Археоскрипт (на украинском языке)

– Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.

– Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..

– В тому-то й рiч, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка - i впадеш в океан, або опинишся на щоглi високовольтної лiнiї, або потрапиш пiд машину. А ще гiрше - на яку-небудь воєнну базу... На моєму лiтальному апаратi була досконала обчислювальна система, i я був дуже здивований, коли замiсть Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильнi...

Анiта прихилилась до його плеча.

– Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:

– Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...

– Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

– Вiзьмемо голубiв!
– сплеснула в долонi Анiта.
– Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.

– Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...

– А як би порадiли дiти...
– обiзвалася Марта.
– Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.

– Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр.
– Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...

Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:

– А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!

Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.

18

– Ох, i кумедний!

– Ну, й пустун!

– Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

– Нiчого, нехай грається...

Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.

– Цирк! Атракцiон!
– смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!

Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає!
– i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!

– Нi, треба забрати, - сказала Марта.
– Знищать, шкода.

I тiльки придибала та простягла руку, - звiрята загарчали, рвонули, i сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сiрий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою i почало качати.

– Ах ти ж халамидник!
– посварилася Марта.
– Ану, вiддай!

Туо, як тiльки побачив того патрончика, одразу поблiд. Веселiсть його де й дiлася, обличчя спохмурнiло, брови насупились, i на чолi залягли зморшки. Швидко пiдiйшов до Марти, вхопив її за руку, - нехай бавляться.

Мовчки повiв ошелешену дiвчину до другої кiмнати, ввiмкнув мало не на всю силу приймача i тiльки тодi сказав їй на вухо:

– То мiкрофон.

– Який мiкрофон?
– запитливо глянула Марта. В її великих очах свiтився подив.

– Отой патрончик.

– Ото мi-кро-фон?

– Так. Усе, що тут звучало, - занотовано там, у них...

– Який жах? Що ж тепер робити?

– Покладiть на мiсце, хай усе буде так, як i було. Щоб вони не дiзналися, що ми... Розумiєте, менi треба ще хоч тиждень...

– Добре, добре, так i зробимо.

Марта пiшла, нагримала на звiряток, пiдняла сумку, поклала туди патрончика i повiсила на етажерку. З сусiдньої кiмнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотiли спитати: чому не даєте нам бавитись?

– Ну, що, може, почитаємо?
– сказала Марта.

– Вам треба бiльше ходити, ходити до втоми, - серйозно вiдповiв Туо.

– То, може ви пройдете зi мною?
– кинула змовницький погляд.

– Я хотiв би попрацювати...
– сказав Туо.
– Нiяк не вiдновлю формулу синтезу кваркiв.

– Ах, вам усе наука й наука!..

– Та якщо б хто-небудь тут вивiв таку формулу... його озолотили б!

– Ах, те золото... багатство, - зiтхнула дiвчина.
– Чого всi женуться за грiшми, винищуючи найбiльшу свою цiннiсть - душу? Ви про це не думали?

– У нас на Фiлiї такого явища немає. У нас немає наживи, розумiєте, немає такої пристрастi - загрiбати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали i мiнерали вiдiграють тiльки природну роль...

– А в нас є метали благороднi, а є парiї. Особливо в пошанi золото. Ви про золоту ванну читали? В Японiї на одному курортi, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всi поспiшають туди, щоб скупатися, хоч кiлька хвилин коштує тисячi. Поспiшають, наче на прощу до Рима або в Мекку... Деякi дiйшли до того, що... гризуть ванну, стараються вiдкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дiйшла наша цивiлiзацiя! Кажуть, власники курорту думають поставити платнi золотi унiтази...

– Дивно, що у вас тут не розумiють дикостi та, зрештою, i глупоти отакої зажерливостi, божевiлля...

– Є такi, що розумiють... є благороднi душi... А багато хто має кредо: людина людинi вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пiшов за нею.

Вечорiло. На озерi було тихо, навiть качки не плюскотiли. Гiлля плакучих верб нагадували золотi водоспади, i в мiру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевiли, ставали кармiнними.

Зупинилися за озером. Дiвчина тихо сказала:

– Я не могла там говорити... Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось пiдслуховує. Гидко i... страшно. Мене лякає оте Вухо.

– Я вас розумiю, Марто. Але... опануйте себе, вам не можна хвилюватися.

– Ах, Туо, хоч ви менi не кажiть отого "не можна"! Я стiльки його наслухалась... Та що ж то за життя без хвилювання?

– Негативнi емоцiї руйнують нервову систему... Заждiть, я ще не докiнчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазi перiод одужання.