боюсь нічого! Проте може трапитись так, що мені не пощастить зустрітися з моїм старим і найненависнішим ворогом. Це може бути. Випадкова стріла… чи сокира… і я, вбитий чи поранений, не зможу здійснити те, що палить мені груди. Такі думки лякають мене, я втрачаю спокій, мені хочеться негайно ж власними руками розірвати горлянку старого злочинця!.. Слухай, Варкане! Чи друг ти мені?

— Навіщо ти питаєш? — з докором відповів Варкан.

— Слухай! Я ніколи ні про що не просив тебе. Але тепер я хочу, щоб ти урочисто обіцяв мені виконати моє прохання. І коли я помру, а ти не виконаєш, — хай покарає тебе доля! Чи згодний ти, Варкане?

— Я слухаю тебе, Роніс.

— Єдине в мене є прохання до тебе, єдина вимога! Якщо я впаду в бою поранений чи вбитий, якщо не пощастить мені стати месником за всіх убитих моїх братів… якщо доля не дозволить мені самому вбити моєю власного рукою кривавого, лютого звіра, наймерзеннішого хижака й ката, Дорбатая, — вбий його ти, Варкане! Убий його! Виконай моє найпалкіше бажання!

Непримиренна ненависть бриніла в голосі Роніса. Він потрясав у повітрі стисненими кулаками, він перейшов на палкий пристрасний шепіт, і той шепіт уривався з судорожними зітханнями, наче грекові бракувало повітря.

— Убий його!.. Убий, Варкане! Поклянися мені!..

Варкан поклав руку на держак меча. Обличчя його було суворе й рішуче:

— Клянусь тобі, Роніс, що це буде так! Я ненавиджу Дорбатая не менше, ніж ти. Всі мої товариші ненавидять його. І тільки тоді ми заспокоїмось, коли, нарешті, сконає наш спільний ворог! Клянусь тобі, Роніс!

Хвиля запального збудження помалу сходила з Роніса. Здавалося, він сам трохи соромився своєї нестриманості, такої незвичайної для нього. Він витер долонею чоло, глянув на вогники в багатті. Потім міцно стиснув руку Варкана.

— Я вірю тобі, Варкане! Більше я не думатиму про це. Ти благородна, чесна людина. І я щиро хочу, щоб ти став вождем скіфів.

Варкан знизав плечима, але не відповів нічого.

До вогнища підійшло кілька скіфів. Вони вирушили в нічну подорож — по коней, по худобу. Варкан віддав короткі накази, скіфи зникли в темряві. Здалека пролунали звуки тимпанів. Вони долинули звідти, де на ночівлю спинився великий похід племені.

— Останні ночі, — тихо мовив Роніс. — Мабуть, уже післязавтра будемо в Герах… Так кажуть старі люди, що бували тут.

Всі мовчали. Наближався вирішальний час. Незабаром кожному, хто сидів біля вогнища, доведеться важити своїм життям.

Артем не відчував ні страху, ні навіть побоювання. Навпаки, почуття певності охопило його. Якщо в юнака й були досі якісь сумніви, якісь побоювання, то вони зникли сьогодні ввечері. Вперше за весь час перебування тут він виразно побачив усю силу великої людської ненависті!

Артем знав і раніше, що Варкан — смілива, відважна, щира людина. Він знав, що Роніс має глибокий, тверезий і гнучкий розум, що цей чоловік по праву став ватажком — так само, як по праву Варкан очолив повсталих мисливців, воїнів і скотарів.

Але вперше сьогодні вони з такою повнотою розкрили перед враженим юнаком свої найглибші почуття, всю силу своєї лютої ненависті до спільного ворога. Так, вони любили один одного, Варкан і Роніс! Злютовані тривалою дружбою і взаємною пошаною, вони стали тепер перед Артемом на весь свій зріст. І він поважав їх. Він поважав глибоку, правдиву й непоборну ненависть Роніса до кривавого ката Дорбатая. Артем захоплений був прямотою Варкана, який щиро прийняв пристрасну вимогу Роніса й поклявся здійснити її.

Це були справжні люди, що вміли глибоко відчувати, гостро ненавидіти й гаряче любити. І з цими людьми Артемові не страшне було ніщо. Вони мусили перемогти, вони не могли не перемогти! Бо за ними була правда пригноблених, правда рабів і бідняків. За ними була чесність і відважність.

Ніколи ще все це не було таким виразним для Артема, як зараз, коли він побачив пристрасність Роніса, серйозність Варкана. Вперше за весь час стриманий Роніс вибухнув і не міг оволодіти собою. Велика ненависть спалювала цю людину, прекрасна ненависть!

Так, Артем гордився своїми друзями — і тому не здивувався, коли Дмитро Борисович схвильовано сказав йому:

— Ми переможемо, Артеме! Правда?

Археолог протирав окуляри. Але обличчя його було ясне й сповнене рішучості.

— Інакше не може бути, Дмитре Борисовичу! — відповів Артем.

Роніс підвівся:

— Ну, я вирушаю до табору, — мовив він.

І голос його знов був цілком спокійний, тверезий, навіть трохи насмішкуватий. Наче це зовсім і не він тільки що хвилювався, не знаходячи потрібних слів для своєї пристрасної мови; ніби це зовсім не він тільки що задихався від збудження, закликаючи свого друга до помсти, якщо йому не пощастить здійснити її самому.

— Довідаюся востаннє, як почувають себе шановні Дорбатай та Гартак, — казав Роніс з неприхованою посмішкою. — Мабуть, не побачуся з вами, друзі, аж до самого бою. Здається, ми все вияснили, Варкан? Ти пам’ятаєш всі умовні сигнали?

— Так, — ствердив Варкан.

— Тоді бувайте.

Він зник.

Кілька хвилин панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися глибокі нічні тіні, ледве чутний вітрець час від часу пробігав по густій високій траві. Артем підвів голову.

Холодні вогкі хмари низько пливли над землею. Ось одна з них мов опустилася ще нижче. Вона повільно йшла на захід. Артем мовчки стежив за хмарою кілька секунд. Він думав: може, й Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо, бачить оцю хмару, стежить за її рухом?.. Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її голос, побачити її очі, відчути дотик її руки — так, як клала вона руку на плече Артема, коли просила його зробити щось для неї!..