«Аристократ» із Вапнярки

— Ви мене ображаєте, — посміхнувся Сідалковський. — Мова, мамочко, йде не про гроші, а про естетику й знання. Ось, будь ласка, чотири кали. Здачі не треба. Бувайте, — промовив Сідалковський і пішов до машини.

Карапет-старшій він підніс одну калу, Тамарі — стільки ж, а Ії — як Тамарі та її мамі, разом узятим. Тамарина кала з чисто кавказьким темпераментом була кинута на бруківку і розчавлена безжалісно часткою великої цивілізації у вигляді авто, і тепер Сідалковський зрозумів: жінка до загсу зовсім не схожа на ту, що після загсу. Це була його друга помилка після першої — одруження.

Далі ми скажемо найсуттєвіше. Сідалковський, окрім нового паспорта, золотої обручки і свіжого штампа у паспорті, придбав за свою незалежність новий чорний костюм, білу нейлонову сорочку, чорні лискучі черевики фірми «Цебо» і, звичайно, шкарпетки «Шікішіма босекі» (Японія). Все це видала Сідалковському мама Тамари як аванс по талончиках у магазині для молодят під назвою «Тільки для тих, хто вперше». Плата виявилася щедрою, і навіть у довірливого Сідалковського це викликало незрозуміле підозріння.

Весільний вечір закінчився у ресторані для інтуристів. Сідалковський сидів у центрі й оглядав очима головнокомандуючого позицію. Батарея пляшок нагадувала йому снаряди, з яких щойно зняли бойові головки. Залишилося тільки розрядити їх і послати за призначенням.

Весь вечір він танцював з Ією, хоч не знав тоді, що і Європа уже захоплюється такими фігурами, як у неї. До цього він дійшов інтуїтивно. Тамара була ображена його демонстративною незалежністю і вже тоді виношувала по-жіночому жорстокий план помсти Сідалковському.

— Сідалковський, мені жаль вас, — тихо сказала Ія, припадаючи до його грудей, які під її теплом розширилися до неймовірних розмірів. — За свою необачність ви ще поплатитесь.

— Боротьба за існування і незалежність триває, — він схопив Ію за тонкий стан і закружляв з нею в танці.

— Ви за свою необачність ще поплатитесь, — попередила його Ія, але він глянув на неї, як Панчішка при появі чогось іще рожевішого, ніж у нього, й не промовив ні слова. Йому з Ією і так, без слів, було чудово.

Сідалковський не любив задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не кінчався сьогоднішній. Він пив і гуляв. І судячи з того, скільки ним було випито того вечора, Карапет-старша передбачала бурхливу ніч для своєї дочки. Але помилилась. Горда Тамара відмовилась від тієї ночі.

КНИГА ДРУГА

Будьте самі собою!

Автор

Від смішного до трагічного — один крок.

Почуто від Сідалковського

РОЗДІЛ І,

в якому розповідається про деякі зміни у «Фіндіпоші», нових членів цього всесвітньовідомого закладу, їхні уподобання і смакові якості оселедця в «кожусі»

Минув рік. Літочислення ми ведемо не від появи Сідалковського у «Фіндіпоші», а від тих хвилин, коли він прибув на перон київського вокзалу. Ми пропускаємо рівно рік із життя нашого героя, котрий як минулому, так і майбутньому (принаймні так він запевняв своїх ближніх) не надавав ніякого значення, бо жив лише одним днем і завжди казав: «Завтрашній день існує тільки для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки».

