«Аристократ» із Вапнярки

— Чи яблука в осінньому саду, — додавав Стратон Стратонович і обіцяв Арію Федоровичу розібратися, вбачаючи в цьому натяк і на себе.

Червоне чорнило входило у свої права після дев'ятої години п'ятнадцяти хвилин (ця чорнильниця стояла до тридцяти хвилин на десяту). Користувалися ним, як правило, теж двоє: Ховрашкевич і Панчішка. Вони й тепер приходили пізніше за всіх, при цьому виправдовувалися, що й ідуть з роботи тоді, коли вже нікого немає, отже, ніяких книг і чорнильниць визнавати не хочуть.

— Ми не чиновники — ми науковці, — доводив Ховрашкевич Стратону Стратоновичу, і в цьому його несміливо й скорочено (тільки кивком голови) підтримував Панчішка.

Тому фактично цей закон діяв тільки на його батька — Арія Федоровича Нещадима. Отож у цю ганебну для себе хвилину він поклав за мету з чорнильницями покінчити. А тим часом якось треба було викручуватися.

— Голубонько, — благав він Маргариту Ізотівну, — дозвольте фіолетовим… Як виняток… У мене вагома причина… Затримався у міністерстві…

— Міністерства так рано не працюють…

— Учора затримався… Допізна сидів… Спати ліг перед ранком… Проспав… Дружина не збудила… Я вас благаю, голубонько… Інакше мені не пробачать і не простять. Тут же всі проти мене… Крім вас. Ви ж знаєте, Маргарито Ізотівно…

— І не просіть. Нічого не буде, — Дульченко повернулася і зробила перші два кроки на другий поверх. — Почекайте Стратона Стратоновича. Він скоро прийде. Якщо дозволить — будь ласка, розписуйтесь хоч усіма кольорами.

Арій Федорович, який сміявся тільки по суботах, та й то у високосний рік, несподівано засяяв усмішкою, як вичищений до блиску черевик Сідалковського. Від здивування у Маргарити Ізотівни затремтіли руки:

— Ви?

— Я!

— Не треба, — попрохала вона.

— Що — «не треба»? — перепитав Нещадим.

— Так сміятися не треба, — важко зітхнула вона. — Я все одно не дозволю.

— Але я вас прошу. Хочете, дорогенька, на коліна перед вами стану? Це ж удар по моєму престижу! Сьогодні рухне мій авторитет…

— А як вас на колінах переді мною хтось побачить, то не рухне? На що ви мене, Арію Федоровичу, штовхаєте? Переді мною на колінах ще ні один мужчина не стояв, а коли б і став… Ви ж знаєте, я йому б не повірила.

— Голубонько…

— Ви хочете, щоб я порушила закон? Ви ж самі мене вчили: «Будьте принципові». А тепер хочете, щоб я порушувала? Я ж дисциплінована. Приходжу на роботу раніше за всіх вас, чорнильниці виставляю. А ви спізнюєтесь. Ненабагато, але на дві-три хвилини майже щодня. От і сьогодні… Он мокрі усі…

— Дорогенька, — Арій Федорович благально заломив руки. — Не кричіть так голосно: Зося і Карло Іванович почують.

— Хай чують, але чорнила з тієї чорнильниці я вам не дам. Самі закони вводите, от і дотримуйтесь їх!.. А то що ж виходить: ви пишете закони для підлеглих?..

— Це не закони, вельмишановна. Це поки що на правах інструкції.

— Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити — я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський незабаром буде.

Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.

— Необхідно щось нове придумати, — наполягав Арій Федорович.

— А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина, — відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.

— Бачите… В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають…

— Що ж ви пропонуєте?

— Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему…

— Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня, — кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.

Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом — єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.

— А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?

— Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю, — дипломатично закінчив Стратон Стратонович.

— Я чорнильниці ліквідовую, — твердо сказав Нещадим. — І книгу теж.

— Книгу вкиньте у вогонь, — майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович. — Це було завжди модно…

Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.

— Вам кого? — запитав холодно Нещадим.

«Пінгвін» раптом зморщився.

— Мені товариша Сідалковського.

— Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький, — вказав пальцем на табличку Арій Федорович.

Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету «Фіндіпошу». У двері постукали.

— Так, — гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: «Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть».

На порозі у сірому крапчатому костюмі й у великій грузинській кепці стояв уже знайомий нам «пінгвін».

— Слухаю вас, — мовив Сідалковський і відклав ручку в сторону.

— Я від Славатія Мурченка, ось записочка. Моє прізвище Грак. Євмен Миколайович Грак, — відрекомендувався він і зняв грузинську кепочку, з-під якої випурхнули, як дві летючі миші, величезні вуха.