Арсен

— Іди геть! — сказав я, киваючи на «кораль». — Тут дорослі справи!

— Подумаєш — дорослі! — фиркнуло дівчисько. — Всі знають, що Федько грається в тореадора! Як малий!

— Він не грається, — сказав я. — Він справді хоче навчитися приборкувати биків. А я хочу, щоб ти пішла додому. Малечі тут не місце. Ну!

Але дівчинка підійшла ближче. Я зробив вигляд, що шукаю палицю чи камінь, щоб жбурнути в неї. Знайшов шмат засохлої глини й погрозливо замахнувся ним: «Негайно повертай додому!».

Вона зовсім не злякалася. Лише докірливо глянула і знизала плечима.

Мені нічого не залишалось як дозволити їй присісти поруч. І ми почали спостерігати за діями Федора.

А по той бік коралю розігрувалося справжнє дійство, суть якого я поки що не розумів. Федір дражнив Чорного, намагаючись копіювати всі його рухи. А Чорний, у свою чергу, пильно стежив за Федором і ніби повторював рухи хлопця.

Ось Федір відскочив праворуч — і бичок зробив те саме. Федір завмер — і бичок застиг, придивляючись до свого суперника. Федір різко відскочив уліво — і Чорний зробив такий самий стрибок. Низько нахиливши голову, він дивився на хлопця з-під крутого лоба. І Федір так само схилив голову, загрозливо зиркаючи в яскраво-білі зіниці Чорного. Обидва на мить завмерли.

— Він його заворожує… прошепотіла Нійолє.

Але це було зрозуміло і без її репліки.

Кілька хвилин хлопчик і бик гіпнотизували один одного. А потім сталося неймовірне. Федір відступив на кілька кроків від паркану і… став навкарачки. Чорний, здається, розгубився. Але ненадовго. Він почав повільно підбиратися до паркану. Федір зробив те саме. Хлопчик і бичок зближувалися, дивлячись одне одному в очі. Мені аж дух захопило! Це ж треба, який сміливець!

Ще мить — і вони зійшлися: низько схилений лоб Чорного торкнувся чола хлопчика в проміжку між двома міцними колодами загорожі. На лобі Чорного вже стирчали молоді ріжки, і його тиск, певно, був неслабким. Але Федір не здавався. Тиснучи на суперника, він продовжував дивитися йому в очі. Це змагання тривало кілька хвилин. Здавалося, обоє отримують від боротьби неабияке задоволення.

Але ось Федір почав здавати. Чорний поволі виштовхував його голову з коралю. До того ж, бичок почав нервово рити копитом землю. І це здалося мені небезпечним.

У цю мить Федір зробив щось дивне: простягнувши руку крізь шпарку і все ще продовжуючи буцати Чорного, він… почухав його за вушком.

Чорний у насолоді витягнув шию і послабив натиск, а згодом просто розм'як. А Федір продовжував чухати його під шиєю і довкола ріжок, святкуючи свою перемогу.

Чорний відступив…

— Це нечесно, нечесно! — зашепотіла Нійолє. — Якщо він хоче боротися — нехай не обманює!

Мені це теж здалося не дуже порядним з погляду «тореадорської етики». Якщо він таким чином хоче продемонструвати свою силу Айрес, то це справді буде нечесно!

Ми з Нійолє вийшли зі свого укриття. Побачивши нас, Федір зашарівся, але зробив вигляд, що нічого не сталося.

— Бачили, як я його?! — гордовито запитав він.

Я знизав плечима:

— Як на мене, це не перемога.

— Ага, — поважно підтвердила Нійолє, на знак підтримки взявши мене за руку. Я навіть не помітив, як і сам міцно стиснув руку дівчинки.

— Це ж чому?! — з викликом запитав Федір.

— Тому, що ти не борешся з ним — ти лише хочеш його приручити. Зробити своєю іграшкою. Хочеш, щоб він піддавався тобі, — пояснив я. — Яка ж це корида?!

— Та що ти в цьому розумієш, цяця?! — насупився Федір. — Сам спробуй — тоді будеш базікати.

— І спробую! — сказав я.

— Ха! А хто тебе сюди впустить? — єхидно сказав Федір. — У мого батька знаєш, яка рушниця?! І взагалі, як ви сюди потрапили? Це наша територія!

Я аж тепер помітив, які в нього світлі й гострі очі — вони так і просвердлювали мене наскрізь.

Чорний за загорожею захвилювався і забив копитом.

Ми почали зближуватися. Майже так само, як десять хвилин тому зближувалися бичок і хлопець. Однак між нами не було дощок паркану. Та й за вушком я б нізащо не дався почухати!

Згадавши про нашу однакову «вагову категорію», Федір нахилився і підняв із землі камінь…

Несподівано навперейми йому кинулася Нійолє. Вона з усієї сили штовхнула його в живіт.

Федір хитнувся, але встояв. Натомість ухопив дівчинку за плече і відкинув убік. Цього я стерпіти не міг. І першим кинувся на кривдника.

Ми зчепилися з ним, як і вчора. Але тепер було за що. І спека нам зовсім не заважала…

У розпалі бою я не чув, як над нами стрибала Нійолє, як ревів і буцав загорожу Чорний.

Отямився лише тоді, коли якась сила підняла мене вгору і добряче струсонула в повітрі.

Картина виявилася б доволі цікавою, якби я дивився на неї збоку. Я висів у лівій руці якогось кремезного чолов'яги, а Федір бовтав ногами у правій. Потім чолов'яга одночасно відпустив нас, і ми покотилися по траві.

— Що тут відбувається? — суворо запитав він Федора. — Скільки разів я забороняв навіть наближатися до загорожі!!

— Нічого, тату… — похмуро вимовив він і кивнув на мене. — Він першим сюди прийшов! Це мій підпасок. Найняв його за дві гривні. Тепер вчу, як треба поводитись із хазяїном.

Промовивши це, хлопець поліз у кишеню, дістав звідти дві гривні й кинув їх мені.

Отакої! У мене аж вуха закрутилися від такого нахабства.

Я поправив розірвану сорочку й презирливо сплюнув собі під ноги закривавленою слиною — якраз влучив у ті дві гривні.

Чолов'яга чекав на відповідь і від мене.

— Це правда? — суворо звернувся від до мене.

Я спіймав на собі схвильований погляд Федора і одразу зрозумів: приборкання бичків — його таємниця. А характер у батька, певно, крутий.

— Так, — сказав я. — Я прийшов сюди першим.

Більше не зронив ані пари з вуст. І подав знак Нійолє, щоб вона також не казала зайвого.

— На перший раз вибачаю, — сказав батько Федора. — Але майте на увазі — підходити до коралю небезпечно. А гратися з биками — тим паче. Відповідай потім за вас…

Ми кивнули. Після того, що сказав Федір, у мене й думки не було продовжувати роботу на пасовищі. Треба буде пошукати іншої.

Коли ми з Нійолє вже далеченько відійшли від ферми, вона запитала:

— Чому ти не сказав Василю Петровичу, хто насправді винен?

— Тому що не люблю скаржитися, — пояснив я. — І все вирішую сам. Зрозуміло?

Нійолє кивнула і міцніше стисла мою руку.

Арсен і Нійолє

Усю дорогу додому я йшов мовчки, міркуючи про те, що не всяка бійка буває чесною. А ще про те, що чи не вперше почувався приниженим. Особливо після того, як Федір кинув мені до ніг гроші. Невже думав, що я нахилюсь і підберу їх? Можливо, хтось колись так і зробив?