Атлантида

До того ж ця клята пісня. А сьома — це хлопець, який втратив око. Безглуздіших слів не вигадати. Ах, це справді кумедно: ось ми четверо в цьому підземеллі. Четверо? Що я кажу? П’ятеро, шестеро, семеро, восьмер… Почувайте себе вільно, друзі. Ага, їх більше нема. Нарешті я дізнаюся, як виглядають тутешні духи — гамфазанти, блем’єни… Моранж каже, що в блем’єнів обличчя на грудях. Той, хто вхопив мене в обійми, безумовно, не блем’єн. Ось він виносить мене. І Моранжа теж. Я не хочу, щоб Моранжа забули тут…

Його не забули: бачу, його висадили на верблюда, який іде попереду того, до якого прив’язаний я. Добре зробили, що прив’язали мене, інакше скотився б, це точно. Ці духи насправді не такі вже й злі чортяки. Але який довгий цей шлях! Мені хочеться випростатися. Спати! Ми щойно пройшли довгим коридором, потім опинилися просто неба. А ось знову нескінченний коридор, де нема чим дихати. І знову зірки… Скільки ще триватиме ця безглузда подорож?

Бач, вогники. Може, це зірки? Ні, точно, вогники. А ось сходи. Слово честі, це сходи у скелях. Як вилізуть верблюди?.. Але це вже не верблюд, мене несе людина. Чоловік в білому, не гамфазант, не блем’єн. Моранж, мабуть, ошелешений своїми фальшивими історичними висновками, повторюю, абсолютно фальшивими. Відчайдушний Моранж! Аби тільки гамфазант не скинув його на цих сходах, яким нема кінця-краю. На стелі щось блимає. Так, так, це лампа, мідна лампа, як у Барбушів у Тунісі. Знову нічого не видно. Але тепер мені байдуже, я лежу; тепер можу спати. Який недоладний день! О! Панове, запевняю вас, не варто зв’язувати мене, я не маю жодного бажання погуляти на бульварах.

І знову темрява. Кроки віддаляються. Тиша. Лише на мить. Десь поряд з нами балакають. Що вони кажуть?.. Ні, неймовірно! Цей металевий звук, цей голос. Знаєте, що він вигукує, цей голос, знаєте, що він вигукує із таким, здається, звичним наголосом? Отже, він вигукує:

— Робіть ставки, панове! Робіть ставки! У банку десять тисяч луїдорів. Робіть ставки, панове!

Зрештою, я в Хоггарі чи деінде, хай йому біс?

РОЗДІЛ VIII ПРОБУДЖЕННЯ У ХОГГАРІ

Уже стояв білий день, коли я розплющив очі. І відразу ж подумав про Моранжа. Я не бачив його, але чув, що він недалеко від мене, чув його здивовані вигуки.

Я покликав його, і він прибіг.

— Вони вас, отже, не зв’язали? — запитав я в нього.

— Перепрошую. Зв’язали, але погано, і я звільнився.

— Ви могли б і мене розв’язати, — зауважив я похмуро.

— Навіщо мав вас будити? Я гадав, що, як прокинетеся, відразу покличете мене. Ось бачите, це дуже просто. Підводячись, я захитався. Моранж усміхнувся.

— Навіть якби ми цілу ніч курили й пиячили, в нас не було б такого жалюгідного вигляду, як оце зараз, — сказав він. — Але ж який мерзотник отой Ег-Антеуан зі своїм гашишем.

— Сегеїр-бен-Шейх, — виправив я і потер рукою чоло. — Де ми?

— Любий друже, — відповів Моранж. — Відколи я прокинувся від цього дивовижного кошмару, що розпочався в цій задимленій печері і тривав на сходах з канделябрами з «Тисячі й однієї ночі», я раз у раз стикаюся з несподіванками, які мене приголомшують. Озирніться краще довкола себе.

Я протер очі, подивився. І схопив свого товариша за руку.

— Моранже, — заблагав я, — скажіть, що ми і далі снимо.

Ми перебували в круглій залі діаметром приблизно п’ятдесят футів і такій само заввишки, освітленій величезним вікном, за яким ясніла небесна блакить.

З коротким веселим щебетом ширяли ластівки.

