Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Правда, правда, Діано, давно вже час. Що з ними таке?

Артем почував себе тепер уже зовсім не таким слабим, як кілька хвилин тому. Майже вільно він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно поворухнулася.

— Лідо, дорога Лідо, прокинься!.. Лідо!

Він підняв рукою важку голову дівчини. На обличчі Ліди заграла слаба усмішка. І враз усмішка стала здивованою. Ліда зсунула брови. Так само, як свого часу Артем, вона озирнулася. Рука її стиснула руку Артема:

— Чому так світло? Де це ми, Артеме?

— Я не знаю, Лідо. Якийсь ліс… листя й трава дивного кольору… Я нічого не розумію, Лідо…

— І справді… все жовте й рожеве… Та що це, сон?..

Ліда здивовано озиралась. Вона не вірила своїм очам.

— А де товариші? — запитала вона, нарешті.

Артем показав у той бік, де вони лежали.

— Треба допомогти їм. — Ліда спробувала звестись на ноги, але ще не могла.

— Не можу, — зітхнула вона. — Артеме, я не розумію…

— Де це ми? — почувся голос Дмитра Борисовича. — Що це за декорації? Хто пофарбував листя й траву в рожевий колір?

— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення, — відповів йому голос Івана Семеновича.

— Заждіть, заждіть! Це мені, мабуть, сниться!

— Тоді це наш загальний, колективний сон. Лідо, Артеме, як ви думаєте? І що це за оригінальна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?

Артем ще раз обдивився круг себе. Ліс, високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край крутої гори, і не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем помилявся, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами заходила в сірі, непроникливі хмари.

— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, — нарешті, визнав він.

— Власне кажучи, я розумію не більше, ніж ви.

— А що то за спів?

— Справді, хто співає?..

— І пісня наближається!

— Це співає чимало людей…

— І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…

— Тихше, тихше! Слухайте!

У тиші почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунав гуркіт наче барабана, йому відгукнулися здаля інші барабани. І знов вигуки — радісні, переможні, урочисті…

Все це долинало звідкілясь з-за лісу. Мовби ліс десь поблизу кінчався, і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято якесь, чи збори?..

Товариші сиділи, поглядали один на одного. Робилося щось зовсім незрозуміле. Раптом вигуки стали гучніші. Наче тисячна юрба людей кричала разом, заглушаючи гуркіт барабанів.

— Демонстрація якась, чи що… — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно, і він змовк. Тривога охопила всіх.

— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.

Прорізуючи густе жовтувато-рожеве листя, звідкілясь згори з легким свистом біля них блискавкою майнула довга стріла, її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона беззвучно впала і ввіткнулася гострим кінцем у землю. Стріла стирчала з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки.

Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи слабість, він підійшов до стріли й витягнув її з землі. Сірі очі його вивчали несподівану гостю.

— Подивіться, Дмитре Борисовичу, — сказав він. — Це не іграшка, і не приладдя для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І до того ж дивно, що її наконечник бронзовий!

— Що? Бронзовий? Що ви кажете?

Археолог враз забув про втому, про слабість. Він схопився з місця й підбіг, до Івана Семеновича.

— Невже бронзовий? Дайте сюди, дайте!

Він узяв у руки стрілу й почав уважно розглядати її. Він підносив її близько до очей, відсував потім далі, смішно нахиляючи голову, мов націляючись очима.

— Ну, що?

— Заждіть, заждіть! Я не можу. В мене забруднились окуляри.

Як дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на свою сумку, що лежала коло нього. Потім він зняв окуляри, протер їх хусткою, не зводячи очей з стріли. Потім знов надів окуляри й глянув крізь них на стрілу, боязко схиливши голову, недовірливо.

— Так що воно таке? — знов запитав Іван Семенович.

— Ні, це неможливо! Це щось надто… надто. Проте…

Археолог не знаходив, видно, слів. Він знов схопив стрілу:

— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники знаходили під час розкопок. Тільки вони були пошкоджені, вкриті окисом, трохи деформовані. А це — свіжа стародавня стріла!

— Як так — свіжа стародавня?

— Я не знаю! Я бачу тільки те, що бачу!

Артем здивовано глянув на Ліду, Ліда на нього: з слів Дмитра Борисовича, справді, нічого не можна було зрозуміти!

І знов до них долинули радісні, переможні звуки. Це була теж пісня, але вже інша. В ній не було суворості, похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги й радості.

— Ніколи не чув такого… — задумливо сказав Іван Семенович, поглядаючи на Ліду й Артема.

Дмитро Борисович тимчасом невтомно розглядав стрілу.

— Подивись на Діану, — тихо сказав Артем Ліді.

Діана стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки чути було пісню. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що вона схвилювалася. Це помітив Іван Семенович. З півхвилини він стояв, обмірковуючи становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:

— Товариші, треба з’ясувати справу! Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете роздивитися вашу стрілу!

Археолог незадоволено глянув на начальника. Але розпорядження виконав, обережно поклав стрілу в сумку й надів ремені на плечі.

— Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо з’ясувати, де ми і що діється круг нас. Прошу йти за мною, тихо, без зайвих балачок.

І Іван Семенович перший рушив уперед від нерівної й високої кам’яної стіни, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки чулася пісня.

Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри велетенських дерев, між якими, здавалось, ніколи не ступала нога людини. Можливо, це враження залежало від дивного забарвлення листя й трави. Але товариші відчували себе, мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще та таємнича стріла… і пісня…

Раптом Іван Семенович підвів руку, наче застерігав: «Увага!»

Вони наближалися до узлісся. Ось уже між велетенськими стовбурами видно стало хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько… Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближчий стовбур. Діана, схоплена за ошийник, лягла поруч із ним. Її тіло тремтіло від напруження. Товариші виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило дихання, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутися. Може, все це сниться? Напевне, сниться. Бо насправді не може бути такого, все це надто нагадувало сон…