Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів
Шрифт:
— Товариші, це кліщ! — вигукнув він. — Він насмоктався крові і тому отак набряк. Стій, Василю!
Шомполом він відірвав одну по одній лапи огидної істоти, не даючи їй вчепитися знову. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Блідий Василь обмацував коліно; як це він не відчув, коли кліщ вп’явся, в нього?..
Гуро закотив штани Василя, обдивляючись ранку. На тілі було виразно видно червону цятку. Звідси кліщ ссав кров.
— І ви не чули нічого? — здивовано спитав Риндін.
Василь мовчки похитав головою.
— Нічого дивного немає, — сказав
— Нога в мене затерпла… тому я й звернув увагу, — промовив нарешті Василь.
— Ото ж воно й є, — зауважив Гуро. — Ну, будемо сподіватись, що цей кліщ не отруйний. Здається, вони ніколи не бувають отруйними. Тепер мене цікавить, звідки він узявся тут? Не з Землі ж ми його з собою привезли?..
— Проліз крізь люк, коли ви виходили або поверталися, — висловив свою думку Сокіл.
— Не схоже на це… та годі, Василю! Чого ти такий, мов прибитий? Ну, кусав тебе кліщ, ну, зняли його. І все. В житті ще не таке трапляється. Треба не звертати уваги на подібні Дрібниці, — заспокоював Гуро. — Кинь, хлопчику, не звертай уваги!..
— А ви, Борисе, зверніть увагу на вашу праву ногу. Здається, там такий самий сидить, — зауважив Сокіл.
Гуро підстрибнув:
— Де? Де?
Він люто ляснув себе рукою по нозі. Обличчя його скривилося. З-під руки бризнула кров. Дужа рука Гуро розчавила кліща.
— Фу, яка гидота! — мовив він.
— Не звертайте уваги, Борисе. Це ж дрібниця! Ви щойно саме так говорили Василеві, — насмішкувато озвався Сокіл.
Гуро сердито глянув на нього, але змовчав. А Сокіл вів далі:
— Хіба ви не говорили? Здається, я добре чув… На мою думку, треба уважно оглянути скафандри. Очевидно, ви принесли кліщів на них.
Пильний огляд скафандрів підтвердив думку Сокола. На одному з скафандрів сиділи аж три кліщі, на другому — один. Вони були негайно знищені.
Дощ ущухав. Мандрівники з цікавістю поглядали у вікно. Бурхливі водопади все ще мчали схилами міжгір’я, але вже не так нестримно, як раніше. Микола Петрович сказав:
— Увага, товариші! Слухайте дальший план. Нам треба визначити дві речі: перше — чи зможемо ми звільнити ракету із скель, використавши такий дощ. Очевидно, дощі бувають тут частенько. Друге — треба оглянути цей район Венери. Я пропоную зробити так. Я залишаюсь цього разу в ракеті. Ви підете всі разом — Борис, Вадим і Василь. Гадаю, що всім треба бути озброєними. Єдине моє прохання до вас — цього разу не розходитися, а триматись укупі. Це буде перша наша серйозна розвідка.
— Можна збиратись, Миколо Петровичу? — враз схопився Василь. Юнак горів бажанням якнайшвидше опинитися поза стінами ракетного корабля.
Микола Петрович щиро засміявся:
— Ви хочете просто отак, під дощем, Василю? Ні, зачекайте. Така мандрівка, боюсь, не дасть нам бажаних наслідків.
— Та дощ уже вщухає…
— От коли вщухне зовсім, коли збіжить уся вода, тоді й вирушите. Здається, ще трошки води є?
Василь глянув у вікно і безнадійно похитав головою:
— Вона ще кілька днів збігатиме…
Але він і сам розумів, що Риндін таки має
рацію. Не можна було й думати про розвідку, доки зійде вода, що бурхливими потоками мчала із схилів міжгір’я, розмиваючи нові й нові рівчаки між кам’яними скелями. Лишалося тільки чекати…13. ХАЩІ ЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ
— Ракета застряла хвостовою частиною!..
— Стабілізатори цілі й непошкоджені!..
— У правої дюзи пом’ятий бік!..
Василь говорив ці уривчасті фрази, повертаючи маленький вмикач у себе на грудях. Цим самим він щоразу вмикав переносний передавач, що був у нього на спині. Радіохвилі несли його слова до ракети, де уважно слухав біля гучномовця Микола Петрович. Так, Василь разом із Соколом і Гуро не міг розповісти нічого втішного академікові… Ракета, впавши на поверхню Венери, котилася по скелях. Про це свідчили всі пошкодження її. Правда, вони були не великі, не загрозливі — зовнішня стінка ніде не була пробита, але вм’ятин було чимало.
Тепер корабель лежав у кам’яних обіймах. Повернення додому, на рідну Землю, дуже ускладнювалось. Розв’язати цю проблему буде, напевно, не легше, ніж знайти елементи, по які вони прилетіли сюди.
Троє людей у скафандрах оглядали ракету, вивчаючи стан, в якому опинився їх корабель. Це була перша вилазка Сокола й Василя. Гуро поводився як людина, що вже дещо знає на Венері. Він розповів товаришам про зустрічі з комахами, з павуком тощо. Проте і без цієї розповіді мандрівники звернули б увагу на те, що поверхня Венери була густо населена комахами. Вони кишіли, роїлися всюди.
— Можливо, наше міжгір’я чомусь особливо подобається комахам?.. Може, це найулюбленіше їхнє місце? — задумливо сказав Сокіл. — Інакше — чим це пояснити?..
Досвід нічних пригод і зустрічей Гуро і Риндіна з павуком не минули марно. Тепер всі були озброєні. Гуро рішуче сказав перед виходом з ракети:
— Треба бути готовими до всяких несподіванок.
Сам Гуро взяв свою улюблену автоматичну гвинтівку, в магазині якої було тридцять зарядів — тридцять свинцевих смертоносних джмелів, готових першої-ліпшої хвилини вилетіти туди, куди їх скерує міцна рука мисливця. Василь теж був озброєний автоматом на двадцять п’ять зарядів. І лише Сокіл, і без того навантажений знаряддями геолога — молотком, киркою, лопаткою, обмежився тільки великим пістолетом, що висів на його поясі в шкіряній кобурі.
Спочатку було вирішено так: враховуючи, що вода ще не зійшла цілком, мандрівники оглянуть лише ракетний корабель і відразу повернуться назад. Але потім Микола Петрович погодився-таки на інший варіант: щоб мандрівники хоча б трохи ознайомились з районом, куди потрапив корабель. Василь узяв із собою переносний передавач, а через те що постійний передавач на ракеті при падінні трохи зіпсувався, розладився, то Микола Петрович попередив:
— Розмовляти з вами, друзі мої, я не зможу. Тільки слухатиму те, що розповідатиме мені Василь. Якщо ж буде потрібно, щоб ви негайно повернулись, то я дам сигнал двома невеличкими вибухами. За цим сигналом негайно повертайтесь. А тепер ідіть. Бажаю успіху!