Над Кобилятнном-Турбінним, як і того пам'ятного літа, коли Сідалковський у колектив «Фіндіпошу» входив, мов ніж у шоколадне масло, висів лагідний червень, на черешнях червоніли черешні, на вишнях — вишні, а над крилатою фіндіпошівською фразою — « Дамо кожному громадянину по шапці» — проносилися теплі, немов літепло, дощі, намагаючись змити блискучу суміш фарб, приготовану Даромиром Чигиренком-Рєпнінським за власним рецептом. «Фіндіпош» цвів, як стара діва, що несподівано натягла на свою голову фату і ще не знала, чим це для неї закінчиться. А такою фатою для «Фіндіпошу» було, по суті, його нове гасло, котре Даромир Чигиренко-Рєпнінський за пропозицією Сідалковського погодився вирізати з дерева. Тепер кожна літера скидалася на велику шапку. Та після однієї травневої бурі, що несподівано пронеслась над Кобилятином-Турбінним, вітер зірвав кілька слів, і на фасаді залишилося тільки: «Дамо… по шапці!»(з одним знаком оклику). Це виглядало дещо войовниче, і Ковбик наказав оновити транспарант, але Чигиренко-Рєпнінський на цей час перебував у відпустці, працюючи над новою картиною. Розповідали, що свою профспілкову відпустку він витратив на виписування чобіт героя, а тому попросив ще місяць на власний рахунок — щоб завершити твір. Свої відпустки Чигиренко-Рєпнінський проводив не на Півдні, як більшість, а лише на Півночі. Він не належав до мариністів і моря не любив, особливо Чорного і Азовського, де майже цілий рік люди ходили босі.

Але ми, здається, відхилилися від головної розповіді. У «Фіндіпоші» змінилося не лише гасло. Філіал уперше потрапив під внутрішню реорганізацію, але не за власним бажанням, а завдяки пропозиції Сідалковського, якого активно підтримав Ховрашкевич, свято вірячи, що автор цієї ідеї — сам Ковбик, а не новачок (до Євграфа він ставився з особливою обережністю й настороженістю).

Відштовхуючись від пропозиції Сідалковського — Ковбика, Михайло Ховрашкевич несподівано для самого себе наштовхнувся на просту, але геніальну за своїм життєвим вирішенням формулу:

1: 2 = 2.

Це було чи не перше справжнє відкриття Ховрашкевича, але тут починалася математика, а він не хотів у собі знищувати гуманітарія й селекціонера. Та оскільки до математики «Фіндіпош» мав таке ж відношення, як, скажімо, до запуску штучних супутників Землі, то ця формула знайшла своє застосування лише у філіалі. Практично вона мала таке розв'язання: за одиницю (1) брався кабінет Стратона Стратоновича і ділився на дві (2) різних за розмірами частині. З цього виходило, два (2) приміщення: кабінет і приймальня.

За цим самим принципом, тільки вже за допомогою арифмометра і під тиском високої напруги Арія Федоровича Нещадима, Карло Іванович Бубон поділив колишню зарплату колишнього працівника «Фіндіпошу» Варфоломія Чадюка на дві, теж майже однакові, як приймальня і кабінет, частини, і вийшло дві зарплати. На них негайно були прийняті кур'єр Тезя Чудловська, яку одразу чомусь охрестили Зосею, та секретар-друкарка Маргарита Ізотівна Дульченко, котру прозвали Королевою Марго.

Так за рахунок завідувача відділу внутрішньої вичинки Варфоломія Чадюка, котрий несподівано для самого себе потрапив під скорочення штатів, у «Фіндіпош» було прийнято перших двох людей, що відносили себе до кращої половини людства — жінок.

По-джентльменськи ми їх і змалюємо першими. Почнемо з Маргарити Ізотівни Дульченко. Коли її вперше побачив Чигиренко-Рєпнінський, то негайно схопив мольберт, пензель і зафіксував на полотні один-єдиний ніс з двома цяточками по боках, що мали означати очі.

— Рідкісної величини ніс, — не без заздрощів казав Чигиренко-Рєпнінський, не спускаючи з неї очей.

Ніс у неї й справді був рідкісний. Він починався десь аж під зачіскою і проходив через усе лице, як Панамський перешийок через Тихий океан, і опускався біля підніжжя верхньої губи, яка час від часу покривалась ледь помітною рослинністю.