Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Для археологів готується, — відгукнувся Артем.

Тим часом до могили несли й несли інші речі. Великі казани з їжею, цілі туші забитих овець і кабанів, великі міхи з вином — все знаходило собі місце в надрах велетенської могили. Сколот і на тому світі мусив мати гідне себе майно й запаси харчів і зброї — так вірили скіфи.

Нарешті, перенесення майна ніби закінчилось. Вже не було вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося здаля, не можна було й підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та їжі.

Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Може, це тільки здалося Артемові, але він ніби помітив в натовпі рабів виблиск зброї…

«Наближається, наближається, — подумав він. — Чому ж Роніс не подає сигналу?.. І де все ж таки Ліда з Іваном Семеновичем?..»

Нова думка майнула йому: видно, Роніс тому й не подає сигналу, що товариші Артемові перебувають десь у незручному місці.

Раптом Артем почув, як коротко і схвильовано гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч з ним. І в той самий час його схопив за руку Дмитро Борисович:

— Ось вони! Ось!

Кілька віщунів привели до могили Ліду й Івана Семеновича. Вони йшли вільно, ніщо не заважало їм, крім, хіба, того, що вони бачили навколо себе вартових віщунів. Ліда оглядалась на всі боки, мов шукаючи когось. Іван Семенович кілька разів глянув поверх голів вартових сюди, в бік скель, де лежав загін.

— Знає, знає, звідки ми прийдемо! — з радістю відзначив Артем. — От молодець Роніс! Встиг повідомити!..

Ліда й Іван Семенович спинилися недалеко могили. На щастя, вони були недостойні стояти всередині, там, де скупчилися всі віщуни й старшини. Це полегшувало визволення: так, принаймні, подумав Артем.

Два старі воїни вели тепер до могили вороного жеребця Сколотового. Кінь ішов неохоче, він кидався в сторони. Але його міцно тримали за поводи. Ось він спинився внизу, біля майна Сколота. До нього підійшов поважний віщун з кинджалом. Блискавичним ударом він увігнав кинджал у струнку шию коня. Бризнула кров, кінь упав на передні ноги й забив задніми.

— Такий красень, такий чудовий кінь! — прошепотів Артем.

Ще кілька ударів — і кінь залишився лежати нерухомим.

Старий Сколот міг вільно їздити в царстві тіней верхи на своєму улюбленому жеребці!..

Віщуни підійшли до колісниці, на якій сиділа стара вдова Сколота. Вона тремтіла, вона не віднімала рук від обличчя. Так, з закритим обличчям її й повели до могили.

— Як? Живу жінку? — спалахнув Артем.

Сумніву не було. Віщуни вели нещасну жінку зовсім так, як тільки що воїни вели любимого коня небіжчика. Вони міцно тримали її під лікті. А слідом за ними йшов ще один віщун з мотузкою в руках. Це був священний кат, який мусив задушити вдову померлого вождя, щоб і вона пішла за своїм чоловіком на той світ.

Раптом Артем побачив, як біля одної з кибиток вгору звився сивий димок. Мовби хтось розклав там маленьке вогнище, і димок від нього звився в тихому повітрі.

— Сигнал Роніса! Час вирушати!

Але юнак спізнився. Варкан уже подав знак своєму загонові. Спритно, як мавпи, воїни почали повзти по скелях униз, до маленького гайка, що був на дорозі до юрби скіфів, до місця, де відбувалось поховання.

— Ну, Дмитре Борисовичу, почалося. Я пішов униз! — сказав Артем.

— А я що ж?..

І археолог, захопивши свою сокиру, теж рушив униз, його довге тіло через силу зберігало рівновагу, очі його ніяк не могли відірватись від поховання. Але обов’язок був над усе. Товариші ждали допомоги там, унизу!

Одчайдушний жіночий крик долинув до них. Обидва разом здригнулися. То кричала стара вдова Сколота. Вона крикнула востаннє в житті…

Вони швидко спустилися вниз. Воїни Варкана були вже в гайку. Артем знав: це був лише перший сигнал, тепер треба ждати, доки раби в тилу скіфів не почнуть бою. Тільки це дасть можливість силам Варкана наблизитись. Інакше їх зустріне дощ стріл і списів, зірветься весь напад! Роніс з озброєними рабами мусив відтягти на себе увагу, прийняти перший бій.

З гайка натовп біля могили видно було значно гірше. Але чути було навіть краще. Тужлива пісня не вщухала. Проте тепер до неї домішувались жіночі вигуки. Артем з острахом прислухався, йому вчувалося, що то кричить Ліда…

Воїни Варкана лежали в гайку, вони ховалися поза деревами і ждали. Найменша необережність могла зіпсувати все.

Тиша. Тільки від могили долинає та пісня та ще дратуючі жіночі крики. Якби не було цього, то можна було б почути удари власного серця. Воно стукотить, воно, здається, заповнило цілі груди… Ні, не можна хвилюватися, треба бути цілком спокійним! Це легко сказати і важко виконати.

Тиша. Чому не чути нічого? Чому Роніс не починає?.. Артем чув, як важко дихає поруч з ним Дмитро Борисович. Руки археолога стискали сокиру на довгому держаку. Ледве чутний голос Дмитра Борисовича прошелестів над вухом юнака:

— А ваша зброя, Артеме? Не з голими ж руками йти в бій!..

Артем показав на свій меч. Проте хіба на це покладав надії Артем? Звісно, ні. Головна його зброя була тут, у кишені. Вона готова, треба тільки заждати слушного моменту, коли саме її вжити.

Пронизливі вигуки примусили Артема припинити дихання. Невже почалося?

Ще вигуки, ще… Тепер чути загальний гомін. І пісня увірвалася. Ось уже її немає! Шалені, люті вигуки лунають у повітрі. Почалося! Раби підняли повстання!

— Вперед! Вперед! — вигукнув Артем.

— Вперед! — відгукнувся Дмитро Борисович.

Разом схопившись на ноги, вони бігли між деревами в напрямі до місця поховання. Але хоч би як швидко вони бігли, воїни Варкана були попереду. Артем бачив тільки списи, що миготіли між деревами; він біг щодуху, він вимахував мечем і кричав:

— Вперед! Вперед!

А позаду нього мчав Дмитро Борисович, який остаточно забув про свої археологічні спостереження і перетворився на бійця. Артем чув вигуки Дмитра Борисовича, але до його свідомості це не доходило.

Гайок кінчався. Вони бігли полем. Артем бачив воїнів Варкана, чув шалені вигуки, що лунали над полем. Ось уже близько могила. Невже їм пощастило без бою наблизитись до своїх? Невже Роніс привернув до себе всю увагу старшин і їхніх воїнів?..

Ліворуч і праворуч по полю розбігались перелякані жінки й діти. Ними ніхто не цікавився. Вони тікали геть від несподіваних воїнів, що з’явилися в гайку. Ближче, ближче до могили!..