Підлога, ввігнуті стіни, стеля були з мармуру якогось особливого виду, наче з прожилками порфіру, прикрашеного дивовижним металом, світлішим за золото і темнішим за срібло, на той час зволоженим вранішнім повітрям, що линуло крізь відчинене вікно.

Заточуючись, я підійшов до нього, приваблений свіжим вітерцем і світлом, які розвіювали сон, і сперся на балюстраду.

Не втримався від захопленого вигуку. Я стояв на своєрідному балконі, витесаному в скелі, що завис над прірвою. Наді мною — блакить неба, внизу — гірські шпилі, які утворювали суцільне, непорушне пасмо. А якихось п’ятдесят метрів нижче моїм очам відкрився справжнісінький земний рай. Там був сад. Пальми повільно похитували своїми великими вітами, немов охороняючи оазис біля свого підніжжя, скупчення малих дерев — мигдалевих, лимонних, помаранчевих та багатьох інших порід, яких я й не знаю. Широкий голубий потік живильним водоспадом вливався в чарівне озеро, вода якого вражала своєю прозорістю. Великі птахи кружляли над цим зеленим оазисом. Рожевою плямою стояв фламінго, А гори, здіймаючи в небо свої вкриті снігом вершини, оточували кільцем цей чудовий краєвид.

Голубий потік, зелені пальми, золоті фрукти й отой казковий сніг на вершинах — все це, овіяне якимсь неземним повітрям, було таким чистим і прекрасним, що моя вбога людська природа довго не витримала цього. Я схилив голову на балюстраду, теж вкриту цим божественним снігом, і заплакав, як дитя.

Моранж також нагадував дитину. Але, прокинувшись раніше, він, звичайно, мав час роздивитися деталі цього фантастичного ансамблю, який так вразив мене.

Поклавши руку на моє плече, він змусив мене повернутися до зали.

— Ви ще нічого не бачили, — сказав він. — Дивіться, дивіться.

— Моранже, Моранже!

— Ну що, друже мій, що я можу вдіяти?

Я завважив, що дивна зала мебльована, даруйте, на європейський кшталт. Щоправда, тут і там було чимало туарезьких круглих шкіряних, строкато пофарбованих подушок, покривал з Гафси, килимів з Каїра. Портьєра, яку я відсунув тремтячою рукою, була з Карамані. Крізь прочинені двері було видно бібліотеку, повну книжок. На стінах висіло багато репродукцій шедеврів античного мистецтва. Нарешті, там стояв стіл, завалений неймовірною кількістю паперів, брошур, книжок. Я не повірив своїм очам, побачивши свіжий номер «Археологічного вісника».

Я дивився на Моранжа, він дивився на мене; і раптом ми обидва вибухнули сміхом, божевільним сміхом, який стрясав нас з добру хвилину.

— Не знаю, — спромігся нарешті вимовити Моранж, — чи ми будь-коли шкодуватимемо з приводу цієї невеличкої екскурсії до Хоггару. Погодьтеся, що вона сповнена несподіванок. Цей таємничий провідник, котрий приспав нас, щоб позбавити незручностей, пов’язаних з подорожжю на верблюді, й дав змогу, ніде правди діти, зазнати насолоди від куріння гашишу; ця фантастична нічна подорож і на завершення — ця печера якогось Нуреддіна, котрий, мабуть, здобув класичну освіту в Еколь нормаль — слово честі, найурівноваженіша людина може з’їхати з глузду.

— Справді, що ви думаєте з цього приводу?

— Що я думаю, мій бідний друже? Те, що й ви самі можете думати про те. Нічого не розумію, нічогісінько. Те, що ви люб’язно називаєте моєю ерудицією, звітрилось. Хіба може бути інакше? Це життя троглодитів спантеличує мене. Пліній розповідає про тубільців, які жили у печерах на віддалі семиденного шляху на південний захід від країни амантів і дванадцятиденного на захід від великої Сірти. Геродот також пише про те, що гараманти на своїх колісницях, запряжених кіньми, полювали на ефіопів, жителів печер. Та, зрештою, ми в Хоггарі, в самому серці таргійського краю, і жоден з найвідоміших авторів ніколи навіть не натякав, що туареги живуть у печерах. Дювейр’є категоричний щодо цього. І скажіть, будь ласка, що це за печера, обладнана як робочий кабінет, де на стінах репродукції Венери Медицейської та Аполлона? Кажу вам, можна збожеволіти, є від чого збожеволіти.