Археоскрипт (на украинском языке)

Мама заспокоює, вiдчуваючи її тривогу, томлiння її духу, а брат, навiдавшись, тiльки й скаже: "Перестань киснути!"

А вона вiдчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сидiла б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. I нехай собi линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з'являються i зникають срiбнi озера - їй байдуже. Але треба йти, сьогоднi мусить провiдати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, i нiхто його не розшукує - чи в нього й справдi немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замiнити їх...

До психiатрички Анiта дiсталася автобусом. Приземкуватi корпуси лiкарнi розташованi в старому саду. Неподалiк вiд територiї лiкарнi починається сосновий лiс, крiзь який пролягає шосе. Анiта подивилася, як швидко вiддаляється по тому шосе автобус, i неквапно пiшла через дорогу до ворiт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що вiн зовсiм не божевiльний - а хiба вона психiатр? Зрештою, нав'язлива космiчна iдея не загрожує нi життю, нi майну людей. Але хiба вони його випустять?

її одразу провели до в'язничного корпусу, дебелий санiтар-охоронець мовчки вiдiмкнув палату i майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим свiтлом, i першої митi Анiта не помiтила Туо. Стояла i клiпала очима. Стiни, пiдлога, навiть стеля - все оббито м'яким коричневим матерiалом i скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стiни головою - вiдскакуватимеш, як м'яч. Жодного вiконечка, стiльця, столика чи лiжка - нiяких предметiв у цьому великому ящику. Свiтло лилося з-помiж стикiв стелi та стiн.

– О Анiто!

Вiд стiни вiдхилилася постать у бурому халатi i, незграбно ступаючи по м'якiй "шахiвницi", рушила до неї. Анiта ледве впiзнала Туо. Його золотисте обличчя поблiдло, пiд очима синiли пiдкови.

– Добрий день, Туо, - намагаючись надати бадьоростi своєму голосовi, привiталась Анiта.

– Добрий день... а може, нiч... бо для мене тут все переплуталось...

– Зараз день, Туо, хороший осiннiй день...

Хотiла ще сказати про море i кораблi, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

– Ви, певне, втомилися, Анiто? Розташовуйтесь.. отак!
– Вiн пiдскочив i, як снiп, упав на пружну оббивку. Повернувся набiк, лiвою рукою пiдпер голову, праву простягнув уздовж тiла.
– Бач, як зручно! Комфорт!

Анiта скинула черевики i сiла пiд стiною, обхопивши руками колiна. Подумала: "А де ж тут вмонтовано Фраговi об'єктиви та мiкрофони?"

– Отак, Анiто, зустрiчають у вас космiчних гостей!..
– журно обiзвався Туо.
– Земля, прамати Земля, про яку я так мрiяв... I цей Фраг... яке дикунство!

– Слухайте...
– перебила його мову Анiта (вiн же не знає, що все фiксується!), - а як вам спалось?

– От коли б позамикати в отакi ящики усiх Фрагiв, - правив вiн своє, на Землi знову б настало нормальне, природне життя.

Анiтi хотiлося зупинити його, переключити увагу на якусь iншу тему, а потiм подумала: а навiщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

– Отакi нiкчемнi людцi, - голосно продовжував Туо, - i забрали собi таку велику владу! До чого докотилося людство... I коли ж воно повичищає свої авгiєвi стайнi?

Розпалившись, вiн ще довго проголошував патетичнi фiлiппiки проти зла, несправедливостi, дикунства i свавiлля, що, на його думку, заполонили Землю. Анiта мовчки позирала на обшивку "ящика", машинально шукаючи зловiсних Фрагових датчикiв. Нарештi й Туо помiтив той погляд, але зрозумiв його iнакше.

– Звичайно, не тут говорити про все це...
– промовив безнадiйно. А тодi схопився, сiв, стиснув її лiктi i гаряче зашептав: - Анiто, люба, я бачу ви менi спiвчуваєте, допоможiть зустрiтися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповiв йому все...

"Боже мiй, - подумала Анiта, - вiн таки божевiльний. Не розумiє реального стану речей..."

– Доки йде слiдство, - сказала якомога спокiйнiше, - вас нiкуди не вiдпустять.

Вiн пiдвiвся i почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливi горби пiдлоги. Вони вгиналися пiд його ногою, взутою в парусиновi капцi, i одразу випиналися, як тiльки нога вiдривалася од них.

– Як же вийти з цього тупика?
– голосно скаржився Туо.
– Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Анiто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

"А вiн дуже гарний", - майнула думка.

– Будь ласка, яке прохання?

– Принесiть менi дiамант.

"Оце так маленьке прохання! Нi, вiн таки божевiльний".

– Чому у вас такий подив на обличчi, а в очах... ляк?

– Бо це... дуже коштовна забавка. Де ж я вам вiзьму?

– У мене був... Певно, вони його знайшли там, де впав мiй апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

– Навiщо вiн вам?

– Та так, потрiбен.

Анiта пiдвелася.

– Ну, що ж... я скажу докторовi Фрагу.

– Я був би вам вельми вдячний, Анiто.

Вона взяла свої черевики i так стояла, тримаючи їх у руцi.

– I ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звiдси. Надiшлiть президентовi телеграму вiд мого iменi: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космiчний мандрiвник". Я б йому все розповiв...

– I ваша адреса...

– Адреса? Лiкарня, звичайно. У вас... таке занепокоєння на обличчi, Анiто. Чого б це?

– Та нiчого... стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.

– Так, так, це дуже важливо! До речi, а де ви живете?

– Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, - машинально вiдповiла Анiта.
– А навiщо це вам?..

– Може, коли в гостi прийду!
– усмiхнувся Туо.
– Можна?

– Приходьте. А зараз до побачення.

– До побачення. I знаєте що... А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, бiлого...

– Постараюся.

Поклала палець на червону кнопку в дверях, i її одразу випустили. В коридорi мало не налетiла на осоружного сержанта.

8

Наступного дня, коли Анiта чергувала у своїй клiнiцi, її покликали до кабiнету номер тринадцять. Фраг сяяв - петляв бiля свого столу, потираючи руки.

– Молодець, Анiто! Дiло йде на лад!

Дiвчина запитливо подивилася на нього, явно не розумiючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що...

– Ви звернули увагу - каже, що президентовi все розповiсть?