Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Літери! Ось вони, літери! — вигукнув збуджено Дмитро Борисович.

Справді, з внутрішнього боку пергаменту було виразно видно літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не розподіляючись на окремі слова. Що то за літери?

— «Той, хто бажає знайти…» — півголосно прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

— Це тут написано таке? — здивувалася Ліда.

— Зачекайте, зачекайте!.. Так, це написано тут. Старою грецькою мовою, хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови. Не знаю… дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки показувалися один за одним. Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент, бурмотів:

— «Шлях, як показано на плані…» Хм, де ж той план?.. «Я здобував там золото…» Золото? І хто такий цей самий «я»?..

Нарешті, пергамент був розгорнутий весь. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, він м’яв свою борідку. Ніхто не зважувався турбувати його запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече:

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— Ти ж незадоволений був… — відповіла вона насмішкувато,

Артем знизав плечима: хіба міг він догадатися про таке?

Дмитро Борисович уже закінчував писати, коли Іван Семенович стривожено показав на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — додала Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятись до пергаменту. Справді, він змінював свій вигляд просто перед очима. Середина його ще залишалася світлою. Але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурими. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась рідина. Близько до країв уже не можна було навіть розібрати літер, вони злилися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості? Хіба він не знав раніше про такі випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в скриньці, де до нього не доходило вогке й свіже повітря. Тепер пергамент вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався складний прискорений хімічний процес. Розкладання, затримане на тисячоліття, загальмоване, спинене, — тепер відбувалося прискорено, невпинно, бурхливо…

І винний у цьому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, це ж звичайна річ!

— Лайте мене, друзі, робіть що завгодно, я винний! — розпачливо промовив він нарешті. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що…

Йому бракувало слів. Він сам не міг простити собі своєї необачності. І це зрозуміли всі.

— Але, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і переписали текст, — втішала археолога Ліда.

Але він тільки хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодної літери. Здавалося, він навіть припав до стола, майже прилип до паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту водночас виникла і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

— Треба якось сховати його, — озвався Артем.

— Так, спробуємо тепер зробити хоч це, — згодився археолог. — Він лежить у нас на папері. Давайте покладемо його так, разом з папером, у чемодан. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан.

За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за край паперу, на якому лежав пергамент, підняли його.

— Обережно! Жодного подуву!

Та ба! Нерухомі й вражені товариші побачили, як з паперу зразу відокремився шматок легкої рудої речовини, мов порох або попіл. Він підлетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі шматочки. Один з таких шматочків повільно опустився на руку Ліди — і вона не вчула його дотику, такий він був легкий. Вона тільки бачила його. Через кілька секунд на білому папері залишилися всього дві-три маленькі: руді плями. Це було все, що зосталося від знайденого в скриньці пергаменту — два маленькі шматочки легкої бурої речовини!

Лише один шматочок, завбільшки як поштова марка, ще плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Шматочок проплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі й розсипався на порох.

— Ну, що ж, товариші, чи довго ви ще держатимете цей порожній аркуш паперу? — почувся голос Івана Семеновича. Начальник експедиції посміхався. — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Науці залишилися фотографії — і це також непогано. А переписати ви встигли, Дмитре Борисовичу?

— Встиг. Не можу ручитися тільки, що не помилився десь. Одна надія на фотографії, — все ще сумно відповів археолог.

— А можете прочитати й перекласти те, що переписали?

— Нібито можу.

— То й добре. Скільки мені відомо, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте, сядемо й спробуємо зрозуміти зміст. Там наче було щось про золото. А це вже стосується геології, чи не так?

— Як швидко… як швидко розклався… — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола.

Він вийняв хустку, протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Артем сидів біля кришки скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в цих глибоко вирізьблених лініях, не повторювалась ніде жодна риска.

— Тут, правда, не все зрозуміле до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже говорив про те, що цей текст написаний старогрецькою мовою, але змішаною ще з якоюсь іншою. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… Як швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів…

— Дмитре Борисовичу, ви обіцяли нам перекласти записане, а не скаржитися на долю пергаменту, — поклав, йому руку на плече геолог.

— Так, так, вірно… Мені, знаєте, важко згадувати про це. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів…

— Дмитре Борисовичу…

— Ні, ні, я по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік не менший, як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! А написане тут приблизно таке.