Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво відбивався на ньому. Очі трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий таємничий диск, укритий суцільною ковдрою хмар.

Відстань між планетою і ракетою меншала. Здавалося, що вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Та ось знову хмарка диму з’явилася, біля ракети.

Академік Риндін відчув, як краплини поту вкрили його лоб… Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух атоміту знов струсонув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все.

Металева сигарка ринулась в туманний шар, що оточував велетенську планету. В атмосферу планети… Зорі блимнули на небі…

На великому екрані перископа в центральній каюті відбилися сірі хмари, що майнули з блискавичною швидкістю зовсім близько від ракети. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але дивно, диск немов повертався до схвильованих глядачів, відкриваючи перед їх очима нові й нові потоки сірих і білих хмар.

Ні, це не загибель! Блискуча сигарка проскочила над планетою, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в тумані, що коливався над хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі по еліпсу навколо планети, що захопила її в своєму русі і несла тепер з собою в космосі, як супутника.

У центральній каюті лунав посилений гучномовцем голос Миколи Петровича:

— Парабола нашого польоту перетворилась на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ по еліпсу навколо Венери, доки не опинимось на тому самому місці, де влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..

Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети гальмує ракету. Василь Рижко з радощів аж застрибав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була ще невелика, але це вже була вага. Він коливався, похитувався, проте стояв.

Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватись від неї, податись знов у безкраї простори всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, Здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що знову вела до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Ракета поверталась до тієї самої точки над хмарами, де вона пролітала вперше.

Микола Петрович застиг, поклавши руки на важіль. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтись на цьому? Хіба не бувають несподіванки? Треба бути готовим до всього.

І в центральній каюті настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову влетить в атмосферу, атмосфера ще раз трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?

Високо над хмарами промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше — принаймні, так здалося всім. І потім хмари так само почали віддалятись. Ракета перейшла у другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим, бо така температура нормальна для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування — тертя в атмосфері.

Підвищення температури оболонки могло б погано позначитися на системі рідини в трубках. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович наказав відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.

Риндін повідомив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Виходить, — другий еліпс вдвоє менший від першого? — запитав Василь.

— Навіть ще менший, бо летимо ми повільніше. Незабаром нам доведеться шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси — і ми робитимемо посадку, — напівсерйозно, напівжартома відповів Микола Петрович.

І справді, легко було сказати «шукати місце для посадки»!

Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими самими густими хмарами. Вони хвилювались, утворюючи безмежне сіре море; хмари, як хвилі, пересувались одна над одною. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар. І коли у верхньому шарі утворювався розрив, в який зазирали з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише ще один шар хмар, ще густіший, ще непроникливіший.

— Миколо Петровичу, давайте знову на наш перископ інфрачервоний екран, — запропонував Сокіл. — Ми вам знайдемо все, що треба.

Як і раніше, коли Василь вперше глянув на цей екран, хмари над Венерою майже зникли, перетворилися на прозорий туман… І під ними, на поверхні Венери…

— Нічого не можна розібрати, — з жалем мовив Гуро. — Не допомагає екран…

Справді, навіть з цієї відстані екран мало додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Далі нібито великий острів на тому океані… Покручена лінія на суходолі — мабуть, якась річка. І більш нічого. Зображення коливалося, час від часу його закривав сірий туман, що хвилями проходив по екрану. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..

Але на це запитання ніхто не міг відповісти. Тимчасом ця обставина була загрозливою. Адже саме з допомогою екрана Риндін розраховував спостерігати крізь хмари поверхню планети перед посадкою. Не можна ж знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…

Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, Микола Петрович не хотів показувати цього. Але голос зраджував його, коли він, намагаючись бути спокійним, говорив:

— Ну, що ж. Давайте придивлятися без екрана. Певно, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…

Рижко тихо запитав у Сокола:

— Чому це могло трапитись? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?

Сокіл знизав плечима:

— Хто його знає… Можливо, щось зіпсувалося в апараті… Можливо, поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, або існує ще якесь невідоме проміння, яке шкідливо впливає на роботу екрана, як-от було з космічним промінням.

Василь сердито дивився в перископ. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Може — внизу бурхливе море; може — там якась пустиня; може — гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо він усе дужче затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіло зображення. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися в перископ, хоч у ньому, крім хмар, так само нічого не було видно.